Теорія співвідношення факторів виробництва є предметом постійних дискусій економістів. У 50—60-ті роки В. Леонтьев, Б. Мінхас і деякі дослідники в Японії, Канаді, Індії здійснили емпіричну перевірку теорії Хекшера — Уліна, яка показала конкретний характер експорту деяких країн, а також труднощі, чи навіть неможливість точних статистичних визначень таких важливих для теорії понять, як «фактор виробництва», «достаток фактора», «факторомісткість» , тобто неможливість її точної статистичної перевірки.
Деякі сучасні західні економісти висловлювали інші критичні зауваження щодо цієї теорії. Так, Нобелівський лауреат Г.-К. Мюрдаль заперечував, що міжнародна торгівля веде до вирівнювання цінових факторів, оскільки розподіл доходів між країнами «імущими» і «неімущими» стає все більш нерівномірним. Англійський економіст Р. Харрод доводив, що теорема про вирівнювання цінових факторів є недійсною. Висновки теорії Хекшера—Уліна заперечував і американський економіст М.-О. Клемент. Він наголошував на несумісності цієї теорії з фактами, що свідчать про наявні істотні відмінності в комбінації факторів виробництва у різних галузях.
Попри дискусійність окремих положень, теорія Хекшера—Уліна має широке практичне застосування. Вона використовувалася при формуванні зовнішньоторгової стратегії багатьох держав. Щоб посилити факторні переваги, уряди вдавалися до заходів, спрямованих на підтримку і стимулювання експорту. Наприклад, здійснювали девальвацію національної валюти, надавали підприємствам різні пільги, субсидії на модернізацію виробництва та оновлення експортної продукції.
Незважаючи на зазначені вище жорсткі обмеження, теорія співвідношення факторів виробництва дає змогу визначити, якими товарами обмінюватимуться країни на міжнародному ринку, і містить цінні методологічні підходи щодо аналізу напрямів впливу міжнародної торгівлі на відносні ціни факторів виробництва та розподіл факторних доходів.
Положення цієї теорії важливі й для теорії економічного зростання. Є очевидним, що для країни з надлишком праці зовнішня торгівля може потенційно розширити можливості повнішого використання цього надлишкового ресурсу і/або зумовити підвищення заробітної плати працівників. Водночас з'являється можливість зекономити дефіцитну іноземну валюту, необхідну для придбання інвестиційних товарів.
Цю теорію розвивали П.-Е. Самуельсон, Я. Тінберген, В. Столпер, Т. Рибчинський та ін. Зокрема, П.-Е. Самуельсон, розробивши у 1953 р. теорему про вирівнювання цін факторів, визначив математичні умови, за яких теорію Хекшера—Уліна можна застосовувати для господарської практики. Зазначена теорема дає змогу обґрунтувати запропоновану Б.-Г. Уліном тезу про те, що торгівля товарами замінює переміщення факторів виробництва між країнами. Цю модель часто називають моделлю Хекшера— Уліна—Самуельсона.
Висновок
Теорія співвідношення факторів виробництва має важливе значення для обґрунтування вигідності міжнародної торгівлі для всіх її учасників. На відміну від теорії порівняльних переваг Д. Рікардо, який не аналізував причин відмінностей у продуктивності праці, Е. Хекшер і Б.-Г. Улін запропонували розгорнуте тлумачення міжнародної спеціалізації. Вони оперували не одним, а двома факторами виробництва, що робило теорію універсальною і відповідало прагненню всієї посткласичної теорії звільнитися від впливу трудової теорії вартості, яку все ще використовували в аналізі міжнародної торгівлі.
2. Концепція дуалістичної економіки з надлишком робочої сили
Підвищення темпів зростання і нарощення розмірів національного доходу завжди було метою країн «третього світу». Загальну теорію розвитку країн, що розвиваються, створити важко. Адже вони відрізняються розмірами території, забезпеченістю природними і людськими ресурсами, рівнем зв'язків зі світовим ринком, типами соціальної та політичної систем, рівнем урбанізації і культурної однорідності, релігійною належністю населення тощо.
Теоретичні положення і висновки неокласиків, інших західних шкіл частіше не враховують умов та специфіки цих країн. їхні проблеми (і труднощі) відрізняються від проблем, які вже вирішували країни Європи і Північної Америки. Необхідне не тільки уточнення, а й формулювання нового категорійного апарату, створення нової методології. Розробленням відповідних концепцій, моделей і методів займалися представники «традиційної» економічної науки і вчені країн «третього світу» (Г.-К. Мюрдаль, Т.-В. Шульц, Я. Тінберген). Одним із представників специфічного напряму в економічній теорії є А.-В. Льюїс.
Льюїс (Lewis) Артур-Вільям (1915—1991) — американський економіст, лауреат Нобелівської премії (1979). Народився в м. Кастрі (Британська Вест-Індія). По закінченні коледжу св. Марії працював клерком. У 1933 р. вступив до Лондонської школи економіки. У 1937 р. отримав ступінь бакалавра в галузі комерції. Продовжуючи навчання в докторантурі, викладав у Лондонському університеті. У 1940 р. здобув ступінь доктора наук з економіки. З 1948 р. впродовж 10 років — професор Манчестерського університету; поєднував викладацьку і дослідницьку роботу.
