Види та форми зайнятості населення (стр. 2 из 2)

«Якщо вважається, що тимчасове скорочення нормальної тривалостi робочого часу може запобiгти звiльненням через тимчасові економiчні труднощі або звести їх кiлькiсть до мiнiмуму, то потрібно розглянути можливiсть часткової компенсацiї втрат у заробiтнiй платi за невiдпрацьованi нормальнi години робочого часу, що фiнансується згiдно з нацiональним законодавством та практикою» (Конвенцiя 166).

У Конвенцiї 168 вказується на необхiднiсть розробки прiоритетної полiтики на ринку працi, що сприятиме досягненню всiлякими засобами повної, продуктивної та вiльно обраної зайнятостi. Конвенцiя мiстить перелiк правових норм, соцiальних гарантiй на випадок безробiття, які потрібно враховувати та на якi слiд орiєнтуватись державам при розробцi законодавства. Зокрема, система подання допомоги по безробiттю може охоплювати й осiб, що працюють неповний робочий час, але фактично шукають роботу на повний робочий день.

В Українi вимушена неповна зайнятiсть поки що не регламентована законом, i тому об’єктивно та неминуче це призводить до порушення мiжнародних норм. Так, у Законi України «Про зайнятiсть населення» працюючих в умовах повного i неповного робочого часу вiднесено до однiєї категорiї зайнятого населення. У Законi вiдсутнє поняття «часткове безробiття». Тобто вiдсутнi законодавчi норми, що визнають безробiтними або такими, що потребують соцiального захисту, працiвникiв, якi фактично є безробiтними, але в той же час перебувають у трудових вiдносинах зі своїми пiдприємствами. Урегулювання цiєї проблеми вимагає: внесення вiдповiдних змiн до нацiонального законодавства, встановлення нормативу робочого часу i законодавче визнання категорiї частково безробiтного вiдповiдно до мiжнародних норм; подання державою та пiдприємствами допомоги частково безробiтним; запровадження страхування на випадок часткового безробiття.

Вимушена неповна зайнятiсть в Українi набула загрозливих розмiрiв. Так, ще у першому пiврiччi 2003 р. нормальна зайнятiсть працiвникiв через вимушені невиходи на роботу або вимушені вiдпустки з причин вiдсутностi матерiалiв, сировини та обсягу робiт зменшилась на 3,4 млн людино-днiв з вiдповiдним зменшенням заробiтку. Оскiльки в цьому показнику враховано працiвників, що вимушенi були працювати вiд кiлькох днiв до кiлькох мiсяцiв, то в перерахунку загальна кiлькiсть частково безробiтних протягом календарного мiсяця становила 1,6 млн осiб.

Найбiльша питома вага вимушених невиходiв на роботу із зазначених причин припадала на промисловiсть (61,8 % їх загального обсягу), транспорт (11,3 %), будiвництво (10,9 %) i сiльське господарство (10,5 %). У промисловостi найвищий обсяг вимушених невиходiв на роботу (у середньому на одного працiвника) спостерiгався в легкiй промисловостi (9,7 дня), а також кольоровiй металургiї (4,88 дня), харчовiй i нафтопереробнiй промисловостi (вiдповiдно 4,41 і 4,1 дня) [14, с. 45].

Таблиця 3.6. Кількість працівників, які перебували в умовах вимушеної неповної зайнятості з ініціативи адміністрації, в галузях економіки регіонів у 2008 р.

Джерело: Праця в Україні в 2008 р. Стат. збірник / Мін-во статистики. — К., 2009. — С. 29.

