У фільварках Правобережної України продукти тваринництва використовувалися здебільшого на потреби панського маєтку. В одному маєтку утримували 30-90 і більше голів великої рогатої худоби, 20-70 свиней, 1500 овець. У Східній Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7 коней, 13-15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільварках почало розвиватися молочарське господарство.
Важливе місце в господарському житті посідало вівчарство. На розведенні овець спеціалізувалося багато сіл західноукраїнських земель. Овече молоко переробляли в селах або у так називаних шалашах, якщо пасовища були далеко від сіл. Шалаші — це виробнича ланка і форма кооперації селян. На село припадало 2-3 шалаші, кожен з яких оподатковувався. У селах і містах були «мирские стада», для яких відводилися пасовища.
Протягом XVIII ст., особливо у другій половині, поглибилася спеціалізація сільськогосподарського виробництва. На Волині більше вирощували озимої пшениці (до 30 %). Для Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Землі між Дністром і Прутом були головними районами посівів тютюну. В лісостепових і лісових районах розводили переважно волів, у степових — коней. Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали сільськогосподарські промисли — бджільництво, рибальство, мисливство. Для сільського господарства другої половини XVII-XVIII ст. характерним було зростання його товаризації. Значна частина зерна реалізовувалася на внутрішньому ринку для харчування міського населення і виробництва горілки, решта — експортувалася.
Найбільш прибутковими галузями були млинарство та ґуральництво. Річний прибуток з двох водяних млинів військового товариша Т. Свічки в 1767 р. становив 398 пудів борошна та 71 пуд пшона. В середині XVIII ст. (1749 р.) у маєтках старшини налічувалося 1522 казани, 19 винокурень Кочубеїв давали понад 27 тис. відер, а 14 винокурень П. Рум'янцева — 13,2 тис. відер горілки на рік.
У карпатських районах за нестачі орної землі основу господарства домі-ній становило промислове виробництво (металургія та добування солі). Товарний характер селянських господарств обмежувало розширення фільварково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім'ї хлібом потрібно було мати наділ у 10 моргів (1/3 волоки), більшість селянських господарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства, ті, що мали не менш як двох волів, орендарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким промислом.
Негативно впливала на розвиток селянського господарства система орендних і посесійних відносин. Орендарі та посесори примусово купували у селян хліб, худобу за заниженими цінами, захоплювали майно, вимагали додаткових повинностей. У магнатському господарстві ця система відігравала роль лихварського капіталу.
Під впливом товаризації сільського господарства у XVIII ст. в українському селі широко застосовувалася праця наймитів. Існували такі форми найму, як вільний, бальний, примусовий. Людей примушували орати поле, молотити, косити сіно, копати стави, будувати. Запрошували також фахівців із садівництва, тваринництва, пасічників, для роботи на промислових підприємствах.
Стосунки між господарем і наймитом регламентувалися звичаєвим правом. Якщо наймит порушував угоду і кидав роботу до закінчення обумовленого строку, то гроші йому не сплачувалися за весь договірний час роботи. Коли ж господар розривав угоду, то сам платив наймитові за всю домовлену роботу.
У Галичині та на Правобережжі в кожному фільварку працювали до десяти постійних найманих «паробків». Поширилося челядництво — праця у дворі феодала замість панщини без норми. Поступово вона перетворилася на різновид примусового найму за оплату натурою і грошима. Платили у XVIII ст. за день 12-20 грошей. Постійним явищем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладався договір, і селяни відробляли борг, працюючи на феодала. У другій половині XVIII ст. за вільним наймом працювали чиншові селяни Брацлавського, південно-східної частини Подільського і Київського воєводств.
Бідні селяни часто відходили на заробітки, заможні займалися підприємництвом (промислами, зокрема чумацьким).
Отже, в сільському господарстві Правобережної та Західної України відбувалися певні зрушення. Характерною рисою господарства магнатів цього регіону було підприємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в організацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації людей. Заможні зміцнювали зв'язки з ринком, реалізуючи продукцію свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та безземельні селяни формували ринок праці.
