- довіра один до одного між усіма залученими сторонами;
- розумна передбачливість власника технології.
Протокол про наміри. Тоді як угода про конфіденційність є офіційним документом, відповідно до якого залучені сторони беруть на себе зазначені зобов'язання, роль листа про наміри набагато обмеженіша й скромніша.
Сторони почали переговори, і вони можуть пояснити свої власні позиції. Вони відчувають, що угоди між ними можна досягти, але на це буде потрібно певні час і зусилля. Однак для просування переговорів буде корисно письмово зафіксувати ті пункти, за якими вже досягли згоди.
При цьому залишаються й інші нерозв'язані питання. Звичайно, жодна зі сторін не хоче брати на себе зобов'язання доти, поки не досягнуто згоди за кожним окремим пунктом. Отже, є два боки кожного протоколу про намір: викладення вже досягнутих домовленостей, але водночас і твердження, що жодна зі сторін не може бути пов'язана цим проміжним листом доти, поки не будуть владнані інші питання.
Протокол про наміри може містити також певні зобов'язання. Зазвичай це загальні зобов'язання вести переговори «з цілковитою довірою» або більш визначене зобов'язання не починати переговорів з іншими сторонами, поки триває це обговорення. Складання такого документа слід здійснювати особливо старанно. Щоб не бути зв'язаним усіма пунктами протоколу про наміри, а лише їх визначеною кількістю, потрібно провести чітке розмежування між цими двома видами зобов'язань.
Пункти протоколу про наміри істотно не відрізнятимуться від пунктів звичайної остаточної угоди. Якщо, наприклад, сторони вже домовилися про спосіб передання технології, про залучені ринки або про визначення попередньої стадії вивчення, то це можна викласти в протоколі про наміри. Але основна небезпека, що міститься в такому документі, полягає в тому, що сторона, яка не бажає поки зв'язувати себе, бере на себе офіційні зобов'язання стосовно контрактного партнера в результаті підписання такого протоколу.
Перше, про що потрібно пам'ятати, – це те, що протокол або лист про наміри може називатися по-різному, але назва навряд чи вплине на юридичну чинність документа. Чи назвете ви його листом про наміри, листом про домовленості або меморандумом про домовленості – тільки зміст документа, а не його назва визначатиме силу зобов'язань. Назва може дати певні вказівки про тлумачення документа, але не вона згодом матиме вирішальне значення.
Як було зазначено раніше, слід провести чітке розмежування між різними видами статей листа про наміри: вже досягнуте зобов'язання, часткова угода і зміст подальших переговорів.
Отже, структура листа про наміри має бути такою: «Під час переговорів сторони дійшли згоди про таке. Вони продовжуватимуть переговори на основі цілковитої довіри й не починатимуть будь-яких переговорів, що стосуються передання пропонованої технології, з будь-якою третьою стороною. Обидві сторони заявляють, що цей документ не означає введення в силу зобов'язальної для обох сторін угоди про передання технології й що тільки після досягнення повної домовленості за всіма іншими пунктами сторони будуть пов'язані цією угодою».
Подібна типова основа застосовується практично скрізь, але при цьому необхідно ретельно формулювати кожну умову.
Якщо ви ведете переговори з партнером, що знаходиться в континентальній Європі, потрібно бути ще завбачливішим. Керуючись англо-американською юридичною системою, сторони можуть бути пов'язані зобов'язаннями тільки на підставі письмового документа. Юридична ж система континентальної Європи надає більшого значення волевиявленню залучених сторін. Відповідно до юридичної системи континентальної Європи сторони, що досягли угоди про найважливіші елементи угоди, можуть вважатися пов'язаними ними, навіть якщо документа ще не написано й не підписано. Труднощі тут полягають у доведенні наявності домовленості, а лист про наміри якраз може стати таким доказом.
Якщо хтось не хоче бути зв'язаний зобов'язаннями, то він не повинен підписувати жодних заяв, де визнає той факт, що за всіма основними пунктами угоди домовленості вже досягнуто й залишилося тільки прояснити кілька незначних моментів. Такий документ, безсумнівно, може бути витлумачений у суді як зобов'язальна угода.
Усі посилання на зроблену пропозицію та прийняття її, навіть у найзагальнішій формі, також можуть нести в собі небезпеку, тільки-но пропозиція прийнята. Саме тому не рекомендується в лист про наміри вносити зобов'язання щодо виплати компенсації, якщо не буде досягнуто остаточної згоди. Зазначене зобов'язання, безсумнівно, може послужити підтвердженням того, що цей документ мав на меті змусити сторін-учасниць узяти на себе зобов'язання. На завершення корисно наголосити, що лист про наміри може бути не тільки небезпечним, але й дорогим документом, тому що всі обговорені вище елементи листа про наміри роблять його нібито не строго зобов'язальним документом, то можна поставити запитання: навіщо сторони взагалі повинні підписувати подібний документ або, навпаки, чому вони мають його остерігатися?
