1)соціально-психологічний
2)соціально-правовий
3)емпіричний (конюнктурно-статистичний)
Всі вони, не дивлячись на спільність фундаментальних положень значно відрізняються один від одного в піходах, методиці аналізу і тратуванні причин і наслідків економічних явищ, ролі і значенні окремих інститутів в житті суспільства.
У витоків соціально-психологічного інституціоналізму стояв Т.Б.Веблен, американський економіст і соціолог. Досліджуючи економіку суспільства, він розробив психологічну теорію економічного розвитку, використовуючи дані соціальної психології, біології і антропології. Його найбільш важливими роботами були «Теорія бездіяльного класу», «Місце науки в сучасній цивілізації і інші нариси», «Інженери і система цін», «Теорія бізнесу і підприємництва».
В своїх роботах Веблен детально аналізує поведінку і мислення окремих соціальни груп людей, вивчає зміну умов розвитку суспільства і еволюцію техніко-економічних і соціальних інститутів суспільства, розглядаючи економічні явища як сталі традиції. Веблен ототожнював закономірності суспільного розвитку з біологічними і вважав, що еволюція суспільно-економічних структур суспільства являє собою процес їх природного відбору, в якому виграють найбільш пристосовані структури.
Веблен знаходився під сильним впливом ідей К.Маркса і виходив з того, що основою соціального життя любого суспільства є виробництво, при цьому обмежуючи його лише технологією.
Веблен став основоположником всіх сучасних індустріально-технократичних концепцій. Він запропонував виділити світ бізнесу і світ індустрії. Перший має справу с сферою обігу, а другий з сферою виробництва.
Предметом економічної теорії, на думку Веблена, є людська діяльність в усіх її проявах.
В кінці 19 ст. Джон Р. Коммонс створив соціально-правовий напрямок в інституціоналізмі. Його основні роботи: «Правові основи капіталізму» 1924, «Інституціональна економіка. Її місце в політичній економіці» 1934, «Економічна теорія трудових дій» 1950.
Для методології Коммонса характерне поєднання ряду положень школи граничної корисності і юридичної концепції в економіці, яку сформулювали представники нової історичної школи в Німеччині. Головну увагу при проведенні аналізу економічної реальності Коммонс приділяє дослідженню таких інститутів, як сімя, держава, профспілки, корпорації, торгові обєднання, виділяючи перш за все юридичні, правові норми і аспекти їх функціонування.
Коммонс також стверджував, що економічні категорії і інститути перш за все проявляються через їх юридичне оформлення. Власність, наприклад, проявляється як речова (майно), не речова (гроші, боргові зобов’язання), як невідчутня (цінні папери).
Ринкові відносини в сучасному капіталістичному суспільстві вважав Коммонс, в силу різних причин можуть бути «нечесними» і «несправедливими». Зробити відносини обміну чесними можливо шляхом впровадження розумного законодавства і правильного використання законів. Різні прошарки суспільства повинні співробітничати між собою, а всі виникаючі неминучі конфлікти вирішувати виключно на юридичній основі.
Засновником імперичного (кон’юнктурно-статистичного) інституціоналізму принято вважати Уеслі Мітчелла. Його основні роботи: «Цикли ділової активності» 1913, «Лекції про типи економічної теорії» 1935.
В центрі уваги Мітчелла находиться поведінка людей в суспільстві. Він опирався на положення, що головний фактор економічного розвитку криється в психології людей, в їх традиціях і звичках, що Мітчелла цікавила перш за все суспільна психологія, а не психологія індивіда. Це пояснюється тим, що для мітчелла суть розвитку людського суспільства зводилась до вдосконалення колективних зв’язків між його членами.
В центрі досліджень Мітчелла знаходились циклічні явища і процеси в економіці, зокрема, проблема грошового обігу. Розпочинаючи аналіз, він пробував визначити, які фактори в найбільшому ступені впливають на економіку, а в ній на фінанси, гроші і кредит. Мітчелл вважав, що саме ці сфери являються найважливішими і їх розумне регулювання може попередити кризи. Встановивши, які фактори – психологічні, соціальні, культурні, релігійні – чинять максимальний вплив на хід господарської еволюції суспільства, Мітчелл спробував виразити їх кількісно, вивчаючи закономірності їх коливання.
Заслугою Мітчелла явилось створення моделі без кризового розвитку капіталізму, для чого, зокрема, прийшлося залучити величезний фактичний матеріал по еволюції національних економік. Конкретні цифри, які відображали господарський розвиток, були представлені ним як динамічні ряди натуральних і вартісних показників, далі оброблені за допомогою математичних методів вирівнювання динамічних рядів. Одержані дані об’єктивно відображали дійсний стан речей в економіці і були інтерпретовані вченим для створення узагальнених характеристик кон’юнктури.
