Фонди коротко і середньострокового кредитування до 1981 року повинні були бути перетворені в Європейський валютний фонд. Передбачалося, що він замінить Європейський фонд валютного співробітництва, створений у квітні 1973 року в період першої спроби Співтовариства досягти економічного і валютного союзу. Зі створенням ЕВС капітал ЕФВС був збільшений з 10,4 млрд. до 25 млрд. ЕКЮ (близько 33 млрд. доларів) шляхом внеску центральними банками країн-членів 20% їх золотодоларних резервів. Цей внесок в ЕФВС здійснили всі країни ЕВС, а також Великобританія. Замість на їхні рахунки в ЕФВС минулому зараховані еквівалентні суми в ЕКЮ.
У цілому механізм ЕВС значно відрізняється від механізму "європейської валютної змії". Для ЕВС характерні більш широке коло учасників (і можливість участі в ній на правах асоційованих членів країн, що не входять в ЕВС); більш тверді зобов'язання країн-членів в області проведення внутрішньої економічної політики; інший принцип оцінки відхилень валютних курсів і використання кошика ЕКЮ як індикатор для виявлення цих відхилень; тісна координація дій країн-членів у рамках системи, при цьому регулювання валютних курсів не повинне бути зв'язано з американським доларом. Однак між "європейською валютною змією" і ЕВС маються і подібні риси. Легко простежити наступність основних елементів цих двох систем: на зміну "змії" "супер змія", ЕФВС повинна бути перетворена в ЄВФ. При утворенні ЕВС передбачалося, що це буде не просто перехід від одних елементів до іншим, а якісний стрибок до більш високого рівня інтеграції, для якої характерні посилення наднаціонального характеру регулювання і яскраво виражений політичний аспект. По задумах її ініціаторів, головною відмітною рисою ЕВС діл дружин був стати упор на координацію внутрішньої економічної і фінансової політики. Хоча цілком реалізувати поставлену задачу країнам-учасницям не удалося, визначені кроки в наміченому напрямку були зроблені.
ЕВС корінним відрізняється не тільки від своєї попередниці "європейської валютної змії", але і від нині діючої ямайської валютної системи. Хоча ямайські угоди передбачають можливість створення валютних угруповань, що орієнтуються на який-небудь валютний кошик, відмінну від СПЗ, а також можливість установлення режиму "стабільних, але регульованих паритетів", створення угруповання, основні елементи якої протистоять принципам ямайської валютної системи, представлялося малоймовірним.
Дійсно, у рамках ЕВС передбачене введення стандарту ЕКЮ замість стандарту СПЗ, використання "демонетизированного" золота в якості важливого резервного активу, підтримка щодо стабільних валютних курсів, створення ЄВФ, що може підірвати позиції МВФ. Але якщо принципи ямайської валютної системи в значній мірі так і залишилися поки на папері (мова насамперед йде про те, що СПЗ не стали основою нового валютного механізму), те така ж ситуація характерна і для ЕВС. На ділі основою ямайської валютної системи став американський долар, що і в рамках ЕВС грає дотепер непропорційно велику роль.
5.1. Історичний досвід
Першою спробою створення валютного союзу в Європі є Австро-німецький валютний союз (1857- 1866 р.). У 1857 р. Австрія уклала договір із членами Німецького митного союзу, по якому три різні валюти були зв'язані разом домовленим постійним обмінним курсом і загальною одиницею обліку. Однак випуск єдиних грошей замість національних валют не передбачався. Не було наднаціонального органа або методу вироблення угод для врегулювання спірних питань у випадках, коли одна зі сторін не виконувала узятих на себе зобов'язань. При відсутності реальної інтеграції банківської і грошової систем союз залишалося формальним зобов'язанням підтримувати домовлені обмінні курси. У 1866 р. політичний конфлікт між Австрією і Пруссією переріс у війну і союз розпався.
З ініціативи Франції в 1865 р. був створений Латинський валютний союз (1865- 1878 р.),в який увійшли Франція, Бельгія, Італія і Швейцарія. Франція грала в ньому домінуючу роль. Три інші країни вчасно створення союзу прийняли французький біметалічний стандарт із фіксованим співвідношенням між сріблом і золотом, і база для валютної кооперації вже існувала. Метою договору було досягнення однаковості карбування монет, що повинні були взаємно прийматися національними казначействами як законний платіжний засіб. Емісія обмежувалася відповідно до формули, заснованої на відносному розмірі населення кожної країни.
Союз не міг бути успішним, тому що не були враховані використання банкнот, що розширюється, про які в договорі не згадувалося, а також тимчасове падіння вартості срібла стосовно золота. Непередбачений наплив срібла "затис" Францію і її партнерів у срібні "тиски". У 1878 р. союз погодився призупинити карбування срібних монет, що фактично означало його кінець, хоча формально він пережив першу світову війну.