В умовах вимушеної неповної зайнятостi працiвники використовуються нижче своїх можливостей, здiбностей, знань, квалiфiкацiї, наслідком чого є низька продуктивнiсть працi. Крiм працiвникiв, якi зайнятi неповний робочий час i отримують вiдповiдну заробiтну плату, зайвих працiвникiв, якi одержують повну заробiтну плату, осiб, якi перебувають у вiдпустках зі збереженням або з частковим збереженням заробiтної плати, до прихованих безробiтних вiдносять також тих, хто формально не має роботи, але не зареєстрований офiцiйно службою зайнятостi. Останнє виникає за умов низького рiвня розмiрiв допомоги по безробiттю, невисоких шансiв отримати роботу через державнi служби зайнятостi, існування можливостi одержання доходiв вiд «нерегламентованої» (незареєстрованої) зайнятостi населення. Вибiрковi соцiологiчнi обстеження чисельностi та складу незайнятого працездатного населення, прихованого безробiття на пiдприємствах показують, що в сферi нерегламентованої зайнятостi основнi доходи одержує не менше третини працездатного населення. З них близько половини офiцiйно не мають роботи, а iншi беруть участь у нiй на засадах вторинної зайнятостi. Частка осiб, якi мають додатковi заробiтки та активно їх шукають, вiдносно стабiльна i становить 30 — 35 % працюючих [53, с. 29 — 30].

Добровiльною називається неповна зайнятiсть, зумовлена соцiальними причинами: необхiднiстю пiдвищення квалiфiкацiї, набуттям професiї, станом здоров’я, вихованням дiтей, необхiднiстю змiни професiї та iншими соцiальними потребами.

Нормативно встановленого порогу тривалостi робочого тижня, вiд якого роблять вiдлiк при визначеннi неповної зайнятостi, в бiльшостi розвинених країн немає. У деяких країнах зайнятiсть вважається неповною, якщо тривалість робочого часу менша від нормативної. В iнших країнах встановлено точну тривалiсть робочого часу, нижче якого починається неповна зайнятiсть. У деяких країнах неповнiстю зайнятими вважаються тi, хто сам заявив, що працює неповний робочий час.

Неповна зайнятiсть має двi суттєвi ознаки: по-перше, зайнятiсть може стосуватися лише осiб найманої працi, по-друге, неповнiстю зайнятими вважаються особи, якi регулярно, постiйно зайнятi протягом певної кiлькостi годин, рiдше — кожного мiсяця.

Саме тому до неповнiстю зайнятих не належать тимчасовi, сезоннi та випадковi працiвники, хоча тривалість їхнього робочого часу, як правило, менша від нормативної. Це правило не стосується тимчасових працiвникiв на пiдприємствах Японiї. Це пояснюється тим, що такi працiвники в статусi «тимчасових» на японських пiдприємствах можуть працювати все своє трудове життя. Тому такi працiвники, якщо тривалiсть робочого перiоду нижча від нормативної, належать до неповнiстю зайнятих.

За статусом дiяльностi розрiзняють:

первинну зайнятiсть, тобто основну зайнятiсть на основному мiсцi роботи. Вона є основним джерелом доходiв для працiвника;

вторинну зайнятiсть, тобто добровiльну додаткову постiйну або тимчасову трудову дiяльнiсть осiб, якi вже мають основну роботу або навчаються очно; трудову дiяльнiсть осiб, якi старшi або молодшi працездатного вiку; додаткову трудову дiяльнiсть осiб, якi зайнятi в домашньому або особистому пiдсобному господарствi. Ця зайнятiсть приносить додатковий дохід i називається сумiсництвом. Найбiльший ефект вона приносить, якщо мiсце її застосування збiгається з основним.

За стабiльнiстю трудової дiяльностi розрiзняють:

постiйну зайнятiсть, яка вiдзначається вiдносною стабiльнiстю мiсця роботи;

тимчасову зайнятiсть, яка пов’язана з тимчасовим, епiзодичним або сезонним характером роботи.

За характером органiзацiї робочих мiсць та робочого часу розрiзняють:

стандартну зайнятiсть, яка характеризується роботою у виробничому примiщеннi роботодавця; стандартним навантаженням протягом дня, тижня, року; наявнiстю стабiльного робочого мiсця; чiтко визначеним часом початку та закiнчення робочого дня; законодавчо встановленою тривалiстю робочого дня (тижня, року). Вiдсутнiсть однiєї з цих рис дає змогу говорити про альтернативнi (нестандартнi) форми зайнятостi;

нестандартну альтернативну зайнятiсть, тобто трудову дiяльнiсть працiвникiв певної класифiкацiйної групи, яка не вiдповiдає стандартним (типовим) правилам i потребує спецiального правового регулювання та органiзацiйно-економiчного забезпечення. До альтернативних форм зайнятостi можна вiднести надомну працю та форми зайнятостi на умовах гнучкого робочого часу в межах робочого дня, тижня, всього перiоду трудової активностi людини (часткова зайнятiсть або вiдпрацювання неповного робочого часу, стиснений робочий тиждень, сумiсництво, тимчасова та епiзодична зайнятiсть i т. п.).

