Смекни!
smekni.com

Історія виникнення та розвитку регіональної економіки як науки (стр. 4 из 5)

- обласний економічний район;

- низовий економічний район- адміністративний район в області;

- економічний вузол: великі міста з зонами іх безпосереднього впливу, які включають підприємства різних галузей, що розташовані на різній території, мають між собою економічні, виробничі зв’язки.

З областей, які входять у ЕР, виділяється одна центральна, декілька периферійних областей. Центральні області зосереджують найбільшу частку ресурсного, економічного, соціального потенціалу.

У деяких районах виділяють міжобласні райони або соціально-економічні підрайони.

У багатьох випадках області стають основою таких форм територіальної організації суспільства як соціально-економічні вузли, соціально-економічні кущі.

Вузол – це блок промислових підприємств, що мають між собою виробничі зв’язки. або порівняно невелика компактна територія разом з населенням, населеними пунктами, комунікаціями, рекреаційною, продовольчою зоною та усією промисловістю. Вузол організовується одним (рідше двома-трьома) великими поселеннями, до якого масово мігрує з навколишніх населених пункті робоча сила. Рівне з околицями – вузол.

Кущ – порівняно невелике поселення, яке виконує торгово-розподільчу, господарсько-організаційну, рідше виробничо-концентруючу функцію стосовно близьких поселень. Дубно з по ближніми поселеннями – кущ.

Інколи вживають поняття центр (зосередження в одному поселенні виробництв різних галузей) та пункт (зосередження в одному поселенні підприємства однієї галузі).

Така ієрархічна послідовність форм геопросторової організації суспільства характерна для України: район-підрайон-область-вузол-кущ-поселення. Поселення – це первинна основа районоформування. Чим вищий таксономічний ранг району, тим більша комплексність галузевої структури господарства, різноманітна спеціалізація, більш розгалужені економічні зв’язки, проте менш виражена територіально-економічна єдність. І навпаки.

Справжнім ЕР в системі регіональної структури України є область. Саме тут є присутні і яскраво виражені всі ознаки економічного району. Йому властива спільність таких ознак: географічне середовище (умови розвитку), економічний чинник (причини розвитку), адміністративний поділ (умови управління).

Важливим є мікрорайонування, одним із видів якого є внутрішньо обласне районування. Воно зумовлене такими соціальними та економічними процесами як урбанізація, зростання територіальної концентрації виробництва, формування територіальних систем господарства внаслідок інтеграції виробництва.

Комплексний підхід до внутрішньо обласного районування забезпечується за таких умов:

- врахуванні відмінностей у спеціалізації господарства у середині області та виявленні їх сталості і господарської доцільності;

- виявленні районоутворювального значення міст, промислових вузлів та інших центрів, що розвиваються разом із зростанням територіальної концентрації галузей, спеціалізації внутрішньо обласного економічного району і визначають його місце в ієрархії районів вищого рангу;

- аналізі транспортно-економічних зв’язків, їх інтенсивності й конфігурації, що відображають характер територіальної організації господарства навколо промислових вузлів і центрів на базі певних галузей спеціалізації;

- врахування ймовірності будь-яких великих новобудов у районі, експлуатації відкритих джерел природних ресурсів та формуванні різних локальних територіально-виробничих комплексів з оцінкою можливого їх впливу на економіку району;

- врахуванні особливостей окремих частин області та району з надмірною заселеністю, заболоченістю, гористістю та іншими компонентами природного середовища, які помітно впливають на спеціалізацію господарства.

З найважливіших передумов внутрішньо обласного районування є спеціалізація окремих частин області на випуску певних видів продукції, комплексність розвитку, наявність ядра із спеціалізацією у межах великого економічного району. Для внутрішньо обласного району є характерними спільність умов і процесів розвитку господарства та його взаємодія з природним середовищем. Ця спільність визначає насамперед ресурсний потенціал території і подібність соціально-економічних та природних умов використання його компонентів.

Іншими формами просторової організації господарства за визначенням В. Ковалеськго є науково-технічні зони, технічні парки (технопарки) та технополіси.

Науково-технічна зона – певна територія де є вищий навчальний заклад (чи декілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна структура для впровадження наукових розробок в практику. Перша така зона сформувалася навколо Стенфордського університету в Сан-Хосе, яка з часом отримала назву „Силіконова долина”. На сучасному етапі тут зосереджено більш як 2 тисячі фірм і зайнято понад 200 тисяч чоловік.

Науково-технологічні парки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням розробок у виробництво (в Бостоні – „Шосе-128”, Іль-де-Франс під Парижем, „Ізар Веллі” на базі Мюнхенського університету (включає понад 200 фірм) „Новус Ортус” (поблизу м. Барі в Італії).