2. Зрушення в промисловому виробництві
Велику роль у господарському житті України відігравала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і козаки займалися у вільний від заняття землеробством час, виготовляючи насамперед вироби побутового призначення. Феодально залежне селянство сплачувало натуральну ренту пряжею, полотном, сукном та ін. Відбувався подальший розвиток міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошових відносин з роботи на замовлення переросло у дрібне товарне виробництво. На його основі формувалось і утверджувалося мануфактурне виробництво.
Важливим показником розвитку ремесла у містах була кількість ремісників, їх професій. За даними австрійського перепису 1773 р., у Галичині налічувалося майже 60 тис. ремісників і торговців. У Закарпатті 1715 р. було 119 ремісників (0,46 % мешканців міста), а в 1780 р. тільки в Ужгороді їх було 226.
Технічний прогрес сприяв удосконаленню міського ремесла, виникли нові галузі виробництва. Якщо у першій половині XVII ст. у містах України налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей, то наприкінці XVIII ст. кількість їх зросла до 300. Окремі міста стали центрами ремісничого навчання.
Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецтво, шевство, ткацтво, сукноробство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегельництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування. В окрему галузь виділилося виготовлення продуктів харчування і напоїв. Існували численні загони фірманів і сплавщиків, які перевозили товари гужовим і водним транспортом. Поглибилася спеціалізація ремесел. Існувало 34 спеціальності з деревообробки, 22 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу, 25 — харчової і винокурної промисловості. Ремісники застосовували передові для того часу технології виробництва, що ставило їх вироби в один ряд із кращими зразками західноєвропейського ремесла.
Тривав процес створення цехів. Типовим явищем стало об'єднання в одному цеху ремісників різного фаху. За царською грамотою 1660 р. усі київські ремісники (понад 30спеціальностей) належали до чотирьох цехів. У 1762 р. у Києві було 12 цехів.
У ході Національно-визвольної революції українські ремісники завоювали право вступати у будь-який цех і займатись усіма видами ремесла. На Лівобережній Україні та на Слобожанщині козацька і російська адміністрації активно втручалися в справи цехів: підтверджували привілеї, давали дозвіл на відкриття нових, визначали їх права і статус ремісників. У Правобережній та Західній Україні діяльність цехів контролювалася з питань прибутків на користь власників міст.
Протягом другої половини XVII-XVIII ст. зростала товарність ремесла, прискорився процес майнової диференціації. Багаті ремісники дедалі часті-
ше нехтували цеховим статутом, збільшуючи чисельність підмайстрів і учнів. Стала звичайною практика використання наймитів, кількість яких у майстерні становила 10—15 чоловік. На їх становище переходили підмайстри й учні. Цехи втратили можливість ефективно регулювати виробництво. Протягом XVIII ст. на західних і правобережних землях кількість цехів зменшувалася порівняно з кількістю у першій половині XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів, а в інших містах — по 6—9.
Постанови австрійського уряду 70-80-х років XVIII ст. обмежили вплив цехів, полегшили вступ до них ремісників, ліквідували регламентацію щодо виготовлення продукції, кількості учнів і підмайстрів, звільнили усіх членів від особистої залежності від пана. Ці постанови надавали пільги купцям і ремісникам незалежно від віросповідання, підпорядковували цехи державній владі. Одночасно тривало онімеччення західноукраїнських міст. Прибулі ремісники отримували міське право, звільнялися на 10 років від усіх податків, а їхні сини — від військової повинності.
Дальшого поширення в цей час набули сільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва.
Правобережні та західноукраїнські міста після значних руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилося значення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Володимира-Волинського, Кременця, зросло значення Білої Церкви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева, Бродів, Самбора.
Під час Національно-визвольної революції українського народу у стано-, вищі міст і міщан сталися важливі зміни. Міста з Магдебурзьким правом V зберігали свої привілеї. У Східній Галичині 90-94 % міст належали магнатам, шляхті, духівництву. Міста королівщини становили 6-10 % усіх міст. Тільки Львів мав права вільного міста. Приватновласницькими і королівськими були міста Правобережжя. У містах із Магдебурзьким правом зберігалися юридики. Значну частину (30-40 %) жителів міст становили міщани, що займалися ремеслом і торгівлею. Міщани були складовою частиною доміній і так само, як селяни, виконували всі феодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким вони користувалися, було право ярмаркової торгівлі.