Найбільшого розвитку агропромисловий комплекс досяг, окрім США, в розвинутих країнах Європи, особливо в країнах Європейського Союзу (ЄС). Єдина сільськогосподарська політика ЄС стала засобом реалізації таких засад, як спільне фінансування дій для реґулювання сільського господарства, організації гарантованого збуту на внутрішньому ринку, застосування єдиних торгівельно-політичних інструментів і субсидування експорту харчових продуктів на світовий ринок.
Під впливом аграрних інтеграційних процесів відбулись структурні зміни в експорті та імпорті товарів ЄС на користь країн-учасниць, що посилило реґіоналізацію торгівлі харчовими продуктами. Переорієнтація зі світового на внутрішній реґіональний ринок характерна для імпорту найважливіших сільськогосподарських товарів. Скоротилось постачання із третіх країн товарів, які є об’єктом єдиної сільськогосподарської політики (пшениця, цукор, вино, масло, сир, свинина). Разом з тим виріс імпорт з “третіх” країн таких товарів, як кава, чай, какао, кукурудза, соя, цитрусові. Взагалі, невелике зростання населення у західноєвропейських країнах і порівняно високий рівень споживання спонукає скорочення сумарних потреб у продуктах харчування.
Внаслідок індустріалізації агробізнесу в розвинутих країнах підвищується питома вага харчової промисловості за рахунок скорочення частки сільського господарства шляхом підвищення рівня підготовки продуктів до безпосереднього вживання, поглиблення спеціалізації виробництва, подовження шляху просування продуктів від сировини до споживання. Науково-технічний прогрес та агропромислова інтеграція ведуть до проникнення промислових засобів до всіх стадій приготування їжі. Ця тенденція характерна для усіх розвинутих країн і є важливим фактором підвищення ефективності суспільного виробництва.
Агропромислова інтеграція в країнах, що розвиваються, впливає на модернізацію традиційного сільського господарства. Інтенсивні фактори у виробництві основних видів продукції АПК складали в середині 90-х років у країнах Латинської Америки 70%, а в країнах Південної та Південно-Східної Азії – 85%. АПК досі є головним джерелом валютних надходжень для більшості країн, що розвиваються.
АПК постсоціалістичних країн розвивається у напрямку реформування відносин власності, винайдення нових форм господарювання.
Основу сільськогосподарського виробництва творять земельні ресурси. Землі, придатні для ведення сільського господарства, одержали назву сільськогосподарських угідь. Сільськогосподарські угіддя займають на земній кулі приблизно 1/3 суходолу або 4,5 млрд. га. Угіддя складаються з ріллі (засів та пар, включаючи городи), перелогів, сінокосів, пасовищ, насаджень. У складі оброблюваних земель на ріллю у світі припадає близько 1,4 млрд. га, на багаторічні насадження –до 0,4 млрд. га.
В Європі оброблювані землі мають найбільшу питому вагу, що пояснюється історично тривалим землеробським освоєнням даної території, щільністю населення та сприятливими природними умовами.
Традиційне сільське господарство ділять на дві галузі: рослинництво та тваринництво.
Рослинництво включає вирощування зернових, круп’яних, технічних культур, кормових трав та корнеплодів, овочівництво, садівництво, виноградарство тощо.
В рослинництві головними є зернові культури, які займають більшу частину посівних площ земної кулі. Найбільше поширені з зернових продовольчих культур пшениця та рис, а з кормових – кукурудза, жито та овес.
Пшениця – найбільш розповсюджена та найважливіша продовольча культура, районована від південних областей Австралії та Південної Америки до Північного Полярного кола, від рівнин та низин – до високогірних районів (3500–4000 м). Таке поширення пшениці дозволяє збирати врожай практично цілий рік: у січні – в Австралії, у липні-серпні – у країнах Європи тощо.
На світовий ринок щороку надходить біля 200 млн. т зерна, у тому числі 90–100 млн. т пшениці. Експорт пшениці виявився сконцентрованим в руках порівняно невеликої групи країн – США, Канади, Франції, Австралії, Аргентини. При цьому частка США складає біля 50% світового експорту пшениці.
Великими імпортерами зерна (більше 50% світового імпорту) є країни, що розвиваються. Вони ввозять головним чином продовольче зерно. Наприклад, Єгипет завозить щороку біля 10 млн. т зерна, Бразилія – 5 млн. т. Але найбільшими імпортерами зерна є Японія (біля 30 млн. т щороку) та Росія (27–35 млн. т). До імпортерів належать також Велика Британія, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія, Китай.
Рис культивують перш за все у країнах Південної, Східної та Південно-Східної Азії. На ці реґіони припадає близько 90% світового збору рису. Посіви рису є також у Центральній Азії, південних районах Європи, на півдні Північної Америки та у окремих реґіонах Південної Америки. Найбільшими виробниками рису є Китай, В’єтнам, Корея, Індія, Індонезія, Бангладеш, Таїланд, Бірма, Філіппіни, Бразилія, Мексика, Мадагаскар, Японія, США, Італія, Іспанія.
