Успіхи колонізації тісно пов'язувалися з досягненнями в агротехніці. Повсюдно утвердилася трипільна система рільництва, що порівняно з двопіллям збільшувала ріллю, розширювала види культур у сівозмінах (озимі, ярі, пари), при тих самих витратах давала змогу отримувати у півтора раза більше продукції, зберігала врожай при стихійних лихах, оскільки строки його садіння і збирання були різні, розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно протягом року. На менш родючих землях зберігалося двопілля, у лісових районах — підсічна і перелогова системи. З кінця XVI ст. виникли складні сівозміни. Після парів сіяли кормові культури (буряк, вику), парове поле засівали травами і використовували як пасовиська. Інколи взагалі відмовлялися від парів, засіваючи поле кормовими, бобовими культурами. Землю підживлювали гноєм, мергелем (суміш вапняку, глини, піску), попелом, компостом, торфом, за рахунок випасання худоби. Англійські агрономи радили залишати солому і спалювати або приорювати її. Інколи використовували зелені добрива (люпин), котрі заорювали перед посівом зернових. Встановлювалися норми вивезення гною, що став предметом купівлі-продажу. До примусівселян входили вивезення мергелю на поля, збирання гною на вулицях. Особливо цінувався послід птиці та овець.
Поступово протягом IX—Х ст. головним орним знаряддям став плуг, конструктивними деталями якого були відвальна дошка, за допомогою якої розсувався і змішувався грунт, асиметричні залізні лемеші та чересло. Відомо кілька видів плугів. Важкий колісний плуг застосовували для розорювання цілини та в доменіальному господарстві. Легкий плуг без коліс — на наділах селян, ним також дробили землю. У Німеччині, Фландрії у XV ст. з'явився легкий одноколісний плуг. У Центральній Європі, Росії поширилася соха, що була продуктивнішою від рала, легшою і конструктивнішою порівняно з плугом. Тягловою силою залишалися воли, буйволи, мули, яких у важкий плуг впрягали 3—4 пари. Тому селяни для обробітку землі використовували супрягу, об'єднуючи тягло двох або кількох подвір'їв. Коней запрягали у легкий плуг, який дістав назву парокінного. Наприкінці XV ст. коні стали головною тягловою силою. Застосовували дво-, три-, рідко чотириралову оранку. Більшість знарядь праці не зазнала змін. Після оранки землю розпушували і прикривали насіння бороною, в яку впрягали коня, або дубовими циліндрами з шипами, катком. Урожай до XIV ст. продовжували збирати серпами, з XV ст. бобові, овес, ячмінь — косами. Почали будувати криті токи і переносити молотьбу на зиму. Зерно віяли на вітрі, м'якушем годували худобу. Для помолу зерна з XI ст. поширилися нижньобійні водяні млини, з XIV ст. — верхньобійні, а з XIII ст. — вітряки, запозичені зі Сходу.
Переважало зернове господарство. Полбу витіснила пшениця, яка переважала у Франції, Італії, Англії. У Німеччині, Росії на першому місці було жито. Широкого поширення набули ячмінь, овес, що йшли на пиво, хліб, фураж. Менше сіяли проса. Збільшилися посіви бобових (боби, горох, квасоля, сочевиця, вика), що перемістилися з городів на поля і використовувалися як продукт харчування та фураж. З XV ст. у Західній- Європі вирощують гречку, а рис, крім Іспанії та Сицилії, — в Італії. Новими культурами для Європи стали ріпа і конюшина. Врожайність їх залежала від сорту та району вирощування. В агрономічній літературі нормальними вважалися врожаї для пшениці — самп'ять, жита — сам-сім, ячменю — сам-вісім, вівса — самчотири, гороху та сочевиці — сам-шість. Однак середній врожай становив сам-три, сам-п'ять, у родючих долинах — сам-шість, сам-вісім.
Зростання промисловості зумовило розширення посівів технічних культур: льону, коноплі, красильної резеди, марени, шафрану, синильника, вайди.
Садівництво, городництво, виноградарство характеризувалися більш високим рівнем агротехніки порівняно з рільництвом. У приміських районах вони набули промислового значення. Сади та городи, які переважно належали королям, монастирям, феодалам, виходили з присадибних ділянок. У південних районах садово-городнє господарство велося на іригаційних землях. З'явилися нові культури: цитрусові, шовковиця, абрикоси, полуниця, бавовна, цукрова тростина, спаржа, артишоки, буряк.
