Із колишніх рабів походив і найвідоміший банкір Афін IV ст. до н. е. Пасіон. Його бізнес почався з 11 талантів в орендованій у колишніх власників трапезі, а до часу закінчення ним фінансових справ його власний капітал складав уже 39 талантів. Це було вищим показником того часу. Ісократ у своєму творі “Трапезитіка, чи Банкірська промова”, який є головним джерелом з історії древньогрецьких банків, від імені сина Сопея зобразив Пасіона злодієм, звинуватив у непорядності, нечесності, підробленні договору. Ця промова залишає подвійне враження. Але за будь-якої інтерпретації чесність банкіра поставлена під сумнів. Спокуса могла стати для банкіра сильнішою від обережності. Важко було признатися і в крадіжці, бо це підірвало б репутацію Пасіона (а він все-таки був метеком), потягнуло б за собою позови інших вкладників і, врешті, фінансовий крах. І хоча клієнти Пасіона наполягали на катуваннях службовця банку, щоби той виказав Пасіона, це ні до чого не привело. Пасіон успішно завершив своє життя з великим багатством. Сини ж не відчували покликання до фінансової діяльності. Можна зрозуміти нащадків колишніх рабів, які мали все, крім громадянства.
Іншим відомим банкіром був Герміос із міста Асос в Іонії. Впливовий банкір Евбул фактично правив Асосом, а також містом Атарнеус. Герміос був його рабом й секретарем. Він виявив настільки великі здібності, що здивований Евбул послав юнака вчитися в Афіни. Після смерті Евбула Герміос став власником трапези. Він дружив з Платоном і Аристотелем. Аристотель створив на честь Герміоса поему і поставив його погруддя у Дельфах.
Із ІІІ ст. до н. е. діяльність трапезитів вважалася уже почесним заняттям. Банкірами відтоді ставали і звичайні громадяни, але, в основному, з іншого міста. Встановився обліково-економічний аспект банківських розрахунків, виникли фінансові традиції, тому поведінка банкірів давала менше причин для підозрінь. Але діяльність банків не завжди була досконалою. Великий ризик невиконання угод як із боку банків, так і клієнтів, низька платоспроможність останніх, взаємний обман призводили до дорогих судових процесів, які, однак не були довготривалими. У IV ст. до н. е. всі подібні справи розглядалися протягом місяця, переважно взимку, коли припинялася навігація. У випадку програшу банкір ризикував втратити професійну репутацію чесної людини, а отже, усе.
Були й банкрутства. Так, у 377 і 371 рр. до н. е. одночасно збанкрутували декілька банків. Тому обережні люди розміщували свої вклади у різних банках. Одне з банкрутств почалося з програного трапезитами судового процесу. Через декілька століть у Мілеті було скасовано виплати за борги, що позбавляло вкладників вкладів, а банкірів – власних позик.
3. Банківські операції у Стародавній Греції
Сьогодні існує багато гіпотез про характер операцій банків. Окремі з них пов’язані з модернізацією та екстраполяцією в сучасну банківську справу або в наступні за Стародавньою Грецією епохи – елліністичну і римською. Принижувати значення трапез не можна. Передбачення щодо діяльності трапез можуть бути різними, бо жодна облікова книга не збереглася. Всі висновки з цього питання робляться на основі промов Ісократа, Демосфена й деяких інших джерел, які мають фрагментарний характер і описують банківські операції. Наприклад, Демосфен у своїй промові “Проти Каліппа” писав так: “Лікон із Гераклеї, від’їжджаючи в Африку, упорядкував свої справи через свого банкіра й розпорядився заплатити залишені в нього 16 мін і 40 драхм Кесрісіаду”. У промові “Проти Тимофія” Демосфен повідомив: “Тимофій збирається покинути Афіни, але, очікуючи прибуття лісу з Македонії, він домовився зі своїм банкіром, щоб той, коли прибуде цей вантаж, заплатив витрати за перевезення (1750 драхм); банкір заплатив і записав Тимофія в число своїх боржників”. Або ще один вислів Демосфена з промови “Проти Каліппа”, у якому говориться про техніку фінансових операцій по вкладах: “Звичайно всі міняйли, якщо приватна особа, вкладаючи в них гроші, вказує, кому їх необхідно віддати, записують передовсім все ім’я вкладника та суму вкладу, потім приписують, кому цей вклад віддати; при цьому, якщо вони знають в обличчя людину, якій слід віддати, вони обмежуються лише записом імені, якщо ж не знають, то крім того приписують ім’я того, хто повинен буде представити і вказати ту людину, якій гроші повернути”.