Скандинавський валютний союз (1875- 1917 р.) утворився в результаті висновку угоди між Данією, Норвегією і Швецією про випуск однакових монет. Конвенція не містила положень, що стосується обертання банкнот, хоча останні вже широко використовувалися в цих країнах. Проте їхні центральні банки незабаром початку приймати банкноти один одного і пересилати них для кредитування поточного балансу, підтримуваного кожним банком. Заощаджуючи на операціях із золотом і створивши ефективний міжнародний кліринговий механізм, союз успішно проіснував до першої світової війни.
Перша світова війна розбудувала економічну і фінансову системи скандинавських країн. Невідповідність структур цін у цих країнах і значний приплив золота привели до руйнівних наслідків для відносних обмінних вартостей їхніх валют. У 1917 р. країни перейшли до використання у взаємних операціях винятково золота, що привело до краху союзу.
Бельгійсько-люксембурзький економічний союз був заснований у 1921 р. Люксембурзький франк був прив'язаний до бельгійського у відношенні один до одного. Під час другої світової війни окупований Люксембург став частиною німецької валютної зони, але переглянутий у 1944 р. договір знову підтвердив рівну вартість бельгійського і люксембурзького франків. У 1981 р. більш деталізована угода визначила структуру подальшого валютного співробітництва в рамках даної валютної асоціації. Бельгійські банкноти і монети є законним засобом платежу в Люксембурзі, тоді як люксембурзькі банкноти і монети не служать законним засобом платежу в Бельгії, але можуть бути обмінені без утрат на бельгійські. Зовнішня вартість до всіх інших валют у них однакова. Курсова політика стосовно валют третіх країн проводиться на основі взаємної угоди. Незважаючи на те що економічні показники свідчать про розходження між цими країнами, валютний союз діє вже протягом 70 років.
У грудні 1991 року, нарешті, були замічені реальні переміщення до реалізації заключної стадії створення Європейського Валютного Союзу. Маастрихтський Договір закріпив зобов'язання країн досягти необхідного рівня соціально-економічного розвитку до кінця сторіччя для реалізації планів створення Союзу. Утім, вже в 1990 році спостерігалося повне зняття валютних обмежень у країнах ЄЕС. Паралельно проводилася політика зближення держав Європи не тільки у валютній сфері, але й в області митних відносин, ввіз, руху робочої сили усередині Співтовариства. Проте, Маастрихтський Договір послужив відправний крапкою, на яку посилаються всі автори публікацій, присвячених створенню єдиної європейської валюти.
У 1994 році у Франкфурте-на-Майні створений Європейський Валютний Інститут, метою якого з'явилося підготовка створення системи Центрального Банку Співтовариства.
Визначальної став 1995 рік, коли стали вимальовуватися чіткі перспективи майбутньої валюти. У грудні на засіданні Європейської Ради в Мадриді було прийняте рішення про введення з 1 січня 1999 року єдиної валюти, а також вирішений питання щодо її назви. Глави держав і урядів досягли політичного компромісу, назвавши єдину валюту «євро». На думку всіх 15 країн ЄС, воно відбиває історичну і культурну спільність регіону й у той же час є досить нейтральним, не викликаючи ніяких національних асоціацій. Проти збереження назви екю рішуче виступала Німеччина, затверджуючи, що за ним у суспільній свідомості буде тягтися шлейф минулих невдач європейської валютної інтеграції, валютних криз і інфляції. Існувала й інша вагома причина: абревіатура збігалася з назвою стародавньої французької монети, що чеканилася в золотому і срібному виконанні з XIII до першої третини XIX в. і що мала широке ходіння в Західній Європі. Евромарка також не підійшла, тому що Французи побачили в цій назві «щось занадто німецьке».
Для наявного обертання вирішено випускати сім банкнот достоїнством у 5, 10, 20, 50, 100, 200, 500 євро, а також вісім монет достоїнством у 1/100, 2/100, 5/100, 1/10, 2/10, 5/10, 1 і 2 євро. Довгий час у ЄС йшли дискусії про вид майбутніх європейських грошей. Були пропозиції помістити на банкнотах зображення «батьків» Європи і виділити на них ділянки для національних символів. Однак і те, і інше могло б закріпити домінуюче положення великих країн, а також зачепити національні почуття малих народів і навіть навіяти спогаду про настільки численні в європейській історії війнах.
Наприкінці 1996 р. Європейський валютний інститут схвалив варіант художнього виконання банкнот євро, заснований на архітектурних стилях Західної Європи. На банкнотах будуть зображені не конкретні архітектурні пам'ятники або спорудження, а їхні збірні образи і деталі, характерні для європейських архітектурних стилів різних епох - від древніх до сучасності. Крім цього, паперові знаки будуть мати напис «євро» латинськими і грецькими буквами, зображення прапора ЄС, реквізити емітента і підпис президента ЄЦБ. Вони також будуть постачені відповідною системою захисту від підробки.