2. Класична буржуазна політична економія
Новим великим кроком у розвитку економічної теорії стало створення і розвиток класичної буржуазної політичної економії. Вона названа класичною тому, що основним об'єктом дослідження стало виробництво незалежно від його галузевих особливостей, а також розподіл благ. Започаткував цей напрям у економічній думці В. Петті (1623-1687). Саме він на відміну від меркантилістів, що спирались на поверхові явища економічного життя, робить спроби проникнути в суть економічних процесів та пояснити їх. Він закладає основи теорії вартості, за ринковою ціною він бачить «природну ціну», тобто об'єктивну основу ринкової ціни. Він підходить до вартості, але ототожнює її з міновою вартістю, а останню - з ціною. В. Петті бачить, що праця за капіталізму створює не просто споживну вартість, а товар, який має мінову вартість.
Подальшого розвитку, збагачення і конкретизації ці підходи знаходять у Адама Сміта (1723-1790). У своїй праці «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776) він доводить, що разом із поділом праці розвивається обмін, що гроші - це не вигадка людей, а породження самого обміну, що вони є не чим іншим, як товаром. Вартість товарів А. Сміт визначає виключно втіленою у них працею. Він розрізняє споживну та мінову вартість. Якщо у фізіократів додаткова вартість створюється лише землеробською працею, то А. Сміт розповсюджує її на всі сфери виробництва. Якщо у фізіократів додаткова вартість виступає лише у формі земельної ренти, то у нього - у формі земельної ренти, прибутку і процента. Він започаткував теорію капіталу, визначив узагальнюючі структурні елементи - основний та оборотний, розкрив їх роль і значення. Але методологія А. Сміта була суперечливою. З одного боку, вона спрямована на розкриття суті економічних процесів, з іншого - описує поверхові явища. Це призвело до існування у нього, по суті, двох теорій вартості, згідно з якими:
1) вартість визначається витраченою працею;
2) вартість визначається працею, яка купується.
А. Сміт вартість товару то розкладає на доходи, то складає її з них. У нього виходить, що вартість розпадається на заробітну плату, прибуток і ренту. Це означає, що він ігнорує постійний капітал с, звужує значення вартості лише до її новостворюваної частини (v + m). Зникнення постійного капіталу стало серйозною вадою його теорії відтворення. Суперечливий характер економічної теорії А. Сміта, як побачимо далі, став джерелом вульгаризації політичної економії.
Видатним представником цього напряму економічних вчень є Давид Рікардо (1772-1823). Його головна праця «Початки політичної економії та податкового обкладення» (1817) свідчить, що він був буржуазним ідеологом епохи промислового перевороту. За його думкою, життєздатність капіталістичного виробництва зумовлена вільною конкуренцією, яка забезпечує реалізацію інтересів як особи, так і суспільства. Вона відкриває необмежені можливості розвитку продуктивних сил.
Заслугою Рікардо є реалістичний аналіз класових суперечностей капіталістичного суспільства. Він показав, що заробітна плата, яка визначає становище робітників і прибуток капіталістів, рухаються у протилежних напрямах. Це визначає протилежність інтересів капіталістів та найманих робітників. Рікардо доводив, що інтереси землевласників протилежні інтересам робітників і капіталістів. Але із зростанням земельної ренти зростає ціна продуктів сільського господарства, що вимагає підвищення заробітної плати, а це, в свою чергу, зумовлює зниження прибутку капіталістів. Ці висновки дуже важливі, але відразу ж слід зазначити, що класові суперечності він зводив до законів природи, а капіталізм вважав за абсолютний, вічний, природний спосіб виробництва.
Спираючись на вчення А. Сміта про вартість, Рікардо обгрунтував, що корисність речі, її споживна вартість - це неодмінна умова мінової вартості, але не вона визначає мінову вартість, а втілена в ній праця. Він відкидає смітівське розрізнення праці витраченої і праці купленої. Насправді, це різні вирази єдиної праці, і єдиним джерелом вартості є праця. Рікардо дуже послідовно відстоює теорію трудової вартості. Він відмовився від визначення вартості товарів заробітною платою, яке має місце у А. Сміта поряд із визначенням вартості робочим часом. Він зводив усі конкретні види праці до їх кількісного виразу - робочого часу. Тим самим він наблизився до розуміння праці, що створює вартість, тобто праці, абстрагованої від її конкретних форм. Але і теорія вартості Д. Рікардо має істотні погрішності. Він не зміг розкрити якісну сторону праці, не дав відповіді, чому праця за капіталізму набуває форми вартості. Він правильно вважав, що вартість визначається суспільно необхідними витратами праці, але помилявся, коли вважав, що ці витрати формуються на основі найгірших умов виробництва, а не на основі середніх, як це є в дійсності. І, нарешті, Рікардо, приділивши велику увагу величині вартості, не зміг розкрити форму вартості як загальну форму капіталістичного способу виробництва, що визначає історичний характер і товару, і самого капіталізму.
