Центральний банк виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування. Він також представляє інтереси держави в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співпраця здійснюється на рівні центральних банків.
Основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики, яку розробляє і реалізує центральний банк, є регулювання обсягу грошової маси через:
• регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків та фінансово-кредитних установ;
• процентну політику;
• систему рефінансування комерційних банків;
• управління золотовалютними резервами;
• операції з цінними паперами на відкритому ринку;
• регулювання імпорту та експорту капіталу.
Центральний банк встановлює банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативи обов'язкового резервування коштів. Розмір обов'язкових резервів, як правило, встановлюється в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів. При цьому для різних видів зобов'язань можуть встановлюватися різні норми обов'язкового резервування коштів. При підвищенні центральним банком норм обов'язкових резервів зменшується сума вільних коштів, а отже, кредитний потенціал банків. При зниженні норм обов'язкових резервів збільшується кредитний потенціал банків.
Виступаючи в ролі кредитора останньої інстанції, центральний банк надає позички комерційним банкам. Ці позички — короткострокові й надаються банкам у порядку обліку комерційних векселів (обліковий кредит) чи під заклад інших цінних паперів (ломбардний кредит). Як правило, ломбардні кредити надаються на коротші терміни та під вищі процентні ставки, ніж облікові. Надаючи облікові чи ломбардні кредити, центральний банк збільшує кредитний потенціал банків-позичальників та загальну масу грошей в обігу.
Центральний банк встановлює також порядок визначення облікової та інших процентних ставок за своїми операціями. Регулюючи облікову і ломбардну ставки, а також ліміти кредитування за ломбардними та обліковими кредитами, центральний банк здійснює вплив на загальну масу грошей в обігу та на параметри ринку банківських кредитів.
Операціями відкритого ринку центрального банку є купівля-продаж казначейських зобов'язань, власних зобов'язань банку, комерційних векселів, інших цінних паперів та боргових зобов'язань.
Центральний банк приймає на зберігання та в управління державні цінні папери та інші цінності, видає гарантії і поруки, виконує операції з обслуговування державного боргу, пов'язані з розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними. Він також визначає розміри, порядок формування та використання резервів банків і кредитних установ для покриття можливих втрат за кредитами, резервів для покриття валютних, процентних та інших фінансових ризиків банків.
Основними формами кредитних відносин є система державного кредиту, банківське кредитування, кредити, що надаються іншими фінансово-кредитними інститутами, та комерційне кредитування.
1.2 Стан законодавчої бази функціонування кредитного ринку
Про те, що банки здатні суттєво збільшити обсяги кредитування економіки, говорилося не раз. Укотре проблему було піднято на рівень загальнодержавної в ході квітневих парламентських слухань із питань фінансів і банківської діяльності. Виступаючі були практично одностайні: усьому виною — недосконалість вітчизняного законодавства, яке захищає насамперед інтереси боржників, а не кредиторів.
З 1998 року кредитні вкладення у вітчизняну економіку зросли з 8 до 38 млрд. грн., а відсоткові ставки при цьому значно знизилися. Що, втім, не заважає державі обвинувачувати банкірів у високих ставках і низьких вкладеннях у «реальний» сектор економіки.
Основним головним болем фінансистів є проблемні кредити, частка яких, за даними Асоціації українських банків, складає більш як 1,65 млрд. грн. від усього кредитного портфеля (4,2%). Для порівняння — у європейських банках вважається максимально припустимим рівень до 2%.
Детальний аналіз кредитного портфеля комбанків показує, що швидше за все зростають обсяги довгострокових кредитів. За словами фахівців, частка середньо- і довгострокових кредитів у загальному кредитному портфелі банків сягає вже рівня 23—25%. Для самих банкірів ця тенденція означає збільшення кредитних і валютних ризиків. Аби вони не досягли критичного рівня, на думку експертів, державі необхідно оперативно вносити зміни в чинне законодавство.
Врегулювати фінансове законодавство вітчизняні банкіри намагалися не раз. Однак і виконавча, і законодавча влада подібними пропозиціями нехтували. По суті, українська банківська система продовжувала існувати за старими законами, які всіляко оберігають права боржників.
