Ситуація ускладнюється і внаслідок недостатнього фінансування витрат на придбання лік для населення з засобів бюджетів усіх рівнів. Так, за даними досліджень, проведених у рамках програми TACІS, у 2002 р. з державного бюджету на закупку медикаментів було виділено 0,40 долара США в розрахунку на одного жителя України. Відповідно всю іншу частину вартості (річний рівень витрат на душу населення в 2002 році склав за різними оцінками 6-8 доларів США) споживач повинний оплачувати самостійно [1].
Крім того, надмірний захист вітчизняного виробника може негативно позначитися на якості українських лікарських препаратів. Тверда конкуренція на фармацевтичному ринку є безсумнівним благом для споживача, оскільки в кінцевому рахунку сприяє підвищенню якості препаратів і зниженню цін на них. В умовах штучного обмеження державою конкуренції ці процеси на українських підприємствах можуть сповільнитися.
І це далеко не повний перелік негативних наслідків, до яких може привести протекціоністська політика, основний вектор якої спрямований убік захисту інтересів виробника, а не споживача.
Заходи для захисту вітчизняного ринку лікарських засобів Україні безумовно необхідні. Однак для того, щоб ці міри в підсумку виявилися вигідні саме покупцю, необхідно змістити акценти вітчизняного протекціонізму у фарміндустрії від твердого обмеження конкуренції в інтересах національної фармацевтичної промисловості до стимулювання виробництва недискримінаційним шляхом.
Насамперед, державі необхідний діючий аналітичний механізм оцінки реального ринкового потенціалу національних фармацевтичних виробників. Якщо кілька українських заводів здатні спільними зусиллями задовольнити 80-90% потреби ринку у визначеному препараті, то має сенс уводити розумні тарифні обмеження, у противному випадку подібні міри принесуть більше шкоди, чим користі, всім учасникам ринку, крім самого виробника .
Крім того, недискримінаційний протекціонізм припускає введення пільг у сфері оподатковування, експортних гарантій, зовнішньоекономічних валютно-фінансових операцій, інвестицій і т.д. Зокрема, у Росії фармацевтичні підприємства одержують пільги по податку на прибуток при виробництві життєво важливих лікарських засобів. Мова може йти також про звільнення від оподаткування прибутку, що реінвестується у виробництво, про дозвіл увозити без обкладання ПДВ устаткування, матеріалів які використовуються для впровадження інноваційних технологій і розвитку виробництва, пільговому оподаткуванні прибутку від експорту фармацевтичної продукції і т.д. Усі ці міри не нові, світова практика підтвердила їхню ефективність і вигоду як для виробника, так і для споживача [1].
Першочерговим завданням і обов'язком держави є захист вітчизняного виробника у пріоритетних, в першу чергу експортоспроможних галузях економіки України. Зовнішньоекономічна політика держави має бути інструментом такого захисту. Вже зараз Україна належить до числа країн, надзвичайно залежних від зовнішнього ринку. Так, у 2002 році 40 % українського ВВП було реалізовано за кордоном. В Японії ця цифра становить 10 %, Польщі - 19 %, Франції - 20 %. Тобто, вже сьогодні Україна без формального членства в ГАТТ/СОТ набагато інтенсивніше бере участь у міжнародній торгівлі, ніж її торгові партнери [5].
Аналіз ситуації, яка складається в результаті інтеграції України у світову економічну систему, свідчить про домінування на внутрішньому ринку готової імпортної продукції при збереженні сировинного характеру українського експорту.
В Україні не існує політичного консенсусу з боку органів влади щодо питань зовнішньоекономічної політики. Досвід останніх років чітко показав, що торгові партнери України не поспішають відкривати свої ринки для українських товарів у відповідь на створення сприятливих умов для імпорту товарів з боку України. В умовах жорстокої конкуренції на світових ринках вони проводять цілеспрямовану політику, виходячи виключно з власних національних інтересів. Ця політика спрямована на розширення ринків збуту своєї продукції, вирішення питань національної безпеки цих держав.
Для подальшої лібералізації доступу на український ринок торгові партнери спираються на своїх представників в Україні і кола, які з ними тісно пов'язані, зокрема, комерційними інтересами. Зростання імпорту дозволяє отримувати значні кошти, які можуть спрямовуватися на формування відповідної ідеології так званого "вільного, цивілізованого" ринку через засоби масової інформації, а також прийняття органами влади відповідних рішень.
