Смекни!
smekni.com

Державне регулювання ринкової економіки (стр. 5 из 8)

Для 80-х років з погляду еволюції державно-монополіс тичного регулювання характерним є пошук форм компро­місів між ринковим регулюванням і капіталістичним про­грамуванням. Таким компромісом стала певна лібераліза­ція механізму регулювання. Це виявилось у частковій приватизації державної власності на засоби виробництва, наданні фінансової автономії державним компаніям, відмо­ві від різних форм цінового контролю, послабленні анти­трестівського законодавства, посиленні податкових, кре­дитних важелів регулювання економіки тощо.

Основні методи державного регулювання економіки.

Важливими методами державно-монополістичного регулю­вання капіталістичної економіки є: 1) проведення реформ в оподаткуванні корпорацій, державних підприємств і під­приємств немонополізованого сектора економіки; 2) дер­жавне стимулювання науково-дослідних і дослідно-конст­рукторських розробок, або науково-технічна політика; 3) активна амортизаційна політика; 4) кредитно-грошова політика; 5) здійснення структурної, або. промислової по­літики.

Проблеми оподаткування компаній частково розгляда­лися при з'ясуванні попереднього питання і докладніше розглядатимуться у темі « Державні фінанси та бюджети ». Про. оподаткування доходів трудящих йшлося при розгляді питання про сутність реальної заробітної плати. Тому коротко охарактеризуємо еволюцію податкової політики у США у післявоєнні роки стосовно прибутків корпорацій.

Після другої світової війни до 1957 р. прибутки компа­ній США до 25 тис. дол. оподатковувалися за ставкою у 25 %, а вище цієї суми за ставкою 48 %. За мину­лий період відбулося значне скорочення верхньої шкали оподаткування монополій. У 1987—1988 фінансовому ро­ці максимальна ставка податку на прибуток знизалася до 34 %.

На думку консервативних урядів, високі податки стри­мують інвестиційний процес, послаблюють процес нагро­мадження капіталу. У такому поясненні є певний сенс. Але корпорації не схильні негайно вкладати нагромаджені та­ким чином кошти у розширенння діючих підприємств і будівництво нових. Значні суми одержаних коштів вони, як і до цього часу, витрачають на фінансові спекуляції, будівництво дорогих готелів, будинків відпочинку й інших аналогічних об'єктів, чим не сприяють або мало сприяють пожвавленню економіки. Крім того, багато гігантських корпорацій, як правило, не сплачують законодавче вста­новлених ставок податку, проте це не означає капі­талізації ними зекономлених сум прибутку. Податкові реформи держави стримуються також необхідністю забез­печити нормальні, неінфляційні доходи для покриття дефі­цитів. які досягають у США у 80-х на початку 90-х років близько 200 млрд. дол. за рік. З приходом до влади нового американського президента Б. Клінтона (що означає пере­могу на виборах демократичної партії) податки на прибут­ки корпорацій, а також на найбагатших людей будуть збільшені.

Щоб послабити дію тенденції гальмування корпорація­ми науково-технічного прогресу і нагромадження капіталу, держава активно стимулює розвиток НДДКР, проводить науково-технічну політику. Так частка федерального уря­ду США на початку 90-х років у фінансуванні таких витрат становила понад 50 %. Держава будує великі науково-дослідні центри та лабораторії, а потім передає їх монополіям, створює науко- та капіталомісткі галузі промисловості передає патенти та ліцензії урядові замов лення на НДДКР, готує наукові кадри.

Основними елементами такої політики, що створюють у сукупності її господарський механізм (механізм здій­снення державної науково-технічної політики), є, по-пер­ше, визначення та встановлення пріоритетів науково-тех­нічного розвитку відповідно до головних цілей загально­державної стратегії розвитку, прогнозування науково-тех нічного розвитку. Основними суб'єктами формування та проведення цієї політики є держава (як колективний асо­ційований капіталіст) і крупний капітал. В останні роки посилюється вплив демократичного суспільства (прогре сивних науковців, масових рухів) на вибір пріоритетів науково-технічного розвитку та відвернення або послаб­лення негативних наслідків НТП

