2.1 Нова модель економічного розвитку України
Входження країни в етап економічної стабілізації актуалізує обґрунтуван-
ня конструктивної моделі післякризового розвитку. При її розробленні необхідно враховувати нову не лише економічну, а й політичну ситуацію. На відміну від попереднього періоду, коли при формуванні стратегії економічного розвитку межа протистоянь проходила між ринковою і неринковою ідеологією, нині центр дискусії перемістився в іншу площину – визначення можливих рішень у межах ринкової парадигми.
Дуже важливо зрозуміти об’єктивну зумовленість цієї обставини. По суті в усіх сферах економіки сформувались досить вагомі сили, що вимагають простору для своєї діяльності. І це вельми значуще. Люди, особливо найдієздатніша частина населення – молодь, не хочуть повертатися до минулого, чекають від політичного керівництва країни рішучих дій, спрямованих на поглиблення розпочатих системних перетворень. У зв’язку з цим було б безумством уважати, що ми можемо хоч якимось чином відступити від обраного курсу ринкових реформ, повернути на шлях директивної економіки.
Водночас не меншим безумством є вперте небажання зрозуміти, що модель економічної політики, яку ми намагалися реалізувати в попередній період, себе вичерпала, що вона не в змозі розв’язати найгостріші суперечності, які сформувалися в ході реформ, забезпечити створення надійного фундаменту економічного зростання, радикально змінити ситуацію в соціальній сфері. При розгляді цього ключового питання дуже важливо піднятися над амбіціями окремих політиків.
Поставлена проблема має й інший аспект: на попередньому етапі трансформації суспільства стратегія спрямувалася на вирішення триєдиного завдання – утвердження нашої державності, демонтаж атрибутів адміністративної економіки та подолання глибокої економічної кризи. Нині на порядку денному стоїть проблема якісного виміру – якою буде наша держава, її економічна та соціальна структура.
Необхідно враховувати специфіку логіки подальших перетворень обмеженість варіантів вибору двома можливими рішеннями: послідовне втілення в життя неоліберальної моделі або здійснення осмисленого переходу до інституційної моделі ринкових перетворень, заснованої на принципах дирижизму, що поєднується з елементами сильного державного регулювання.
Розглядаючи проблему формування нової моделі після кризового розвитку, слід розуміти, що йдеться не про відмову від стратегії економічної лібералізації взагалі, від лібералізму як такого. Йдеться про інше: про відмову від радикального лібералізму, якому окремі політики віддають перевагу, агресивно штовхаючи нас до ідеології “ринкового фундаменталізму”, яка, на думку Дж. Сороса, така ж небезпечна для відкритого суспільства, як і комунізм.
Нові інститути суспільного життя, як і вся політика економічних та соціальних перетворень, не можуть формуватися лише на основі відомих схем та стереотипів, бути механічною “калькою” чужого досвіду, хай навіть надзвичайно вдалого. Адже штучно відтворити процес розвитку інших країн ще нікому не вдавалося. Тому при виборі моделі розвитку ми маємо спиратися на власний досвід. На все позитивне , створене в ході реформ.
На мій погляд, цілком відповідає вимогам часу суворо центристська за своїм змістом логіка Послання Президента України, яка поєднує елементи “спокійного” лібералізму і виваженого державництва. Вона фактично базується на принципі: “лібералізму – скільки можливо, держави – скільки необхідно”. Нам дуже важливо зберегти ту дуже нестійку політичну й економічну рівновагу, що намітилася останнім часом.
Вибір України на користь неоліберальної моделі не був спонтанним. Не маючи на старті реформ щонайменших уявлень про логіку ринкової трансформації, ми змушені були вдатися до запозичення зарубіжного досвіду.
Модель ліберальної економіки з кінця 70-х початку 80-х років повсюдно утвердилася в розвинутих країнах Заходу. До початку 90-х років країни Східної Європи вже нагромадили позитивний досвід ринкових перетворень на основі неолібералізму. Не можна не враховувати й готовність Заходу надавати нам фінансову допомогу виключно за умови відповідних перетворень, за умови виконання рекомендацій МВФ, які базувалися на принципах Вашингтонського консенсусу. Ці принципи сформувалися ще на початку 80-х років і мали сперш чітко виражену латиноамериканську спрямованість, в тому числі і на держави пострадянського простору.
Основний зміст принципів зводиться до низки позицій, які вважаються в логіці реформ базовими:
1) усунення державного регулювання економіки;
2) прискорення приватизації;
3) відкрита економіка;
4) ліберальне ціноутворення;
5) пріоритетність макроекономічної стабілізації й форсоване стиснення
грошової маси як основи приборкання інфляції;
6) ставка на зовнішні як головний рушій економічного зростання.