В сфері теорії Мітчелл поділяв головну ідею інституціоналізму про необхідність посилення суспільного контролю над економікою. Він пропонував створити систему державного страхування від безробіття, ввести систему індикативного (рекомендаційного) планування американської економіки і т.д.
20. Неоінституціоналізм. Роботи Д.Норда, Г.Беккера, Дж.Бьюкенена
З 50—60-х pp. XX ст. в межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук — філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологічний напрям, що виник на початку XX ст. вважається "старим" інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримала визнання у 80—90-х pp. XX ст.Основні представники неоінституціоналізму: Рональд Коуз (1910 р.н.), Даглас Норт (1920 р.н.) — Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон (1932 р.н.) та ін.
Таким чином, теоретичні основи традиційного американського інституціоналізму набули свого подальшого розвитку, і саме з середини XX ст. інституціоналізм перетворився в один із провідних напрямків світової економічної думки. Посилення інтересу до інституціональної теорії взагалі й до її неоінституціонального напрямку безпосередньо пов'язано зі спробами подолати обмеженість ряду положень, характерних для головного напрямку економіки (аксіоми повної раціональності, абсолютної інформованості, досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лише за допомогою цінового механізму тощо), і розглянути сучасні суспільні й особливо економічні процеси комплексно та всебічно, особливо — з необхідністю дослідження нових явищ сучасної епохи науково-технічної та технологічно-інформаційної революцій, коли використання традиційних методів не дає бажаних результатів.
Теорія суспільного вибору. Ця теорія сформувалась у 60-х рр. Її автором визнають видатного американського економіста Джеймса М. Б’юкенена (1919 р. нар.). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема: «Формула згоди» (1962), «Попит і пропозиція суспільних благ» (1968), «Теорія суспільного вибору» (1972), «Свобода, ринок і держава» (1986) та ін. 1986 р. Б’юкенен здобув Нобелівську премію за «дослідження конституційних і контрактних принципів теорії прийняття економічних рішень».
Спільно з Г. Таллоком він організував у політехнічному інституті штату Вірджинія «Комітет із вивчення прийняття неринкових рішень», який згодом було перетворено на «Центр досліджень суспільного вибору». У США видається спеціальний журнал «Public choice» («Суспільний вибір»), що свідчить про значну роль цієї теорії.
Поява теорії була підготовлена працями К. Ерроу, А. Бергсона, Д. Блека. Сам Б’юкенен зазначав, що на формування його поглядів великий вплив мали праці Ф. Найта і особливо шведського економіста К. Вікселя (1851—1926), якого він називає «основоположником сучасної теорії суспільного вибору».
Теорія суспільного вибору — це теорія, яка вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах. "Раціональні політики" підтримують насамперед ті програми, які сприяють зростанню їх престижу та підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах. Таким чином, робиться спроба за допомогою теорії суспільного вибору послідовно провести принципи індивідуалізму, поширивши їх на всі види діяльності, у тому числі на державну службу.
В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б’юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір, у тім числі і в дослідженні політичних процесів.
Політику Б’юкенен трактує як обмін. «Політика, — писав він, — є складною системою обміну між індивідами, що в ній останні колективно намагаються досягти своєї приватної мети, оскільки не можуть реалізувати її з допомогою звичайного ринкового обміну».
Д. Норт, починаючи з аналізу колоніальної економіки і добробуту колоній, в основному займався вивченням прискореного соціально-економічного розвитку "довоєнного Півдня", тобто Півдня 1815—1860 pp. Проводячи дослідження на основі уточнених даних з використанням методів економічного аналізу, Д. Норт взявся за рішучий перегляд усталених наукових концепцій, автори яких стверджували, що господарство довоєнного Півдня було збитковим, застійним, із низькою продуктивністю праці, тобто дуже неефективним у зв´язку з примусовим характером праці. Воно сприяло занепаду підприємницького духу, призвело до низької ефективності розподілу ресурсів та доходів на душу населення на рабовласницькому Півдні.
Д. Норт здійснив ряд досліджень зростання економіки у межах вивчення економічної історії. Особливо плідними стали 1960—1966 pp., коли він був директором Інституту економічних досліджень при Вашингтонському університеті. Результати цих досліджень опубліковані в "Американському економічному огляді" у статтях "Кількісне дослідження в американській економічній історії" (1963) та "Структура економічної історії" (1965), а також узагальнені в книзі "Зростання і добробут в американському минулому: нова економічна історія" (1966). Починаючи з аналізу "колоніальної економіки" і добробуту колоній, Д. Норт в основному займався вивченням прискореного соціально-економічного розвитку довоєнного Півдня, тобто Півдня 1815—1860 pp.