Альтернативнi форми зайнятостi розкривають додатковi можливостi бiльш повного та результативного використання трудових ресурсiв, залучення до працi тих груп населення, для яких традицiйнi форми зайнятостi неприйнятнi або незручнi.

Наведенi нестандартнi форми зайнятостi, які постiйно урізноманітнюються, перетинаються зі стандартною зайнятiстю. Однак навiть у разі значного поширення цих форм стандартна зайнятiсть все одно лишається основною. Не пiдлягає сумнiву, що потреба виробництва в тимчасових i часткових працiвниках буде помiтно поступатись потребам у тих, хто працює постiйно i повний робочий час. Можна орiєнтовно припустити, що потреба економiки i населення в рiзних формах зайнятостi задовольниться, якщо їхнє спiввiдношення становитиме приблизно 75 + 15 + 10 (75 % — постiйно та повнiстю зайнятi, 15 % — тимчасовi працiвники, 10 % — частково зайнятi).

За формами правового регулювання використання робочої сили розрiзняють:

регламентовану (легальну) зайнятiсть; нерегламентовану (нелегальну) зайнятiсть (дикий ринок працi), тобто нерегламентовану жодними державними документами дiяльнiсть громадян, вилучену зi сфери соцiально-трудових норм i вiдносин. Це така дiяльнiсть, яка відбувається без укладання трудового договору, не враховується державною статистикою, нерiдко перебуває на межi кримiналу без сплати податкiв. Нерегламентована зайнятiсть може мати вигляд самозайнятостi та зайнятостi найманою працею. На зайнятих найманою працею не поширюються вимоги Кодексу законiв про працю; вони, як правило, отримують заробiтну плату меншу, нiж працiвники на аналогiчнiй роботi в умовах регламентованої зайнятостi. Нелегальна зайнятiсть найманою працею завжди є дискримiнацiйною щодо працiвника i не обмежується вiком.

Розглянутi поняття мають суттєве значення в сферi формування робочої сили. По-перше, вони визначають бiльш точно трудовий потенцiал суспiльства з точки зору створення нацiонального доходу, зважаючи на те, що участь або неучасть у суспiльно кориснiй працi визначається не тiльки економiчними факторами, а й потребами самої людини, її прiоритетами в сферi зайнятостi та можливостями їхньої реалiзацiї. По-друге, вони дають змогу бiльш точно прогнозувати обсяги трудового потенцiалу та їх використання як у масштабах держави, так i в регiонах з урахуванням їхнього економiчного розвитку. По-третє, з’являється можливiсть бiльш диференцiйовано розробляти соцiальну полiтику, обирати прiоритети, розробляти соцiальнi програми, визначати джерела їх фiнансування та умови реалiзацiї [27, с. 29 — 30].

Звернемо також увагу на те, що з двох типiв зайнятостi — продуктивної та корисної — в цьому розділі ми розглядаємо саме продуктивну, пов’язану з найманою працею. При цьому зауважимо, що зайнятiсть у формi найманої працi в Українi базується на економiчному примушеннi iндивiда до працi та виражається у взаємному примушеннi найманих працiвникiв до спiльної працi в умовах конкуренцiї за найсприятливiші умови продажу iндивiдуальної робочої сили. Саме конкуренцiя власникiв iндивiдуальних робочих сил за робоче мiсце та система трудових вiдносин мiж роботодавцями та найманими працiвниками складають соцiально-економiчний механiзм економiчного примусу до працi.

Література

1. Шевченко Л.С. Занятость в рыночной экономике // Бизнес-информ. —2005. — № 1.

2. Праця в Україні в 2008 р. Стат. збірник / Мін-во статистики. — К., 2009.

3. Стат. збірник. — К.: Держкомстат України, 2009.