Тим часом захист прав кредиторів — на сьогодні питання стратегічне. Адже кожен суб’єкт господарювання може бути як і боржником, так і кредитором. Крім того, практично всі підприємства стикаються з проблемами неповернення боргів. Чинні ж закони (про відновлення платоспроможності боржника, реєстрацію закладеного майна, виконавче провадження) не дозволяють кредитору ефективно відстоювати свої права. Світова ж практика свідчить: при законодавчій захищеності прав заставоутримувача й ефективності процедур реалізації заставного майна підприємства, що надають заставу, можуть отримати у дев’ять разів більшу суму кредиту, на більший в одинадцять разів термін кредиту. А відсоткова ставка при цьому зазвичай виявляється вдвічі меншою, аніж у тих, хто завжди захищає будь-якого, нехай навіть недбайливого, позичальника.
Тому вітчизняні фахівці і пропонують змінити загальну ідеологію роботи з заставним майном. Нинішнє законодавство залишає за боржником пріоритет відновлення платоспроможності над стягненням застави з боку кредитора. А це призводить до того, що багато підприємств просто оголошують себе банкрутами, аби не повертати кредити й заставне майно. З огляду на повне ігнорування прав банків як заставоутримувачів, банкіри гірко жартують, що назву нинішньої редакції Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» можна було б переінакшити — «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання банків банкрутами».
Дуже важливо, щоб Україна вже сьогодні визначилася, що для неї корисніше — залучення кредитів та інвестицій чи порятунок окремих неефективних менеджерів і власників, які довели свої підприємства до банкрутства.
Банкіри наполягають на внесенні ряду суттєвих змін у законодавство, яке регулює заставні правовідносини. Пропонується привести пункт 8 статті 34 Закону «Про виконавче провадження» у відповідність із статтею 20 Закону «Про заставу», який не передбачає призупинення процедури стягнення заставного майна. При цьому, враховуючи гіркий досвід, необхідно чітко визначити, що у разі коли почнуться процедури банкрутства, виконавче провадження щодо стягнення заставного майна боржника не припиняється.
Крім того, пропонується внести зміни в статтю 43 Закону «Про виконавче провадження», яка передбачає отримання державним виконавцем відразу всієї суми виконавчого збору незалежно від того, якою мірою з боржника буде стягнуто борг. Природно, такий порядок не стимулює виконавців вжити всіх заходів для задоволення законних вимог кредиторів. Щоб змінити сформовану практику, банкіри наполягають на законодавчому закріпленні норми, відповідно до якої стягування збору здійснюється пропорційно задоволеним вимогам кредиторів.
Однак закони — ще не єдина проблема. На думку багатьох спостерігачів, в Україні склалася судова практика, яка дозволяє визнавати кредитні договори недійсними або неукладеними. Йдеться про розгляд справ, пов’язаних із визнанням недійсними або неукладеними договорів застави, поручительства, гарантії та видачі кредиту. Щоб змінити існуючу судову практику, банкіри пропонують включити в нову редакцію постанови Верховного суду України «Про судову практику в справах про визнання договорів недійсними», ухвали судових колегій за вже розглянутими раніше судовими позовами. Так, наприклад, судові колегії уже визнавали, що передача майна акціонерного товариства без згоди загальних зборів не повинна бути підставою для визнання недійсними договорів застави.
І банкіри, і експерти сходяться на думці, що в новій редакції постанови Верховного суду України слід також чіткіше роз’ясняти процедуру двосторонньої реституції. Наприклад, відповідно до договору орендар, який отримав у користування майно, може вимагати визнання договору недійсним і повернення грошей. Якщо ж суд визнає договір недійсним, то повернути собі гроші орендарю буде складно. Оскільки при двосторонній реституції кожна сторона зобов’язана повернути все отримане за договором. Однак у разі визнання договору недійсним, орендодавець може і повинен повернути орендарю плату за використання майна, а орендар не може повернути право користування, оскільки вже скористався цим правом. Також, відповідно до частини 2 статті 48 Цивільного кодексу, орендар повинен виплатити грошову компенсацію (суму орендної плати). Таким чином виникають дві зустрічні й однакові претензії і суд, відповідно до статті 217 ЦК, не може ухвалити рішення про повернення плати орендарю.
Така ж ситуація виникає й у спорах про повернення боржником відсотків за кредитними договорами, визнаними пізніше недійсними.
Так, за кредитним договором позичальник також отримує право користування кредитом за плату, у зв’язку з чим, якщо кредит був використаний (наприклад, кредитні кошти витрачені), позичальник реалізував надане йому право користування кредитом, яке не може бути повернуто банку. Таким чином, і в цьому разі суд не вправі стягувати на користь позичальника відсотки за кредитним договором, котрий був виконаний сторонами, однак потім визнаний недійсним.