Новаторські дослідження в галузі економіки промисловості знайшли відображення у книгах «Праця у Вест-Індії» (1939), «Монополії у Британській промисловості» (1945), «Принципи економічного планування» (1949), «Економічний огляд — 1919—1939 рр.» (1949), «Накладні витрати: нариси з економічного аналізу» (1950).
Теорії А.-В. Льюїса з'явилися у період його роботи в країнах, що розвиваються. У 1957-—1963 pp. — економічний радник ООН при прем'єр міністрі Гани; заступник виконавчого директора Спеціального фонду ООН і віце-президент університету Вест-Індії. За цю діяльність у 1963 р. йому присвоїли дворянське звання. Згодом він переїхав до СІЛА, працював професором економіки і міжнародних проблем у Прінстонському університеті.
Засновник і перший президент (1970—1973) Карибського банку розвитку для надання допомоги 18 країнам Карибського басейну. На цій посаді він випробував чимало своїх наукових ідей.
До наукової скарбниці А.-В. Льюїса належать праці «Економічний розвиток у країнах з низьким доходом» (1951), «Економічний розвиток з необмеженим пропонуванням праці» (1954), «Теорія економічного зростання» (1955), «Політика в Західній Африці» (1965), «Зростання і коливання, 1870—1913» (1978) та ін.
У 1983 р. А.-В. Льюїса було обрано президентом Американської економічної асоціації. Був членом Ради Британського королівського економічного товариства, президентом Економічного товариства Гани і членом Економічного консультативного комітету Національної асоціації підтримки кольорового населення. Йому присвоєно почесні вчені ступені Колумбійським, Гарвардським, Йєльським, Вест-Індійським, Манчестерським, Уельським, Бристольським, Лагоським і Торонтським університетами; почесний член Американської економічної асоціації та Лондонської школи економіки.
А.-В. Льюїс, аналізуючи проблеми економічного зростання, досліджував причини економічного розриву між розвинутими і слаборозвинутими країнами, які недавно здобули політичну незалежність. Більшість учених у 50-ті роки XX ст. вважали, що для прискореного економічного зростання цим країнам найвигідніше вкладати прибутки від експорту традиційних продуктів і товарів у промисловість. Ця думка ґрунтувалася на успішному досвіді реалізації «плану Маршалла» для відродження економіки країн Європи в повоєнний період, коли масовані капіталовкладення і швидке впровадження нових технологій забезпечили прискорене відновлення європейського господарства.
У «Теорії економічного зростання» вчений зауважив, що, аналізуючи досвід передових країн, можна визначити, в якому напрямі розвиватимуться слаборозвинуті країни. Однак не можна нічого автоматично запозичувати. Він, зокрема, висловив песимізм щодо здатності міжнародної торгівлі бути «двигуном зростання» слаборозвинутих країн. Свої сумніви з цього питання А.-В. Льюїс викладав практично у всіх працях з проблем економічного зростання, в тому числі і в Нобелівській лекції «Повільний кінець двигуна зростання».
У 50-ті — на початку 60-х років А.-В. Льюїс наголошував на визначальній ролі капіталу. Найважливішим він вважав забезпечення заощаджень, а підприємцю відводив другорядну роль. Але згодом переглянув свої погляди, внаслідок чого на передньому плані у його працях постав людський капітал. А.-В. Льюїс наголошував на істотній ролі планування, координації зусиль для досягнення мотиваційної мети в забезпеченні процесу розвитку.
Аналізуючи існуючу проблему, вчений запропонував концепцію дуалістичної (двоїстої) економіки.
Концепція дуалістичної економіки — концепція, згідно з якою економіка поділена на сільськогосподарський і промисловий сектори, які характеризуються абсолютно різними рівнями розвитку.
Згідно з концепцією промисловий (сучасний) сектор (відносно розвинутий велико- і середньотоварний капіталістичний сектор) — конкурентоспроможний і капіталізований. Сільськогосподарський (традиційний) охоплює напівнатуральне і дрібнотоварне сільське господарство.
А.-В. Льюїс обґрунтував широке застосування двохсекторної моделі. Оскільки рівень заробітної плати у великому традиційному секторі є постійним завдяки дії обмежувачів інституційного порядку (держава, намагаючись контролювати інфляцію, проводить заморожування чи законодавчо обмежує заробітну плату), то необмежене забезпечення робочою силою при незмінній реальній зарплаті існує для невеликого сучасного сектору, що розвивається. До того ж висока забезпеченість господарства робочою силою гарантує значну економію на оплаті праці. Сучасні підприємці можуть зберігати і реінвестувати (повторно вкладати) отримані таким чином кошти.
У своїх дослідженнях учений оптимістично оцінював перспективи приватнокапіталістичного розвитку за умов слаборозвинутого господарства. Економічне зростання, на думку А. В. Льюїса, усюди відбувається впродовж тривалого періоду як результат зростання класу підприємців і перетворення його на домінуючу силу економічної системи.