3 початку сучасного етапу розгортання НТР (приблиз­но із середини 70-х років) у розвинутих капіталістичних країнах відбуваються істотні якісні зрушення у пріорите тах науково-технічного розвитку. Оскільки головною ме тою загальнодержавної- стратегії розвитку у провідних країнах Заходу проголошено розвиток наукомістких і висо­котехнічних галузей (біотехнології, електронно-обчис лювальної техніки, комплексної автоматизації виробництва на основі найновіших досягнень електроніки та робототех ніки, розгалуженої інформаційної системи, створення но-йих конструкторських матеріалів, виробництва ядерної та термоядерної енергії, створення телекомунікацій з вико­ристанням лазерної техніки та ін.), то при виборі таких пріоритетів виробляються галузеві науково-технічні про­грами розвитку, здійснюється Їх фінансування. Загальним для більшості розвинутих країн капіталу є інтенсивний розвиток НДДКР у сфері електроніки й обчислювальної техніки, їх наступне комплексне впровадження у сферу матеріального та нематеріального виробництва.

Наступним елементом здійснення науково-технічної по­літики у розвинутих країнах Заходу є організаційне та ресурсне забезпечення реалізації найбільш важливих клю­чових напрямків науково-технічного прогресу. Основними ланками цього елемента НТП виступають: 1) розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери науко­вих досліджень (приватним і державним, а у межах ос таннього — між державними лабораторіями, вузами, а та­кож між безприбутковими науковими центрами) й виконай ня досліджень і розробок у державних наукових центрах 2) функціонування державної контрактної системи, за до­помогою якої здійснюється фінансування НДР і забезпечується гарантований ринок збуту для промислових корпора­цій; 3) непряме державне стимулювання НДДКР у при­ватному секторі господарства за допомогою податкової, амортизаційної, патентної, антитрестівської та зовнішньо­торговельної політики; 4) формування інноваційного клі­мату в економіці та інфраструктури забезпечення дослі­джень і розробок, включаючи національні служби науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду та міжнародне співробітництво; 5) вдосконалення та фінансування системи освіти, підго­товка і перепідготовка кадрів вищої кваліфікації.

Третім основним елементом науково-технічної політики є оцінка одержаних у процесі її реалізації результатів. При цьому оцінюються можливі наслідки науково-технічного прогресу, здійснюється коригування такої політики.

Разом з прямим фінансуванням науково-дослідних робіт держава за допомогою податкової, амортизаційної, кредитної політики стимулює зростання витрат монополі­стичного та немонополістичного капіталу на НДДКР. У 80-ті роки розробляються заходи для надання фінансової, організаційної допомоги дрібним і середнім винахідницьким фірмам, а також інформації, консульта­ції, залучення їх до виконання контрактних угод. В ЄЕС у 1985 р. утворена Асоціація венчурного (ризикового) капіталу, мета якої — надати у межах цієї організації допомогу невеликим новаторським компаніям.

Водночас при проведенні державою науково-технічної політики виникає та розвивається ряд проблем, що значно послаблює, її ефективність, ускладнює досягнення рівнова­ги та збалансованості у функціонуванні національного ринку. До таких проблем належать: значна мілітаристська спрямованість такої діяльності буржуазної держави (у 1988 р. 80 % вартості контрактів укладалися з міністер­ством оборони та космічних досліджень); відсутність коор­динаційних центрів, дублювання наукових досліджень, роз­порошеність фінансових коштів, гостра нестача засобів цпц проведення НДДКР у ряді цивільних галузей промис­ловості, сільського господарства, несвоєчасна підготовка наукових кадрів, перенасичення військових НДДКР і їх низьке використання у цивільних галузях — все це призво­дить до поглиблення суперечностей між наукою та монопо­лістичною власністю.

Важливим методом державно-монополістичного регу­лювання економіки є амортизаційна політика уряду. Дер­жава проводить політику прискореної амортизації. Так у США у 1981 р законодавче впроваджено нові строки амортизаційного списання машин і обладнання (для тран­спортних засобів —3 роки, обладнання — 5 років, вироб­ничих споруд і будов—15 років).

3 погляду нагромадження капіталу політика приско­реної амортизації означає зростання частки амортизації у внутрішніх джерелах нагромадження. У США з 1950 по 1988 рік ця частка збільшилася з 2/5 до понад 4/5. Така політика дає змогу корпораціям приховувати значну час­тину прибутків від сплати податків, оскільки суми аморти­заційних відрахувань не оподатковуються. Хоча політика прискореної амортизації сприяє пожвавленню процесу, во­на за умов хронічної недовантаженості виробничих потуж­ностей прискорює надмірне нагромадження основного ка­піталу.