Основними експортерами рису є Таїланд, США, М’янма, Італія, а імпортерами – Індонезія, Іран, країни Європи.
Кукурудза у більшості країн є кормовою культурою. Але в окремих країнах вона вживається як продовольче зерно. Майже половина кукурудзи, що виробляється у світі, припадає на США. Великими виробниками кукурудзи також є Китай, Франція, ПАР, Бразилія, Мексика, Аргентина. Основні експортери кукурудзи: США, Аргентина, Франція, Таїланд, ПАР. Головними імпортерами цього зерна є країни Європи та Японія.
Жито- морозостійка й вологолюбива культура, тому вирощується у Помірному поясі Південної півкулі, - переважно у лісовій та лісостеповій зонах. Її посіви займають лише 2% від усіх зернових, врожайність вдвічі нижча, ніж у пшениці. Головними виробниками є: Росія, Китай, США, Індія, Канада та Україна.
Тваринництво підрозділяється на галузі за основними видами тварин: розведення великої рогатої худоби, свиней, овець, птахів.
Перехід АПК до ринкової економіки вимагає створення форм господарювання, здатних викликати у робітників сільського господарства інтерес до високопродуктивної праці. Від вибору ефективних форм господарювання залежить успіх організації сільськогосподарського виробництва.
Тепер в АПК Україні існують такі форми господарювання: селянські (фермерські) господарства, акціонерні товариства, асоціації фермерських господарств, кооперативи.
Україна має всі умови для розвитку сільського господарства, але вони диференційовані за природними зонами. Кожна зона має власні особливості у структурі земельних ресурсів, сільськогосподарських та лісових угідь.
Так, Полісся займає близько 20% площі України і вирізняється порівняно низьким ступенем розвитку сільського господарства, освоєністю земельного фонду, але високою питомою вагою природних кормових угідь. Тому для зони характерні дрібноконтурність, подрібненість землекористування. Тут переважають дерново-підзолисті ґрунти (до 70% території). На Поліссі обробляється близько 35% земельної площі.
Лісостеп – найбільша зона країни: близько 30% площі. Враховуючи високу освоєність (76%) та розораність (65,9%), значну частину земель складають сінокоси, ліси та кущі, болота, яри та зсуви, що розділяють орні масиви. Ґрунтові та кліматичні умови найбільш сприятливі для інтенсивного ведення сільського господарства. В лісостепу переважають типові чорноземи та сірі опідзолені ґрунти.
Степова зона розділяється на дві підзони: Північну та Південну. Північна частина степу займає більше 25% території. Південний степ – 14%, але освоєність та розораність земель тут дещо нижчі, ніж у Північному степу.
Гірський Крим займає невелику територію, що вирізняється підвищеною лісистістю, а орні землі становлять тут лише 21,8%.
Українські Карпати характеризуються найбільшою лісистістю, низькою сільськогосподарською освоєністю земель.
На Прикарпатті переважають кислі дерново-підзолисті, глейові та суглинкові ґрунти. Ці фактори несприятливо впливають на розвиток сільського господарства.
У рослинництві України переважають зернові культури. У степовій зоні зернові займають більше половини посівних площ, у Лісостепу, Поліссі, Карпатах цей показник трохи нижчий. Значна відмінність спостерігається у показниках врожайності зернових культур. На Поліссі та в Карпатах врожайність пшениці у 1,5–2 рази нижча, ніж у центральних та південних областях. Середня врожайність зернових значно поступається аналогічним показникам західноєвропейських та північноамериканських країн, що за наявних природних умов недопустимо. При цьому є ареали, де врожайність пшениці сягає світового рівня.
У структурі посівних площ переважають зернові –48%. Серед них озимі займають 47% від всіх посівних площ під зерновими, а ярі – 53%. Під пшеницею у 1998 році було зайнято 42% цих площ, під житом – 5%, під кукурудзою – 8%, під ячмінем- 28%, під рисом – 0,2%.
Кукурудза належить до пізніх ярових культур. Вона вельми вимоглива до родючості ґрунтів, боїться приморозків. Найбільш сприятливі для кукурудзи ґрунти та клімат – у районах Лісостепу та Степу, і тому основні посіви цієї культури на зерно зосереджені саме тут. Висока врожайність кукурудзи (понад 30 ц/га) характерна для лісостепової зони та окремих районів Степу, Закарпаття, Полісся. Проте найвищі врожаї (понад 110–130 ц/га) можна одержати тільки на зрошуваних землях півдня Степу, але їх у країні мало.
Значне місце серед зернових культур займають круп’яні культури: просо, гречка, рис. Найбільші врожаї збирають у Лісостепу, особливо у Хмельницькій, Вінницькій, Київській, Черкаській областях.
Гречка має короткий вегетаційний період, – тому її використовують для пересівання загиблих від морозів озимих культур, а також як повторну культуру. Найвищі врожаї збирають у Лісостепу, північному та центральному Степу.