До релігійної творчості люди звертаються і тому, що наслідки, результати їх діяльності виходять з під їх контролю і починають панувати над ними. У філософії це явище здобуло назву відчуження. Відчуження має місце у всіх сферах людської діяльності – у матеріальному виробництві (не речі для людей, а люди – для речей), у політико-правовій діяльності (не держава для людини, а людина для держави), у сфері ідеології та науки. Чудовий образ для виразу релігійного відчуження знайшов Ісус: “Не людина для суботи, а субота для людини”. Про прояв політичного відчуження та необхідність його подолання
К. Маркс писав: “Свобода полягає у тому, щоб перетворити державу із органа, що стоїть над суспільством, в орган цілком йому підконтрольний”. Але до втілення цього ідеалу у дійсність ще дуже далеко. Реальністю є якраз протилежне – безсилля та почуття страху перед політичною владою. Не тільки перед стихією природи, а і перед власним творінням – Левіафаном, людина може відчувати себе нулем або черв’яком. Згадаємо вірш М.Некрасова “Размышления у парадного подъезда”, його рядки про одного з можновладців: ”Не страшны ему громы небесные, а земные он держит в руках…”. Там, де право існує лише на папері, політична влада дозволяє її володарю одних розчавити, других облагодіяти. Тоталітарні політичні системи, де влада не обмежена законами, дозволяють одній “людині” знищити десятки мільйонів. Релігія як мрія про добро і справедливість необхідна зокрема тому, що реальна політична влада нічого спільного з цими ідеалами може не мати, перетворюватись у зграю шахраїв та розбійників. Розповсюдженню вчення галілейського тесляра Ісуса на гігантських просторах Римської імперії, перетворенню вчення однієї особи у світову релігію безумовно сприяло у першу чергу перетворення римської держави у таку зграю. Проголошена цією владою війна християнству лише сприяла в очах мас зростанню його авторитету, його перемозі. Політична система може пред’являти попит як на аморальність, підлість, бути розсадником мерзоти, так і попит на високі моральні якості. Релігія найбільш потрібна саме тоді, коли навкруги все мерзотно. Тоді влада стає розсадником релігійності, навіть коли вона проголошує війну релігії.
Антагонізм у міжлюдських відносинах досягає апогею у війнах, серед яких громадянські є найжахливішими. Війни – це реальне пекло, створене людьми, владою. Війни завжди загострювали релігійні почуття, які можуть бути як протестом проти насильства людини над людиною, так і породжувати насильство, виправдовувати його (наприклад, настанова: “Багатобожжя – гірше ніж вбивство”). Більшість людей пішла з життя, не вичерпавши своїх біологічних і творчих можливостей. Їхню смерть прискорювали не тільки голод, хвороби, а й люди.
Відчуження між суспільством та особистістю заважає або взагалі робить неможливим реалізацію її цілей. Результат діяльності особистості залежить не тільки від неї, її власних якостей, а і від того суспільства, в якому розгортається її діяльність. Наявність у особистості незвичайних здібностей не гарантує їх реалізацію, а отже і щастя. Найталановитішу особистість суспільство може розчавити як комаху. Тисячоріччями люди ставились до вогню з “суеверным трепетом”. Першою людиною, що дала наукову відповідь на те, що таке вогонь, розкрила його таємницю був геніальний французький хімік А. Лавуаз’є. Під час якобінського терору його стратили. Друзі намагалися врятувати його життя, але на їх зверненні чиновник накреслив: “Республіка не потребує в хіміках”. Долю свого друга, проголошеного владою божевільним, О.Пушкін ставив у пряму залежність від особливостей спільної їм Батьківщини. “Он в Риме был бы Брут, в Афинах – Периклес, а здесь он – офицер гусарский”. Коли С.Єсенін скаржився: ”Моя поэзия здесь больше не нужна, да и пожалуй сам я больше здесь не нужен", не потрібен був не тільки він та його поезія. У стані «ворогів народу» опинились дворянство, буржуазія, офіцерство, козацтво, куркульство, духівництво, ”буржуазна інтелігенція”.Будь-яку особистість можна порівняти з іскрою. Якщо іскра впаде на каміння, вона згасне. Інша справа, коли іскра влучить у вибухівку. Саме коли “іскра” падає на “каміння”, “іскрі” потрібен співрозмовник, рятівник, помічник і це “каміння” стає у масовій свідомості об’єктивним змістом уявлень про незалежну від здібностей людини долю, стає підставою, щоб пливти по течії, вести себе так, як всі, зняти з себе відповідальність за зроблений вибір і перекласти її на інших: долю, Бога, владу. В такій ситуації релігія стає втечею від свободи.
