1) лінійні (виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів У.).
2) функціональні (хар-ть взаємодію керівників, що виконують певні ф-ії на різних рівнях п-ва). 3) міжфункціональні (мають місце між підрозділами одного і того ж рівня).
Лінійна-організаційна структура. Переваги: – чіткість взаємовідносин, – несуперечливість команд, – оперативність підготовки та реалізації упр‑х рішень, – надійний контроль. Недоліки: – керівник повинен бути висококваліфікованим універсалом.
Функфіональна структура. Переваги: – компетентне керівництво по кожній ф-ії У., – чутливість до нових явищ у зовн. середовищі. Недоліки: – суперечливість та неузгодженість розпоряджень, які отримують виконавці, – труднощі координації дія-ті упр‑х підрозділів, – зниження оперативності роботи органів У.
Лінійно-функціональна стр. Переваги: – швидка реалізація упр‑х рішень, – спеціалізація та підвищення еф-ті роботи функц‑х підрозділів, – швидке упр‑я ресурсами. Недоліки: – в умовах технол. змін зростає термін підготовки та прийн. упр. рішень, – не забезпечує злагодженості в роботі.
Дивізиональна стр. Суть: у групуванні видів дія-ті з використ. принципу поділу праці за цілями, це означає, що навколо певного в-ва форм автономна орг-на спільність. При цьому можливі 3 способи групування в-х підрозділів:1) продуктивний, 2) за групами споживачів, 3) за регіональними або місцем знаходження. Переваги: – гнучке реагування на зміни у зовн. середовищі, – швидке прийняття рішень і підвищення їх якості. Недоліки: – збіл.чисельності персоналу, – збіл.витрат на його утримання.
Матрична стр. поряд з лінійними керівниками та функ‑м апаратом виділяють тимчасові ланки – проектні групи, чкі форм. з спеціалістів постійних функц‑х відділів. При цьому вони тимчасово підпорядковані керівнику проекту. Після завершення робіт працівники проект. Груп повертают. до своїх функ‑х підрозділів. Переваги: – висока гнучкість та орієнтація на нововведення. Недоліки: – збіл.чисельності упр-го апарату, – збіл.к-ті інф-х зв’язків між робітниками підрозділів, – виникнення конфліктних ситуацій через невизнання принципу єдиного керування.
Множинна стр. може поєднувати різні структури У. залежно від типу п-ва та специфіки в-ва (у крупних компаніях).
18. Розкрийте суть оплати праці та її функції. Охарактеризуйте організації оплати праці на підприємстві і основні риси державної політики
Поняття та функції оплати праці, її регулювання
Оплата праці – це заробіток, обчислений як правило у грошовому виразі, що за трудовим договором власник, або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.
Оплата праці складається з основної і додаткової зарплати.
Основна заробітна плата залежить від результатів праці робітника і визначається тарифними ставками, відрядними розцінками та посадовими окладами.
Додаткова заробітна плата залежить від кінцевих результатів діяльності підприємства. До неї відносять: премії, заохочувальні та компенсаційні витрати, надбавки, доплати.
Заробітна плата виконує такі основні функції:
– відтворювальна (передбачає встановлення таких розмірів оплати праці, які забезпечили б нормальне відтворення фізичних т; розумових здібностей працівників, а також відповідний розмір зарплати давав би можливість застосовувати норми праці, що гарантують власнику отримання необхідного результату господарської діяльності);
– стимулююча (означає, що рівень оплати праці повинен спонукати кожного працівника до найефективніших дій на своєму робочому місці);
– регулююча функція (реалізує принцип розподілу рівня заробітної плати за професіями, кваліфікаціями, важливістю та складністю трудових завдань);
– соціальна функція (повинна поєднувати державне та договірне регулювання заробітної плати, а також реалізовувати принцип соціальної справедливості щодо одержання власного доходу).
Реалізація цих функцій можлива лише при здійсненні політики оплати праці на макрорівні та мікрорівні.
Державна політика оплати праці здійснюється у таких двох напрямках:
– регулювання оплати праці (встановлення розміру мінімальної заробітної плати (205 грн.); встановлення державних норм і гарантій щодо оплати праці за роботу в надурочний час, святкові, вихідні дні); – визначення умов та розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та установах; – встановлення максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств; – визначення рівня оподаткування підприємств та доходів працівників; – здійснення соціального захисту:
– бюджетне фінансування закладів освіти, культури, охорони здоров'я;
– участь у формування доходів соціального страхування (формування фонду соціального страхування, Пенсійного фонду та фонду на випадок безробіття);
– запровадження різних видів допомоги (сім'ям з низькими доходами, допомоги безробітнім);
– регулювання цін на товари, що перебувають під державним контролем.
