2.3 Монополістична конкуренція та олігополія в сучасній економіці
Поняття монополія в наш час є дуже суперечливим, що викликає неоднозначне ставлення до неї як держави так і суспільства. Практика багатьох сучасних країн довела, що наслідки монополії залежать від державного контролю за нею та стану економіки. Вже зазначалося, що за нестабільної, невизначеної економіки монополія проявляє свої негативні наслідки: тінізація економіки, корумпованість влади, відтік капіталів за кордон. І навпаки, при стабільній економіці з якісними ринковими відносинами, правильному контролі держави монополії мають значні позитивні соціально-економічні наслідки: раціональний розподіл ресурсів та капіталів, активна інноваційна діяльність, значні вклади до бюджету країни, соціальні витрати. Це все сприяє покращенню добробуту країни. Тобто монополісти повинні сприяти розвитку своєї країни, що є своєрідною платою за монопольне становище.
Новий рівень розвитку економічних відносин відкрив парадокс сучасної конкуренції. Виявляється, що конкуренція та темпи науково-технічного прогресу є практично несумісними речами та мають не пряму, як вважалося раніше, а зворотну залежність, що в свою чергу змушує шукати нові стратегії економічного розвитку. Постає питання необхідності концентрації виробництва, яке приведе до повернення трестівських форм, що і забезпечить міжнародну конкурентоспроможність та ефективність національного господарства. Безсумнівно, така ситуація на ринку дає дуже малі шанси для існування малого та середнього підприємництва, бо вони тепер вважаються тягарем на шляху до макроінтеграції та гальмом науко-технічного прогресу.
Серед таких переваг монополії над досконалою конкуренцією є такі:
- монополія дозволяє розгорнути великомасштабне виробництво, одержати економію в масштабі та досягти у такий спосіб мінімальних виробничих витрат на одиницю продукції;
- створю достатні стимули для проведення досліджень. Одержання можливості вдосконалення виробничого процесу вимагає великих фінансових ресурсів.
- може забезпечити достатній діапазон споживчого вибору і сприяти розробці нових продуктів.
Концентрація внутрішнього виробництва дає змогу модернізувати галузі з високими капітальними затратами. Так, завдяки картельній практиці в Японії в 1955-1970 рр. було успішно проведено модернізацію чорної металургії, вугледобувної промисловості, суднобудування, нафтопереробки, виробництва хімічних добрив. У Північні Кореї в машинобудуванні, електроніці, текстильній промисловості, чорній і кольоровій металургії, нафтохімії та суднобудуванні здійснилося примусове злиття приватних компаній, що призвело до утворення високо монополізованих виробничих структур [6, с. 20].
Більшість розвинених країн дозволяють своїм компаніям діяти як монополісти, бо їх існування є важкоподоланим бар’єром для входження на ринок зарубіжних конкурентів. До того ж , підвищується ефективність виробництва національних компаній.
З усього вище сказаного можна зробити висновок, що паралельно з процесами концентрації виробництва, злиття та поглинань у економічно-розвинених країнах світу конкуренція набула абсолютно нового значення і трансформуються в інтеграцію, кооперацію та координацію між вітчизняними підприємствами (які трансформуються у кластери – об’єднання за територіальним принципом) та фінансово-промислові групи (об’єднання за ознакою капіталу).
Отже, сучасний ринок має такі відмінні ознаки:
- інтернаціоналізація виробництва, як наслідок висока відкритість національних економік;
- високе значення інформаційної забезпеченості та комунікативность;
- впровадження інновацій;
- використання у виготовленні одного інноваційного продукту сукупності технологій, якими володіють різні підприємства.
Отже, на сучасному етапі економічних відносин – розвиток міжнародної господарської діяльності та посилення конкуренції, до основних факторів виробництва додалися інтелектуальний капітал та міжнародні інформаційні ресурси. За таких умов середнє та мале підприємництво втрачає свою актуальність і для забезпечення конкурентоспроможності національного виробника на міжнародному ринку, економічно-розвинені країни світу віддають перевагу великим монопольним об’єктам, які грають значну позитивну роль у національній економіці.
РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ТА ПРІОРІТЕТИ КОНКУРЕНТНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ
3.1 Ресурсний потенціал економічного зростання як фактор конкурентоспроможності національної економіки
Ресурсний потенціал є одним з чинників, що може впливати на конкурентоспроможність національної економіки.
М. Портер виділяє чотири стадії розвитку конкурентоспроможності національної економіки країни:
- конкурентоспроможність на основі факторів (людські ресурси: кваліфікація і вартість робочої сили; фізичні ресурси: доступність і вартість земельних наділів, води, корисних копалин, лісових ресурсів, джерел енергії тощо; ресурс знань: сума наукової, технічної і ринкової інформації, що впливає на створення товарів і послуг; грошові ресурси: кількість і вартість капіталу, який може бути пущений в обіг на фінансування бізнесу; інфраструктура: тип, якість існуючої інфраструктури (транспортна система, системи зв’язку, система банківських платежів, охорона здоров’я, житловий фонд, установи культури – все те, що обслуговує функціонування бізнесу і робить країну привабливою як місце проживання і плата за користування);
- конкурентоспроможність на основі інвестицій;
- конкурентоспроможність на основі інновацій;
- конкурентоспроможність на основі багатства.
Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення. За ознакою вичерпності ресурсів, ресурси поділяють на невичерпні: сонячна енергія, енергія води, вітру, та невідновлювані – корисні копалини.
Для адекватного використання природо-ресурсного потенціалу, необхідна його оцінка. Існує виробнича (технологічна) та економічна оцінка. Перша — характеризує економічні результати використання природних ресурсів, друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного середовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосовують передусім методичні підходи, засновані на категоріях ренти та ефективності.
Для розміщення галузей народного господарства велике значення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За народногосподарським значенням запаси корисних копалин поділяють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини і гірничотехнічними умовами експлуатації; позабалансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно.
Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хімічна промисловість та ін.
Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.
Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення.
Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навколишнього середовища та господарській діяльності людей, слугують важливим сировинним фактором для розвитку галузей народного господарства.
Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.
На сьогодні основним напрямом використання природо-ресурсного потенціалу є ресурсозбереження. Воно забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких: комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів; впровадження ресурсозберігаючої техніки і технології; широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини; стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпрацьованих кар'єрів тощо; ефективне регулювання лісокористування, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення; збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об'єктів.