Серед суспільних відносин, які породжують релігійність, слід виокремити відношення, пов’язані з прагненням, пошуками особистого щастя, відносини, які складаються у сім’ї. Культура взагалі, релігійна культура зокрема, перетворює тварину у людину. Це перетворення триває усе життя кожного з нас. Починатись це перетворення повинно у сім’ї, де дитина навчається розмовляти, працювати, виконувати соціальні ролі, норми. Сім’я, як і кохання, – це продукт культури, бо відносини, що складаються у сім’ї, повинні регулюватись не тільки і не стільки біологічними, фізіологічними потребами, скільки моральними нормами. Саме культура, зокрема мораль, релігія, право, матеріальне виробництво покликані перетворити тваринне, тобто фізіологічні потреби, у людські потреби, почуття. Мистецтво у певній мірі зобов’язане своїм виникненням, існуванням одночасно і виразу, оспівуванню і формуванню не сексу, а людського почуття кохання. Кохання може дати людині крила, стати джерелом натхнення, впевненості, творчості. У стані закоханості народжувалися такі шедеври мистецтва як “Я помню чудное мгновенье” Пушкіна, “Запрошення до подорожі” Ш. Бодлера, “Вальс-фантазія” М. Глінки, “Місячна соната” Бетховена, “Сікстинська мадонна” Рафаеля, “Даная” Рембрандта, Мавзолей Тадж Махал – це застигле у мармурі почуття любові чоловіка до жінки. Тільки ті, хто відчув насолоду, красу кохання, могли створити чудо – фільм “Чоловік та жінка”. Музика, поезія, парфуми, квіти, косметика, мистецтво одягатись, щоб сподобатись, – це повітря, мова кохання. У християнстві білосніжне вбрання нареченої – це свідоцтво, знак, символ її ангельської чистоти. У коханні людина віддає, щоб отримати, живе для іншого і одночасно для себе (згадаємо зворушливе оповідання О’Генрі “Дари волхвів”), два самостійні духовні світи зливаються у один і кожен з закоханих відчуває зворушливу увагу до себе, “благоговейную робость” (Д. Мережковський). Закохані не відчувають себе самотніми. Релігію і любов може поєднувати бажання бути кращим, ніж ти є, потяг до ідеалу, ідеалізація того, кого ти кохаєш. Любов, кохання, сім’я далеко не всіх роблять щасливими. Український Орфей – О.Олесь – писав: “Від руки найніжнішої рани заживають в могилі одній.” Біль, викликана близькими, коханими, рідними, переживається найгостріше, найболючіше. Невдало складене особисте життя, розпад сім’ї, є однією з найпоширеніших причин релігійності жінок сьогодні. Навпаки, щасливе сімейне життя послаблює інтенсивність релігійного почуття, хоч самі віруючі можуть цього і не усвідомлювати. У різних релігіях ставлення до кохання, сім’ї різне. Індуїзм підносить чуттєву, фізіологічну сторону кохання, він, на відміну від християнства, не знає ніяких “подвигів…виснажування плоті.” Буддійське ставлення до кохання, сім’ї ближче до християнського. І буддизм, і християнство протиставляють тілесні та духовні потреби, проголошують примат других над першими. Їм обом чужа ідея гармонії тіла та духу, свідоцтвом чого є інститут чернецтва. З одного боку, любов та добро проголошуються законами Всесвіту, з іншого – любов до жінки, дітей, батьків опиняються на одній площині з жадобою влади, багатства і оцінюються як перешкода на шляху досягнення ідеалу повної незалежності та душевного спокою – нірвани. Християни можуть пишатись тим, що Ісус ототожнив Бога з любов’ю і звів зміст істинної релігії до любові до Бога та ближнього, де під останнім розуміється будь-яка людина, здатна на любов і добро, незалежно від її національності. Для Ісуса чоловік та жінка – один дух і одне тіло. Ісус не тільки підтримує осуд перелюбу, що порушує основний закон моралі: ”Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чинить їм і ви”, а вже погляд на жінку з пожадливістю (вожделением – рос.) прирівняє до перелюбу. Такий максималізм пояснюється тим, що і Ісус, і Будда у можливості подолання свого почуття до жінки бачать прояв свободи, здатності не бути рабом своїх почуттів, здатності їх регулювання. В очах як Будди, так і Ісуса чернець вище сім’янина. І Ісус, і Будда розглядали родинні обов’язки як те, що заважає, перешкоджає їх справі – створенню нової релігії. Ось вимоги, які, зокрема, висував Ісус продовжувачам своєї справи (в грекомовному середовищі пізніше їх будуть іменувати апостолами): “Коли хто приходить до мене і не зненавидить свого батька та матері, і дружини і дітей, і братів і сестер, а до того і самого життя свого, – той не може бути учнем Моїм!…Кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути учнем Моїм”. (Лк, 14, 26, 33). В очах ап. Павла і дар пророкувати, і неосяжні знання, і здатна пересувати гори віра – ніщо, якщо людина не здатна любити. Любов збережеться навіть, якщо мови замовкнуть, зникнуть, а знання скасується. Але який зміст вкладає апостол в це поняття? Для нього любов – це перш за все… терпіння!. Релігія сприяла збереженню, зміцненню сім’ї, оскільки засуджувала перелюб як гріх, формувала відчуття відповідальності, обов’язку у сімейних стосунках. Одночасно релігія та церква виправдовували нерівність у сім’ї. І в міфі про Адама та Єву, і в книзі Еклезіяста відчутна антифеміністична тенденція Біблії.