У застосуванні методу історизму німецькі вчені безумовно мали заслуги, проте, заперечуючи єдність логічного та історичного методів аналізу, вони значно знизили науковість своїх концепцій. Недооцінивши важливість теорії, представники даної концепції, природно опинилися позаду вчених інших економічних шкіл, у тім числі і своїх попередників.
Засновник нової історичної школи та лідер її консервативного напряму Густав Шмоллер прагнув перетворити економічну теорію із «голого учення про ринок і обмін» у історико-етичну науку. Головний його твір − «Основи загального вчення про народне господарство» − хоча багато в чому і базувався на принципах і методах старої історичної школи В. Рошера і Б. Гільдебранда, проте в методологічному плані був суттєво іншим.
Основними теоретичними засадами, що визначали світогляд нової плеяди німецьких учених, були емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів, заперечення абстрактно-теоретичного методу пізнання дійсності, накопичення історичних фактів та статистичних даних для майбутнього раціонального мислення.
Так, нова історична школа заперечувала найбільш плідну ідею класиків, щодо визнання об’єктивності економічних законів, закономірного характеру розвитку економічного життя суспільства. Хоча Шмоллер і визнавав, що економічні закони існують, але був переконаний, що вони не можуть бути сформульовані за допомогою методів класичної політекономії. Він стверджував, що теорія має ґрунтуватися на історичній основі, яка, в свою чергу, спирається на емпіричні факти. Саме таке завдання він ставив самому собі − сформулювати закони на підставі емпіричних фактів.
Шмоллер визначав політичну економію як науку, покликану вивчати людську діяльність, спрямовану на задоволення різноманітних потреб. Водночас вчений виступав проти залучення математики до економічних досліджень, мотивуючи це тим, що людська психіка є надто складним завданням для диференціального обчислення.
У своїх теоретичних концепціях представники нової історичної школи віддавали перевагу реформістському напряму суспільної перебудови. Шмоллер, зокрема, наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику нерівність у майні та розподілі доходів, котра породжує небезпеку соціальних конфліктів.
Визнаючи наростання класового протистояння в суспільстві, нова школа пропагувала виключно мирні реформи. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності створена 1872р. Шмоллером «Спілка соціальної політики».
Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи. Одним із них був Людвіг Йозеф Брентано (1844-1931). Найважливіші економічні погляди вченого знайшли відображення у його працях: «Сучасні робітничі гільдії» (1871-1872), «Класична політична економія» (1888) та ін. У цих творах Л. Брентано, як і його попередник Бруно Гільдебранд, дотримувався мінової концепції, вважаючи пріоритетними фактори розподілу та обміну, але на відмінну від нього заперечував існування законів економічного розвитку, наголошуючи на тому, що теоретична економія не має прикладного практичного значення і є другорядною порівняно з безпосереднім спостереженням та описом.
Теоретична спадщина нової історичної школи, незважаючи на її суперечливий характер, справила значний позитивний вплив на дальший розвиток як консервативного, так і реформістського напрямів політичної економії.
2. Загальні риси і розходження класичної і неокласичної шкіл.
Класична політична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу в сферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн. Завершення епохи первісного нагромадження капіталу, буржуазні революції та прихід буржуазії до влади, бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічної політики сприяли подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересів підприємців зі сфери обігу в сферу виробництва.
Теоретико-методологічні підходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Саме тому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отримала назву «класичної».
За загальноприйнятою оцінкою, класична політична економія була започаткована у кінці 17 − на початку 18 ст. В. Петті в Англії та П.Буагільбером у Франції. Водночас хронологічні межі завершення класичного напряму економічної думки визначаються дослідниками по-різному.
Формування неокласичної економічної теорії розпочалося на другому етапі маржинальної революції, що знайшло відображення у творах представників кембриджської та американської шкіл.
Оголосивши предметом економічної науки так звану «чисту економіку», незалежну від суспільної форми її організації, неокласики зосередились на аналізі поведінки «економічної людини» (споживача, підприємця, найманого робітника), яка завжди прагне максимізувати вигоду (дохід, корисність) і мінімізувати витрати (зусилля).