Промова Ісократа “Трапезитика” висвітлює діяльність трапез, характер операцій й побічно – їх облік. Спершу складався договір банкіра з клієнтом у присутності свідка і, можливо, поручителя. Договір міг укладатися й усно з подальшою перевіркою через показ катування раба як свідка угоди. Цей спосіб допускався й при втраті договору клієнтом або навіть двома сторонами, тобто банкіром і клієнтом. Звісно, така практика значно ускладнювала судовиробництво, але вона була розрахована на катування раба-свідка як на останній аргумент, коли інші документальні докази були відсутніми. Але якщо договір було складено, то існувала можливість його фальсифікації. Про це відомо з різних джерел (Демосфен. “Проти Медіаса”, §85; Ісократ. “Трапезитика”, §31, 32, 34), де прямо висловлювалося підозріння у підробленні договору. За таких обставин залишалося знову ж таки катувати раба-свідка. Державна влада не втручалася у справи банків, а юридичні норми документального обліку для захисту інтересів клієнтів й банкірів не були розроблені. Таке законодавство з’явилося лише у Римі.
Банкіри також не були захищені юридично. В одному з документів зазначалося: “Ми, чия справа фінансувати корабельні підприємства та вкладати наш капітал у руки інших людей, знаємо досить добре, що кожного разу людина, яка бере позику, має перевагу над нами. Вона бере наші гроші, реальну готівку в руки, й залишає нам листа на аркуші паперу, який коштує один халк або близько цього, із згодою чесно вести справи з нами; що ж до нас, то ми не просто обіцяємо платити, ми дійсно зразу ж платимо повністю тому, хто бере позику. Яка ж гарантія, що ми одержимо що-небудь, коли даємо позику, і яка у нас впевненість у поверненні наших грошей назад? Ми довіряємо вам, судді і закону, який доводить, що всі договори, укладені добровільно, будуть мати силу. Ще, на мою думку, ні закон, ні договір не дають будь-якої гарантії, якщо той, хто бере позику, не є людиною чесною і не боїться суду та ганьби за порушення договору”. Банкір ніс відповідальність своїм особистим майном перед клієнтом і суспільством, бо в банках приховували доходи від оподаткування. Але, мабуть, клієнт був незахищений більшою мірою, оскільки умовою угоди з банкіром було поручництво. У разі відмови або неможливості клієнтів повернути позику поручник відшкодовував його. Продавати боржника-громадянина в рабство за законом було заборонено, у зв’язку з чим і з’явилася фігура поручника зі спільною матеріальною відповідальністю перед банкіром. Була навіть приказка: “Поручись – і ти в нещасті”.
У трапезах була посада контролера монет. Контролери також залучалися і державною скарбницею до перевірки розрахунків по податках у період їх сплати. Платон часто згадував про контролерів. Монети оглядали, обмацували, перевіряли на вагу, кидали на стіл, щоб за звуком визначити, чи вони не фальшиві. Вклад клієнта поміщався у сховище, поповнюючи ємності з ярликами. Подальша доля вкладу залежала від розпорядження клієнта. Вклади були закритими, зданими лише з метою збереження, і відкритими, які використовувалися банкіром в обороті. Чи платив клієнт проценти банку за збереження і використання відкритого вкладу банкіром, чи навпаки, банкір платив йому, невідомо.
Найбільш складними були кредитні операції. Важливо було визначити ринкову вартість застави, ризик неповернення позики, можливий дохід з клієнта. Об’єктами застави були вантажі, під які брався кредит, кораблі з товарами, земельні ділянки і нерухомість (найбільш надійне забезпечення), інші цінності. До речі, ці цінності банкір потім міг надавати в оренду. Об’єкт застави міг бути будь-яким. Одного разу в заставу було запропоновано грецьке місто.
Призначення коротко - і довгострокових позик могло бути різним – розроблення рудників, заснування або розширення ремісничої майстерні, морська торгівля. Останній вид кредиту давав банкірам підстави для хвилювання, хоча процент був високим – 20-30% за одне плавання. Морських позик банкіри уникали через надто високий ризик піратства, війн, політичних суперечностей. Але не можна казати, що їх взагалі не було. Вони були, і їх можна розглядати як найраніші й примітивні форми морського страхування.
Проценти за кредитами звичайно встановлювалися в межах 12%. Доходи банку складали 20-40% основного капіталу. Розмір процентів законодавством не регулювався і не обмежувався. Відомо, що банкіри надавали перевагу великим оборотам. Оперування дрібними сумами називали “небезпечною торгівлею грошима інших людей”.
У Стародавній Греції велися безготівкові розрахунки в банках. Внесок або переказ оформлявся “платіжним дорученням”. Воно називалося діаграфе. З часом термін набув ширшого змісту – “оплачувати через банк” або просто “платити”. Утім, мало місце й інше оформлення – з використанням симбола. Він заступав діаграфе.
Симбол являв собою кільце-печатку, яке засвідчувало особу клієнта банку. Ним могла бути й розламана навпіл монета або навіть глиняна табличка. Симбол використовувався також у приватних розрахунках; його можна було продати, подарувати, передати у спадщину. Клієнт, його агенти або інша особа могли одержати вклад, тільки пред’явивши цей впізнавальний знак. За необхідності додаткової експертизи викликали свідків.