Не важко помітити, що наведені позиції цілком відповідають логіці нео-
ліберальної ідеології в її революційно – радикальній версії. Можна сперечатися з приводу того, наскільки послідовними ми були в окремих деталях, що стосується реалізації вказаної логіки, але те, що вона стала стрижнем здійснюваних в нас перетворень, безперечно.
Зміст запропонованих перетворень принципових заперечень не викликає, багато з них є достатньо конструктивними. Проблема полягає в іншому: радикальні лібералинамагаються бігти поперед потягу, вимагаючи швидких реформ. “Швидкі реформи – основа успіху” – все здійснюване розглядалося в контексті цієї формули. Пригадаємо з чого ми начинали: стрімка лібералізація цін – за збереження державної монополії: приватизація – без мінімальної наявності національного капіталу: повна відкритість – за відсутності національної грошової одиниці. Отже, еволюційний принцип трансформації було відкинуто й обрано революційний – повне руйнування попереднього. Витоки колізій, що виникли, криються в цьому виборі. Очевидно, радянська економіка була досить міцною, якщо вона відразу не розпалася на шматочки від подібних методів реформування.
Ми весь час намагалися переконати себе в тому, що Україні пропонується статус рівно вільного члена світової спільності. Зовні все справді виглядало саме так. Але за політичною оболонкою, за ширмою глобалізації легко виявити дещо інше: так звану нову стратифікацію держав. Цей феномен ще достатнім чином не досліджений у науковій літературі. Мова йде трирівневу ієрархію стратифікації країн: перший рівень – країни цивілізаційного центру, що розвиваються на основі постіндустріальної основи: другий рівень – периферійна зона – країни з традиційною індустріальною технологією і масовим виробництвом (ці країни імпортують високі технології, спеціалізуються на експорті, мають низку купівельну спроможність населення і вузький внутрішній ринок): третій рівень – за межами периферійної зони – країни доіндустріального розвитку.
Проблема бідності й глобальної економічної нерівності загострилася у зв’язку з тим, що в останні роки до кола бідних країн приєдналися пострадянські держави, які міцно закріпили своє місце на рівні периферійної зони. Це добре видно на співвідношенні економічних потенціалів США і Росії. Якщо в глобальному масштабі на частку США припадає приблизно 4,5% населення, 21% ВВП і приблизно половина світового ринку фінансових капіталів. То на частку Російської Федерації – 2% населення і тільки 1,6% ВВП та менш ніж 0,1% капіталізації ринку. Якщо частка Росії в загальному експорті високотехнологічної продукції на світовому ринку становить 0,3%, то Німеччини – 8,5%, Японії – 11%, США – 20%.[2]
Не може не викликати занепокоєння і те, що економічний розрив між пострадянськими країнами, в тому числі й Україною, і країнами ЄС за останні роки не лише не скоротився, але ще й збільшився. У зв’язку з цим перспективи України щодо швидкої інтеграції у функціональні структури світової спільноти поки що вельми ілюзорні. Виступаючи в Києві, Нобелівський лауреат Р. Мандел зазначив: “Дехто вважає, що Україні для вступу в ЄС знадобиться років 100, але я гадаю, що ви можете досягнути цього і за 20 років”.[7] Важко судити про реальність цього прогнозу. Принаймні відомо, що в офіційно схваленому графіку вступу 12 країн Європи до ЄС на найближчі 13 років Україна не значиться.
Отже, слід звільнятися від ілюзій. Головною вимогою до будь - якого політичного курсу є його реальність. Що означає гасло “нинішнє покоління житиме при комунізмі”, ми вже знаємо. Потрібне бачення проміжних етапів реалізації стратегії європейської інтеграції. Це стосуються, зокрема, вимог щодо відповідної уніфікації чинного законодавства, до чого весь час закликають урядові сановники. Європейські закони ніколи не діятимуть ефективно за наявних у нас нині економічних відносин. Це ще одна омана: сліпе копіювання європейських зразків вкотре може привести до суперечностей між політикою реформ і їх інституційним забезпеченням. Економічна політика України на початку нового тисячоліття має концентруватися на виправленні припущених у попередні роки прорахунків.
Слід наголосити: ідеологія лібералізму є адекватною сучасній стадії розвитку західної цивілізації. Цілком можливо, що в міру стабілізації економічної ситуації й усунення економічних деформацій значущість чисто ліберальних принципів зростатиме і в нас. У зв’язку з цим коректніше говорити про нинішню стратегію як про стратегію “відкладеної лібералізації”. Спроби інтегруватися в західноєвропейську цивілізацію через американські ворота були приречені на невдачу. Тепер, очевидно, що європейська (рейнська) модель ринкової економіки нам набагато ближче. Вона значно соціальніша за англосаксонську. До того ж і роль державного регулювання тут принципово інша.