Смекни!
smekni.com

Еволюція міжнародної валютно-фінансової системи в останні десятиріччя (стр. 2 из 7)

Спочатку євродоларами вважалися тільки долари, що нале­жали іноземцям і були депоновані за межами США. Такі доларові депозити за межами США існували ще наприкінці XIX ст. Ринок евровалют, спершу євродоларів, виник із кінця 50-х років. Якщо власник доларового депозиту перераховує його з американського банку в іноземний, то виникають євродолари. Сутність перетворення долара в євродолар полягає в тому, що кошти власника доларів надходять у розпорядження іноземного банку, який використовує їх для кредитних операцій у будь-якій країні. Поступово поняття євродоларів розширилось і стало охоплювати долари, що використовуються іноземними банками, розташованими як за межами США, так і у вільній банківській зоні.

Розвиток ринку євровалют зумовили такі чинники:

– об'єктивна потреба в гнучкому міжнародному фінансово-кредитному механізмі для обслуговування зовнішньоекономічної діяльності, що дедалі зростає;

– запровадження конвертованості головних валют з кінця 50-х років;

– розвиток всебічної лібералізації (дерегуляції, дерегламентації) фінансової діяльності всередині країн і на міжнародній арені у 80-х роках;

– зближення національних і регіональних ринків і перетворення їх на один глобальний фінансовий ринок;

– розширення обсягу фінансових операцій у зв'язку з впровадженням нових інформаційних систем, використанням комп'ютерних систем, інтернетних форм.

Особливу увагу слід звернути на такий чинник, як сек'юритизація фінансових ринків. Цей процес полягає в тому, що в структурі фінансових операцій зростає питома вага цінних паперів, розширюється набір цінних паперів як фінансових інструментів, з'являються їхні гібриди з банківськими операціями, а кредити набувають ознак цінних паперів; сек'юритизація зрештою привела до зниження ролі банків як посередників-кредиторів. Це явище дістало назву «дезінтермедіації». Посе­редництво (інтермедіація) між позикодавцями та кінцевими інвесторами стає непотрібним. Будь-яка позика перетворю­ється на ринковий актив.

Національне законодавство також стимулювало розміщення коштів банків і фірм у закордонних банках з метою отримання більших прибутків. Спочатку така практика заохочувалася тільки в США, де в 1957 p. було запроваджено диверсифіковані процентні ставки залежно від строку депозиту і заборонено виплату процентів за депозитами до запитання і строком меншим, ніж 30 днів. Унаслідок цих заходів стало більш вигідно депонувати долари за кордоном.

Світовий ринок позичкових капіталів, у тому числі й ринок євровалют (офшорний ринок), має дуже великі обсяги. Брутто-обсяг операцій на ринку євровалют на початку 90-х років сягнув приблизно 4,5 трлн. американських доларів за рік, а нетто-обсяг — близько 3 трлн. Це пояснюється дією кредитного мультиплікатора — коефіцієнта, що відображає зв'язок між депозитами і збільшенням кредитних операцій шляхом створення міжбанківських депозитів. Одні й ті самі долари протягом року неодноразово використовуються для депозитно-позичкових операцій.

Ринок євровалют не має чітких територіальних та часових меж Він функціонує безперервно. З інституціонального погляду світовий фінансовий ринок євровалют — це сукупність кредитно-фінансових установ, через які здійснюється рух позичкового ка­піталу у сфері міжнародних економічних відносин. На фінансових ринках домінують євробанки та міжнародні банківські консорціуми. Основу складають транснаціональні банки — могутні міжнародні кредитно-фінансові комплекси універсального типу з розгалуженою мережею закордонних філій, що здійснюють операції в різних країнах, різних сферах та валютах.

Доступ позичальників на євроринок обмежений. Основними позичальниками тут є ТНК, уряди, міжнародні валютне-кредитні та фінансові організації.

2/3 операцій на єврофінансових ринках євровалют здійснюється на міжбанківському ринку, а 1/3 —з небанківськими клієнтами.

Угоди на євроринку укладаються по телефону, телефаксу та за допомогою інших засобів зв'язку. Забезпечення не використовується, гарантією угоди є авторитет банку або нефінансового клієнта з найвищим рейтингом. Строки євродепозит становлять від 1 дня до 1 року, а іноді й до 2 років. Звичайна сума міжбанківських депозитів — 5—10 млн. дол., але укладаються угоди і на більші суми.

Процентна ставка на ринку євровалют складається з LIBOR — лондонської міжбанківської ставки пропозиції з короткострокових міжбанківськйх операцій у євровалютах, і спреду — премії банку за банківські послуги. Оскільки євробанки не підпадають під дію місцевого законодавства й не оподатковуються, то вони мають змогу зменшувати процентні ставки на свої кредити, зберігаючи високі прибутки.