Політика оплати праці підприємств формується та реалізується в межах чинного законодавства, а саме ЗУ Про оплату праці» і враховує цілі діяльності підприємства, їх галузеву специфіку, географічне розміщення та рівень соціального розвитку трудового колективу.
Реалізації політики заробітної плати здійснюється на підставі договірного регулювання оплати праці найманих працівників, а саме на основі укладання системи тарифних угод на трьох рівнях.
1. Міжгалузевий – на якому укладається генеральна тарифна угода.
2. Галузевий рівень – галузева тарифна угода.
3. Виробничий рівень – колективний, або трудовий договір.
Тарифна угода – це договір між адміністрацією підприємства та працівниками з питань оплати праці та соціальних гарантій.
Предметом тарифної угоди є: форми та системи оплати праці, мінімальна тарифна ставка, види та розміри доплат, надбавок, премій, умови оплати праці в позаурочний час, простої, які мали місце не з вини працівника, та інші умови.
Основним організаційно-правовим інструментом обґрунтування розміру заробітної плати працівників є тарифно-посадова система, яка включає в себе такі елементи:
– тарифно-кваліфікаційні довідники – це збірники нормативних актів, що містять кваліфікаційні характеристики робіт і професій, згруповані за виробництвами та видами робіт.
Довідник призначений для тарифікації робіт та надання кваліфікаційних розрядів робітникам.
– кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців – це нормативні документи в яких подаються загальногалузеві кваліфікаційні характеристики певних категорій працівників. У них зазначаються посадові обов'язки вимоги до знань, та стажу роботи, а також рівня підготовки керівників, спеціалістів та службовців. – тарифна ставка – це сукупність кваліфікаційних розрядів та відповідних їм тарифних коефіцієнтів.
На Україні у 1993 році затверджено єдину тарифну ставку оплати праці робітників службовців, спеціалістів, керівників за загальними професіями та посадами, що забезпечує єдині умови оплати праці цих категорій працівників.
Тарифна ставка містить 15 тарифних розрядів з діапазоном тарифних коефіцієнтів від І до 4,1.
Розмір тарифної ставки першого розряду визначається на рівні встановленого державою мінімального розміру заробітно: плати нижче якого не може проводитись оплата за фактично виконану працівником норму праці.
Тарифна ставка – це плата за відпрацьовану І годину.
Тарифні ставки інших розрядів визначаються множенням тарифної ставки першого розряду на тарифний коефіцієнт відповідного розряду.
Ci = CI * КTi
19. Висвітліть особливості стандартизації і сертифікації продукції
Ефективним засобом управління якістю є стандартизація, яка включає комплекс норм, правил і вимог до якості продукції. Стандарт на продукцію є основним нормативно-технічним документом, в якому показники якості встановлюються, виходячи із новітніх досягнень науки, техніки і попиту споживачів.
Стандартизація продукції охоплює
– встановлення вимог до якості продукції, сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих;
– встановлення норм, правил в галузі проектування;
– формування єдиної системи показників якості продукції, методів її контролю, випробувань, єдиних термінів і позначень;
– створення єдиних систем класифікації і кодування продукції тощо.
Сертифікація продукції – один із важливих елементів системи управління якістю, який передбачає оцінку відповідності продукції певним вимогам та видачу певного документу – сертифікату. Сертифікат – це документ, що засвідчує високий рівень якості продукції і її відповідність вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9001. В Україні існує обов'язкова і добровільна сертифікація. Обов'язкова сертифікація здійснюється в межах державної системи управління господарськими суб'єктами, охоплює перевірку та випробування продукції, державний нагляд за сертифікованими виробами.
Добровільна сертифікація може проводитись на відповідність вимогам, які не є обов'язковими, за ініціативою суб'єктів господарювання на договірних засадах.
Сертифікацію здійснюють державні випробувальні центри по найважливіших видах продукції. В останні роки почали формуватись міжнародні системи сертифікації.
Державний нагляд за якістю продукції здійснює Держстандарт України, який є національним органом, що здійснює стандартизацію і сертифікацію продукції. Об'єктом державного нагляду є продукція виробничо-технічного призначення і товари народного споживання, експортна продукція щодо вимог контрактів, імпортна продукція щодо діючих в Україні стандартів, атестовані виробництва.