Рікардо, як і Сміт, не зміг розрізнити додаткову вартість та її форми - прибуток, процент і ренту. Він змішував обіг металічних грошей з паперовими і вважав, що в обігу може бути будь-яка кількість металічних грошей. Якщо він спочатку виходив з того, що кількість грошей в обігу при даній вартості товарів залежить від вартості грошей, то потім став на позиції кількісної теорії грошей, згідно з якою вартість грошей залежить від їх кількості. Це був відступ від теорії вартості, від закону вартості. Як виразник інтересів класу буржуазії Д. Рікардо не зміг до кінця розкрити реальні суперечності капіталізму.
Своєрідне місце в історії економічної теорії займає Сімон де Сісмонді (1773-1842), якому, з одного боку, належить завершення класичної буржуазної політичної економії, а з іншого - започаткування нового напряму - економічного романтизму. Його основна праця «Нові початки політичної економії або про багатство у його відношенні до народонаселення» (1819). Він стояв на позиції трудової теорії вартості, вважав, що праця є єдиним джерелом багатства, що гроші - це такий же продукт праці, як і інші товари. Сісмонді значно різкіше поставив питання про те, що прибуток є вирахуванням з продукту праці робітника, підкреслював її експлуататорську природу. Хоча робітники є творцями всього багатства, але вони позбавлені нормальних умов життя і розвитку. Він гостро поставив питання про глибоко суперечливу природу капіталізму, про кризовий характер його розвитку. Але показавши суперечності між виробництвом та споживанням, розробляє програму повернення до минулого, що не тільки не можливо, але й носить реакційний характер. Сісмонді, як і Рікардо, сприйняв «догму Сміта», за якою вартість сукупного суспільного продукту визначається доходами — прибутком і заробітною платою (v + m), зовсім ігноруючи постійний капітал (с). На цьому базувалась йото теорія реалізації, за якою, щоб увесь вироблений товар був реалізований, необхідна відповідність виробництва товарів і доходів суспільства. Оскільки доход робітників відносно скорочується, то це, мовляв, неминуче обмежує споживання і веде до скорочення внутрішнього ринку, до того, що виробництво перевищує споживання і частина виробленого продукту залишається нереалізованою. Тим самим він намагався довести, що капіталізм не може розвиватися, що йому властива перманентна криза надвиробництва. Ідеалом Сісмонді було дрібне виробництво. Розорення дрібних товаровиробників різко скорочує внутрішній ринок і, на його думку, прискорює загибель капіталізму.
Як видно, Сісмонді звужував процес капіталістичного відтворення, зводив його лише до споживання, недооцінював процес нагромадження капіталу, що робить величезний вплив на розвиток внутрішнього ринку.
3. Післякласична буржуазно-політична економія
Коли капіталістичне суспільство у своєму розвитку досягло високого ступеня загострення внутрішніх суперечностей, коли заявив про себе робітничий клас, тоді прийшов кінець класичної буржуазної політичної економії. Її заступила апологетична буржуазна політична економія. Якщо класична політична економія намагалась розкрити внутрішню суть явищ буржуазного суспільства, то вульгарна економія зосереджується на вивченні поверхових явищ. Не можна не бачити, що вона домоглась чималого у аналізі механізму відтворення капіталу, форм і методів капіталістичного господарювання, регулювання капіталістичної економії. Це дозволило певною мірою і тимчасово розв'язати суперечності, пом'якшувати їх, зберігати життєздатність буржуазного ладу. Адже, як було показано, в системі поглядів А. Сміта, Д. Рікардо є зачатки вульгарних теорій, що дозволяло їх розвинути. Так, Жан Батист Сей (1767—1832) у своїх працях «Трактат політичної економії» (1803) та шеститомному «Курсі політичної економії» (1828—1830) старанно розвинув слабкі сторони вчення А. Сміта. Передусім, він розглядав виробництво, розподіл і споживання антиісторично, трактував працю, засоби виробництва і землю трьома факторами усякого виробництва, поза спеціальними суспільними формами,а буржуазні відносини — вічними, природними. Він відступав від наукових досягнень класиків, протиставляв теорії вартості «теорію корисності». Тим самим ототожнюється вартість із споживною вартістю, змазується специфічно суспільна форма вартості. Теорія розподілу Сея побудована на тому, що кожний фактор виробництва створює відповідний доход: праця — заробітну плату, капітал — прибуток, земля — ренту. Це дозволяє йому замаскувати капіталістичну експлуатацію, ту принципову обставину, що саме праця найманих робітників створює вартість, а всі доходи є не що інше, як елементи цієї вартості. На відміну від класиків буржуазної політекономії, особливо Сісмонді, Сей заперечував можливість загальних криз надвиробництва, доводив гармонійний та необмежений розвиток капіталістичної економіки. Життя довело, що все це немає нічого спільного з реальними процесами.