Розширення обсягів імпорту ініціює також і "тінізацію" економіки. Про це свідчать факти контрабандного ввезення імпортної продукції, заниження митної вартості товарів, несплати податків. Виробництво імпортної продукції по суті дотується з українського бюджету, коли продукція спільних підприємств звільняється від сплати податків, акцизів, не проходить сертифікацію. Тобто, створюються сприятливі умови для витіснення з власного ринку українського виробника за рахунок недобросовісної конкуренції [6].
Як наслідок, відбувається деіндустріалізація держави через поглиблення кризи високотехнологічних і переробних галузей, перетворення України на постачальника дешевої сировини. При цьому формується і відповідна структура товарообміну, в якій, наприклад, експортна продукція вітчизняного машинобудування складає менше 10 % і її доля постійно зменшується. І ця тенденція посилюється. Сьогодні існує реальна загроза повної деградації вітчизняного виробничого та інтелектуального потенціалу, ліквідація цілих галузей виробництва наукоємної та високотехнологічної продукції. А це, в свою чергу, призводить до ускладнення соціальної напруги у суспільстві через зростання безробіття, зниження рівня науки, освіти, кваліфікації, криміналізацію суспільства.
Вихід із кризи можливий за рахунок виваженої податкової політики, кредитної політики, субсидування пріоритетних галузей економіки, реструктуризації заборгованості, яка зараз не дає можливості розгорнути виробництво і збільшити його. Але ми хотіли би зупинитися детальніше на забезпеченні добросовісної конкуренції. Для розгляду цього питання, звичайно, потрібна політична воля і консолідація всіх верств населення в Україні, які дозволять розглянути всі можливості, які надають угоди Уругвайського раунду ГАТТ/СОТ для України. Це тим більш важливо, що зараз стоїть питання вступу України у Світову організацію торгівлі, і від того, якими будуть умови вступу, як при цьому почуватиметься вітчизняний виробник, залежить дуже багато для майбутнього України [8].
Хочемо наголосити, що зараз не існує жодного уряду в світі, який би не регулював свій внутрішній ринок засобами тарифного і нетарифного регулювання. Коли Україна вступила до переговорного процесу приєднання до ГАТТ/СОТ, вона взяла на себе зобов'язання не збільшувати тарифи. Тоді треба розривати цей мандат і знову починати новий раунд переговорів з новим мандатом? Тоді можна збільшити тариф, наприклад, до 70 %, а потім його знизити до 10 %. Проте, коли ми вже взяли в середньому 10 %, то вирішувати питання тарифними засобами дуже важко. У зв'язку з тим, що нетарифне регулювання в світі зараз набирає особливих переваг, важко засобами угод Уругвайського раунду протистояти нетарифному регулюванню з боку промислово розвинених держав, а саме індустріальні держави використовують дуже широко нетарифне регулювання.
Зовнішньоекономічна діяльність держави повинна бути спрямована на стимулювання експорту своєї продукції, а не на сприяння імпорту готової продукції, як це, на жаль, певною мірою відбувається сьогодні в Україні. Стимулювати експорт мають в першу чергу податкова і кредитна політика держави через відповідне субсидування експорту, реструктуризацію заборгованості, а також створення умов для добросовісної конкуренції. Натомість, в Україні податкова і кредитна політика фактично створюють перешкоди для експорту. Держава надає гарантії для товарних кредитів, стимулюючи імпорт і збільшуючи державний борг на 2,3 млрд доларів.
За перше півріччя 2004 року основу українського експорту складали чорні метали та продукція з них - 39,61 %. Це три чверті продукції української металургії. Впродовж останніх років розпочато ряд антидемпінгових розслідувань проти українських виробників металопрокату в США, ЄС, Індонезії, тощо. Водночас, в Україні відсутні закони, що захищають виробника від іноземного демпінгу. Відсутні також механізми захисту від субсидованих поставок. Наприклад, причиною успішного проникнення сільськогосподарської продукції з ЄС на ринок України є дотації Євросоюзу. Угоди ГАТТ/СОТ дають можливість захисту від демпінгу і субсидованих поставок. Проте, ці можливості в Україні не використовуються [12].
В межах ГАТТ/СОТ існують можливості кількісних обмежень імпорту. Проте, Указ Президента України "Про порядок застосування обмежень імпорту товару відповідно до норм і принципів системи ГАТТ/СОТ" від 27.07.96 № 478 жодного разу міністерствами і відомствами України реалізований не був. Цим указом передбачалося використання квот по експорту та імпорту залежно від потреб українського виробництва.