Керуючись маржиналістськими принципами економічного аналізу, представники неокласичного напряму намагались дослідити так звані «природні» закони, які визначають цінність (ціну) товарів споживчого та виробничого призначення, а також розподіл доходів у суспільстві.
Термін «неокласична теорія» першим запровадив у науковий вжиток видатний американський економіст Т. Веблен, який звернув увагу на те, що представники нового напряму економічної думки не вийшли за межі утилітаризму та гедоністської психології класичної школи, успадкувавши її основні ідеї.
Однією з таких ідей стала ідея само регульованої та рівноважної ринкової економіки, яка узгоджує наміри окремих суб’єктів. Крім цього, представники як класичної, так і неокласичної шкіл прагнули дотримуватися принципу «чистого знання», «чистої» теорії без суб’єктивізму, психологізму, ідеологічних нашарувань, а також дотримувалися принципу економічного лібералізму.
Однак крім спільних ідей між класичною та неокласичною політичною економією існує багато відмінностей. Якщо класична школа трактувала економічну теорію як науку, що досліджує універсальні закони економічного зростання, то неокласична школа трактувала її як науку про оптимальне використання обмежених ресурсів для задоволення людських потреб. Застосування причинно-наслідкового аналізу та з’ясування глибинної сутності економічних категорій, їх поділ на первинні і вторинні були притаманні класичній школі. Неокласична ж школа виключала з уваги економічної науки дилеми первинних і вторинних економічних категорій і застосовуючи функціональний аналіз, досліджувала взаємозалежність економічних змінних.
Класична політекономія була націлена на динамічні процеси, вербальні дослідження розвитку економіки на довгих інтервалах часу. На відмінну від неї неокласична політична економія була націлена на статичні процеси обмежені короткими інтервалами часу, які допускають математичне формулювання і вирішення.
У центрі досліджень неокласичної школи, на відмінну від класичної, яка досліджувала проблеми зростання суспільного багатства залежно від темпів нагромадження капіталу та темпів зростання населення, була поведінка окремих фірм та споживачів, які прагнуть максимізувати прибуток (корисність).
Представники класичної та неокласичної шкіл мали різні точки зору на принцип визначення ціни. Класична школа у визначенні ціни вбачала витратний принцип, який пов’язує її величину з затратами праці (витратами виробництва), тоді як у неокласиків ціну визначала взаємодія попиту і пропозиції.
Якщо визнання сфери виробництва первинною по відношенню до сфери обігу було притаманне класичній школі, то неокласична школа поєднувала сферу виробництва і обігу в об’єкт цілісного системного аналізу.
Таким чином, неокласична школа наслідувала класичну в деяких ідеях, але у методологічному плані була зовсім іншою.
3. Австрійська школа граничної корисності. Теоретичні погляди
К.Менгера, Е. Бем-Баверка, Ф. Візера.
В останній третині 19 ст. в економічній теорії виникла нова течія − маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розвитку політичної економії. Об’єктивна зумовленість її появи полягала в глибоких змінах, що стались у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу під впливом науково-технічного прогресу, а саме: перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі.
Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки 19 ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер (1840-1921), Фрідріх фон Візер (1851-1926) та Ейген Бем-Баверк (1851-1919).
Її теоретичними принципами були суб’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їхніх теорій ставлять цих економістів на чільне місце після класичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.
Засновник цієї школи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях «Основи політичної економії» (1871) та «Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема» (1883) розвинув ідею попередників маржиналізму про «граничну корисність» у головну теорію суб’єктивно-психологічної школи.
Вихідним методологічним принципом, на якому базується система поглядів австрійських учених, був суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і їхніх факторів.
Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідомість суб’єкта господарювання, тобто психологію людини, що зайнята в економічній сфері. Об’єктом дослідження було індивідуальне господарство як типовий елемент буржуазного суспільства. Суспільне виробництво австрійські економісти розглядали як суто арифметичну суму таких окремих елементів.