Розвиток євровалютних ринків значно підніс ефективність світових фінансів. З'явилась можливість швидко й цілеспрямовано мобілізувати фінансові ресурси для реалізації багатоманітних проектів. Вони сприяли глобалізації фінансових ринків.

Водночас посилилася хисткість світової фінансової системи. Почастішали періоди дестабілізації курсів і цін фінансових активів, кризи ліквідності, поширилися спекулятивні операції, які не мають ніякого зв'язку з потребами торгівлі чи інвестування.

Короткостроковість позичкової діяльності веде до сповільнення зростання виробництва та інвестування. Загалом виникає надмірна конкуренція, що веде до дестабілізації фінансів, порушення взаємозв'язків ринків, поширення фінансових шоків.

Глобалізація і спекулятивний характер валютної діяльності ускладнюють урядове регулювання фінансової діяльності.

Визначальною подією останніх десятиріч є розвиток Європейської валютної інтеграції. Європейська валютна інтеграція бере початок з часу створення європейського валютного союзу, що являє собою визначені правила розрахунків між групою країн-членів ЄС. Це замкнуте валютне угруповання, до складу якого в 1979 році ввійшли ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Ірландія, Великобританія, Іспанія, а пізніше Ісландія, Португалія, Греція.

Ключовим моментом європейської валютної інтеграції стала валютна одиниця – екю (ECU). Екю – це спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва. Екю використовується як розрахункова база для визначення бюджету ЄС, для розрахунку центральних валютних курсів, а також як розрахункова і кредитна одиниця в розрахунках між центральними банками та база для розрахунку відхилень різних валютних курсів. Курс екю підраховується щоденно. Крім офіційного курсу екю має й ринковий, за яким укладаються угоди на ринку.

Розрахунок екю будується за принципом "валютного кошика". Питома вага кожної національної грошової одиниці у "валютному коктейлі" залежить від частки ВВП країни в сукупному ВВП у товарообігу ЄС. Таким чином, квота національних валют у структурі екю визначається економічним потенціалом кожної країни.

Структура екю підлягає перегляду один раз на 5 років.

Питома вага кожної валюти може змінюватися залежно від її курсу на світовому валютному ринку. Якщо питома вага якоїсь із валют кошика змінюється більш ніж на 25%, то структура екю може бути переглянута.

Механізм валютних курсів та інтервенцій базується на двосторонніх центральних курсах, щодо яких установлюються допустимі межі коливання. Країни ЄС зобов'язані підтримувати коливання валютних курсів у межах +2,0…2,25 (за винятком італійської ліри, межі коливання якої можуть сягати +6%). Після кризи 1993 року межі коливання розширилися до 15% для всіх валют окрім німецької марки і гульдена, для яких зберігся рівень +2,0…2,25%. Утримують валюти в цих межах за допомогою валютних інтервенцій центральних банків, тобто шляхом продажу або купівлі іноземної валюти.

Інтервенції повинні проводитись у валютах-учасницях, однак оскільки центральні банки не тримають у своїх портфелях валюти країн ЄС, то вони змушені в рамках валютної інтеграції погоджувати взаємні найбільш короткотермінові кредитні лінії без обмеження сум. Залік зустрічних вимог проводиться через Європейський фонд валютного співробітництва. Центральні банки країн-учасниць системи зобов'язані депонувати в цьому фонді 20% своїх золотовалютних запасів, натомість їм надається еквівалентна вартість в екю. Якщо після інтервенції є залишки, про це повідомляється фонду, який проводить кліринг (взаємозалік) цих сальдо.

Важливий елемент ЄВС – система спільного коливання валютних курсів. У зв'язку з цим створена система коротко - та середньострокового кредитування для підтримки курсів національних валют.

Перехід країн ЄС до економічного та валютного союзу (ЕВС) – це один із найскладніших етапів євроінтеграції. Наприкінці 80-х років було завершено підготовку так званого плану Делора. Основні параметри ЕВС були окреслені в Маастрихтському договорі. Рівень розвитку економічної інтеграції та проблеми спільного ринку зумовили необхідність грошового валютного регулювання на наднаціональному рівні, яке б спиралось на єдину грошову одиницю.

Новий етап у розвитку західноєвропейської валютної інтеграції - програма створення валютної й економічної спілки, розроблена комітетом Ж. Делора в квітні 1989 року.

План “Делора” передбачав створення загального ринку, заохочення конкуренції в ЄС, координацію економічної, бюджетної, податкової політики з метою стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту держбюджету й удосконалювання методів покриття.

На основі “плану Делора” до грудня 1991 року був вироблений Маастрихтский договір про Європейську спілку, що передбачає поетапне формування валютно-економічної спілки.

Серед основних етапів створення економічного та валютного союзу слід виділити наступні [3, с. 21]:

1. Підготовчий етап було завершено 1 січня 1996 року.

2. Організаційний етап закінчився 31 грудня 1998 року. Головною його подією стало введення з 1 січня 1999 року спільної валюти – євро.