Цінність листа про наміри, безсумнівно, більшою мірою моральна, ніж юридична. Це означає, що санкції за недотримання листа про наміри можуть бути також моральними, але не слід забувати, що такі санкції можуть бути набагато ефективнішими, ніж суто юридичні. Втрата можливого клієнта, і, ймовірно, не тільки за цією угодою, а також спаплюження доброго імені можуть мати свої довгострокові наслідки і можуть виявитися навіть істотнішими, ніж виграш конкретної справи в суді. Крім того, в умовах обмеженої кількості інформації про партнерів, коли не досягнуто взаємної довіри, часто буває бажано якось зафіксувати початок ділових контактів і намітити шляхи їх подальшого розвитку. Це можна зробити шляхом підписання протоколу про наміри.
Протокол про наміри, не накладаючи на сторін конкретних зобов'язань, фіксує їхні наміри і містить зазвичай план подальших переговорів. У ситуації, коли сторони через згадані раніше й інші причини ще не готові взяти на себе конкретні зобов'язання, протокол про наміри виявляється єдиною формою, в якій можуть бути зафіксовані початкові взаємини сторін.
Протокол про наміри дозволяє одержати визначену інформацію про партнера. Крім ідентифікації сторін, преамбула зазвичай містить визначення можливостей сторін і цілей, які вони ставлять перед собою при вступі в договірні відносини. Поважна фірма, що піклується про свою репутацію, не допустить внесення до будь-якого підписаного нею документа неправдивих посилань. Наприклад, якщо можливості партнера полягають у посередництві, а не у виробництві й відповідно метою є сприяння використанню, а не використання винаходу на території визначеної країни або регіону, це буде уточнено вже при узгодженні преамбули протоколу про наміри й дозволить точніше орієнтуватися у взаєминах з партнером.
При формулюванні можливостей розробникові прийдеться визначити, які є права в третіх осіб на ці об'єкти і за потреби вчасно вжити заходів до придбання потрібних прав.
Змістовна частина протоколу фіксує намір виконати визначені підготовчі заходи.
Такі умови зобов'яжуть розроблювача вчасно провести відповідні роботи ефективніше, ніж усна домовленість, що легко забувається, навіть якщо вона зафіксована в записі бесіди, що його зробив протокольний працівник. Відзначимо, що цивільне законодавство визначає договір як угоду двох або кількох осіб про встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Під це широке означення підпадає й протокол про наміри. Підписання та хід виконання протоколу про наміри показують ступінь серйозності намірів сторін.
Опціонний договір. При проведенні переговорів про передання технічної та комерційної інформації, яка є не запатентованою і зберігається в таємниці, партнери поводяться надто обережно. Власник ноу-хау, природно, побоюється розкривати його до укладання договору. Зі свого боку, покупець може не бути впевненим у повній готовності об'єкта угоди. У низці випадків йому для ухвалення остаточного рішення про укладання договору потрібна перевірка можливості реалізації й ефективності ноу-хау в себе на виробництві або, наприклад, у спеціальних кліматичних умовах. Іноді зацікавленому покупцеві, для того щоб визначитися, бракує технічної інформації, а продавець зводить її в ранг ноу-хау.
Ситуація може бути близькою до тупикової, коли, з одного боку, передчасне розкриття всіх подробиць, зокрема й апробація ноу-хау, дає змогу потенційному покупцеві скористатися ноу-хау без укладання угоди, а продавця залишає щонайменше з упущеною вигодою. З іншого боку, без одержання цих відомостей покупець сильно ризикує, якщо в нього немає об'єктивних доказів ефективного використання ноу-хау на своєму підприємстві. І тому він може взагалі відмовитися від такої угоди. Щоб розв'язати цю проблему, партнери укладають опціонний договір на ноу-хау з такими суттєвими умовами:
1.Продавець передає покупцеві технічну документацію або інший обговорений матеріал, що будь-яким чином розкриває ноу-хау.
2.Покупець дістає право протягом обговореного терміну зробити дослідну перевірку технології за ноу-хау на своєму підприємстві.
3.Покупець зобов'язується дотримувати конфіденційність стосовно ноу-хау.
4.Покупець зобов'язується після закінчення терміну дії опціонного договору не використовувати ноу-хау без висновку основного договору про передання ноу-хау.
5.Продавець, якщо покупець після дослідної перевірки побажає, гарантує укладання договору про передання ноу-хау.
6.Продавець повинен гарантувати, що до закінчення терміну опціонного договору не пропонуватиме ноу-хау третім особам.