Технополіс – центр впровадження досягнень науки і техніки. Це як правило нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення.


3. Сучасні теорії та концепції регіонального розвитку

3.1. Теорія «полюсів зростання» та «полюсів розвитку»

Теорію «полюсів» зростання (англ. poles of growth) розробив французький економічт Ф. Перро на початку 50-х років ХХ ст. Пізніше у 80-х роках вона була удосконалена і розширена у працях Віллера і Мюллера і отримала назву теорії «полюсів розвитку». Її положення розкриті також у праці Н. Вангова і Л. Кляссена «Регоінальна політика. Європейський підхіод» з урахуванням західноєвропейських реалій.

Перро класифікував галузі виробництва за тенденціями їх розвитку і за цією ознакою виділив три групи галузей:

1. Галузі, що розвиваються повільно чи деградують, з тенденцією постйного зниження їх питомої частки в структурі економіки країни.

2. Галузі з високими темпами розвитку, як, однак, не справляють суттєвого впливу на розвиток інших галузей економіки держави.

3. Галузі, які не тільки швидко зростають, але й спричинають розвиток інших галузей, сприяють загальному індустріальному розвиткові країни.Цю останню групу галузей Перо називав профілюючими, чи динамічними, галузями. Там, де отримують розвиток динамічні галузі, виникає і «полюс росту».

В основі теорії «полюсів зростання» лежить положення про те, що великі підприєжмства відіграють фундаментальну роль у розвитк господарства міст і довколишніх територій. Будучи пунктом прискореного розвитку. такі підприємства разом із поселеннями їх локалізації називають полюсами зростання. У працях Перро зазаначається що таке підприємство повинно обов’язково бути промилосвим. Пізніше розглядали можливу роль підприємства-урухомлювача у сфері послуг, рекреації, транспорту тощо. Підприємство, що створеює полюс зростання повинно відповідати таким вимогам:

- мати великі розміри, щоб моти безпосередньо чи опосередковано впливати на госпоарство території;

- належати до галузі, яка розвивається динамічно;

- мати багатосторонній та інтенсивний зв’язок з іншими галузями для того, щоб велика кількість урухомлюючих ефектів могла бути переданою до них.

За допомогою цих зв’язків підприємство-урухомлювач впливає на інвестиції (капіталовкладення) в інших підприємствах (закладах), інспірує нововведення, перетворює галузеву і територіальну структуру свого регіону чи сусідніх територій. (рис. 5).Велике підприємство-урухомлювач може бути пов’язаним з іншими підприємствами (закладами) технологічним збутом готової продукції, кадрами. Галузі і підприємства, діяльність яких пожвавлюється, можуть належати до банківської сфери, підготовки кадрів, проектування, охорони здоров’я та ін.

«Концепція центрів росту у минулі десять років пройшли цикл буму та занепаду, - писав Г.Річардсон. – Декілька років тому центри росту розглядалися як панацея для розв’язання регіональних проблем як у розвинених, так і країнах, що розвиваються, … в останні декілька років спостерігається явна втрата ілюзій стосовно цієї концепції як оперативного засобу регіонального планування». В цілому теорія поляризованого розвитку не виправдала покладених на неї надій.

3.2. Теорія «дифузії нововведень»

Теорію поширення інновацій розробив у післявоєнний період шведський географ Т. Хегерстранд (1953 р.). Найкраще теорія виявляється у концепції просторової дифузії інформації на основі міжлюдських контактіів. Доведено, що навіть економіко-технологічні процеси (наприклад, поширення нового сопосбу обробітку сільськогосподарських земель) є демосоціальним і можуть описуватися і прогнозуватися концепцією дифузії інформації, зокрема інформації у сфері нововведень (інновацій). А щодо поширення нових форм книговидавництва, освіти, нових ліків чи нових форм телекомунікацій, то у цьому випадку теорія дифузії нововведень виявляється мало не у чистому вигляді. Проблеми поширення інформації вивчали Т. Гегерстранд (1953), Р. Доманський (1982), Б. Еккель, П. Гаггет (1972), Й. Лобода (1973), Р. Мірса (1974),Р. Морілл (1970), П. Тойн (1974)

Для пояснення механізму дифузії інформації береться спрощений приклад. Припускається, що простір, у якому поишрюється інформація, є однорідним. Процес дифузії інформації уявляють як послідовність інтервалів часу однакової довжини. Окремі інтервали називають генераціями. У кожній генерації кожна особа перекаже відому їй інфомрацію іншій особі. Процедура продовжується доти, поки кожна особа у просторі отримає інформацію. Цим дифузія інформації закінчується. Якщо відобразити на рисунку кількість осіб, які отримали інфомрацію в окремих генераціях (рис. 6), то помітимо, що ці числа на початку зростають повільно.