Тваринництво до кінця XIII ст. мало другорядне значення після рільництва, а в XIV—XV ст. у районах з несприятливими умовами для вирощування зернових набуло першорядного значення. Збільшилося поголів'я худоби, співвідношення між великою і дрібною становило приблизно 1:5. У доменіальному господарстві переважала велика рогата худоба, в селянських господарствах через нестачу кормів розводили овець, кіз, свиней, птицю. Худобу переводили на стійлове утримання. Було відомо кілька типів тваринництва: пасовищне, стійлове, пасовищно-стійлове. Для того щоб розширити кормову базу, з XIV ст. під пасовища відводили луки, які обгороджували, засівали травами, висушували, дренажували. Велася селекційна робота.
Серед промислів важливого значення набуло розведення риби. Практикувалася багаторівнева система ставків. Удосконалювалися пристрої для скидання води.
З XIII ст. у сільському господарстві зароджувалася спеціалізація окремих регіонів, країн, областей. На півночі Франції панувало рільництво, на півдні переважала полікультура: зернове господарство поєднувалося з виноградарством, садівництвом, розведенням маслин, тваринництвом. У північно-східній Англії основою господарства було землеробство, в північно-західній домінуючим стало вівчарство. В середині XIV ст. кількість овець досягала 12 млн. У Нідерландах розвивалося експортне стійлове м'ясо-молочне скотарство, вівчарство. Італія, Іспанія стали районами садово-городніх господарств, виноградарства, вирощування маслин.
У сільському виробництві в V—VIII ст. панівна роль належала індивідуальним господарствам у межах громади-марки. У період зрілого феодального господарства зросло значення сеньйорії. Однак вона не стала великим виробником, оскільки грунтувалася на дрібному селянському господарстві. Доменіальне господарство не тільки виробляло продукцію, а й присвоювало значну частину праці селян. Починаючи з XI ст. більш інтенсивно протягом XIV— XV ст. зростало значення селянських господарств. Доменіальне господарство зберегло свою роль у тваринництві, лісових промислах, вирощуванні технічних культур, городництві, орієнтованих на ринок. Для землекористування характерними були черезсмужжя панських і селянських земель і єдині для всіх примусові сівозміни, асортимент культур, строків посіву та збирання врожаю. У Південній Франції, Середній і Північній Італії, Іспанії селяни користувалися компактними ділянками, що обгороджувалися або обкладалися кам'яними стінами від худоби. У заельбській Німеччині, Чехії, Польщі з переходом на німецьке право запроваджувався лановий порядок, коли орні землі, раніше розкидані хаотично, зводилися в компактні поля, а селяни отримували лан землі (16,8 га). У районах з переважним розвитком тваринництва більше значення мали луки і пасовища.
У період генезису феодального господарства внаслідок недостатнього розвитку товарно-грошових відносин сільське господарство мало натуральний характер. З IX ст. спочатку в районах Середземномор'я, а далі в усій Європі сільське господарство ставало товарним. У XI—XIII ст. більшу частину сільськогосподарської продукції продавали феодали. Це була продукція переважно селянських господарств, що надходила до господарсько-адміністративних центрів сеньйорій як натуральна рента. В XIV—XV ст. селяни почали активно торгувати продукцією власного господарства.
Господарське піднесення зумовило появу агрономічної літератури. Ще в Х ст. у Візантії була укладена енциклопедія "Геопоніка". Вона давала рекомендації щодо всього циклу сільськогосподарських робіт, вирощування окремих культур. У XIII — на початку XIV ст. література пропагувала раціональні методи господарювання, але була відома лише феодалам.
В цілому загальний рівень розвитку агрокультури і сільськогосподарської техніки зростав повільно. Прогрес не охопив усіх районів Європи. Зберігалися первісні системи рільництва, не завжди здійснювалися правильні сівозміни, удобрювалися лише сади, городи, виноградники, доменіальні землі при посівах ярих — раз на три роки. Селянські наділи практично не удобрювалися. Бур'янів не виривали з коренем, а лише зсапували верхівки. Не вистачало кормів, і, як наслідок, у селянських господарствах бракувало худоби. Руйнівний вплив мали війни.
Оскільки феодальне господарство у своєму розвитку пройшло три стадії — ранню, розвинену і пізню, то й відповідно відбувалося поетапне піднесення ремесла. На ранній стадії панувало натуральне господарство. Виробники в основному задовольняли власні потреби та потреби свого феодала. Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремесла та сільського господарства. Останньому належала провідна роль.