Смекни!
smekni.com

Пенсійне забезпечення і розвиток економіки (стр. 1 из 7)

Економічний факультет

Кафедра економічної теорії

Курсова робота

з курсу: Макроекономіка

на тему: Пенсійне забезпечення і розвиток економіки

Виконала

студентка І курсу

гр.№13

денної форми навчання

Чирва ОленаОлександрівна

Науковий керівник

асистент Гуляєва ЛюдмилаПетрівна

Київ - 2006


Вступ

Однією з найважливіших складових діяльності держави у галузі соціальної політики є регулювання та організація пенсійного забезпечення громадян. З переходом економіки України від командно-адміністративної системи до ринкових відносин, стара державна система пенсійного забезпечення перестала виконувати свою основну функцію – забезпечення гідного прожиття непрацездатних громадян. Безумовно, головною причиною вкрай незадовільного пенсійного забезпечення на сучасному етапі є економічна криза і пов’язані з нею низькі надходження до Пенсійного фонду, до державного і місцевих бюджетів, але надзвичайно важливим є і суто демографічні фактори, які сьогодні є чи не найбільш серйозним бар’єром на шляху реформування системи пенсійного забезпечення в Україні За даними міністерства праці і соціальної політики на сьогодні в України налічується близько 15 млн. пенсіонерів, 10млн. ветеранів (війни і праці), 2,3 млн. інвалідів, 3,5 млн. потерпілих внаслідок аварії на ЧАЕС, майже 2 млн. одиноких громадян похилого віку.[4] Щорічно кількість пенсіонерів та інвалідів зростає. Таким чином діюча законодавча база з урахуванням чинника природного зростання кількості непрацездатних громадян обумовлює значне навантаження на працююче населення. З урахуванням дітей і пенсіонерів, сьогодні один працюючий фактично утримує одного непрацездатного. І тому не тільки пенсійна система, а й діюча система соціального забезпечення в цілому, яка перестала бути ефективною і тягарем лягла не державу, не відповідає вимогам часу та потребує термінового реформування.

Досліджуючи проблеми пенсійного забезпечення, у роботі розглянуті такі питання, як процес зародження, формування і розвиток пенсійної системи в Україні, системи органів, що здійснюють пенсійне забезпечення (розглянуті діяльність державних органів і недержавних пенсійних фондів), види державних пенсій (трудові та соціальні), вплив трудового та страхового стажу на пенсійне забезпечення, а також проблеми пенсійного забезпечення сьогодні. Використовуючи дані Держкомстату, праці наукових співробітників Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ (Л.Ткаченко, Г.Ковальська), кандидатів економічних наук Комітету верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (Б.Надточій) та інших наукових праць, зроблено висновки, що невідкладним завданням є реформування у сфері пенсійного забезпечення. Нагальність його розв’язання зумовлюється цілою низкою проблем, серед яких у першу чергу слід назвати низький рівень пенсій, невідповідність розміру пенсій трудовому внеску громадян протягом працездатного віку, існування значних переваг та пільг у пенсійному забезпеченні окремих категорій працівників та інші.

Головною метою такого реформування є перехід до страхової соціальної системи та зближення з існуючими системами соціального забезпечення країн з розвиненою ринковою економікою.

Процес реформування пенсійного забезпечення в Україні вже розпочався, прийнято ряд законів, спрямованих на підвищення ефективності такого забезпечення, проведено реорганізацію органів, що його здійснюють.

Важливого значення в процесі реформування пенсійної системи, а отже соціального забезпечення в цілому, набуло прийняття 9 липня 2003р.Верховною Радою України Законів України „Про недержавне пенсійне забезпечення” та „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, що набрали чинності з 1 січня 2004р.Разом ці закони охоплюють регулювання трьох рівнів пенсійного забезпечення:

-солідарну систему обов’язкового державного пенсійного страхування;

-накопичу вальну систему обов’язкового державного пенсійного страхування;

-добровільну систему недержавного пенсійного забезпечення.

Один з цих законів „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” є базовим. Він стосується регулювання солідарної державної пенсійної системи та обов’язкової накопичу вальної системи. Останню в нашій країні планували запровадити в недалекому майбутньому.

Запровадження з 1 січня 2004 року пенсійного страхування дало можливість перерахувати пенсії 12,5 млн. пенсіонерам. При цьому 2,5 млн. осіб отримали підвищення пенсії в розмірі від 20 до 100грн. Решта пенсіонерів згідно з рішенням кабінету Міністрів України отримала підвищення пенсії на 4,2%.[7]

На сьогодні розмір мінімальної пенсії становить 332грн., тоді як у 2004р. лише 284грн., середня пенсія зросла з 315грн. у 2004р. до 404грн. у 2006р.[14]

Одним важливим аспектом запровадження нової пенсійної системи є створення довіри людей до нової системи, і зокрема молоді. Для того щоб зберегти свій рівень споживання по досягненні пенсійного віку, потрібно відкладати гроші на старість і починати заощаджувати якомога раніше. Найнадійніший спосіб це зробити - скористатися можливостями, які надає пенсійна реформа. Незважаючи на традиційну байдужість молоді до такої віддаленої перспективи, як старість, необхідно інформувати молодих людей про реформування української пенсійної системи. Як свідчать результати соціологічного опитування, проведеного Українським освітнім центром реформ у грудні 2003 року, лише 8,47% респондентів віком до 25 років є добре поінформованими про пенсійну реформу в Україні (приміром, для осіб старше 55 років цей показник становить 43,29 %).[5]


1.Процес зародження, формування тарозвиток пенсійної системи в Україні

Пенсії ... мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму... Ст.46 Конституції України

Об’єктивна необхідність в утриманні непрацездатних членів суспільства існувала з давніх давен. Протягом століть цю функцію виконувала церква, благодійні організації, товариства взаємодопомоги тощо.

Виникнення державного соціального забезпечення стало результатом розвитку промисловості та широкого застосування на промислових підприємствах найманої праці. Формування капіталістичного способу виробництва призвело до виникнення необхідності в організації державної системи захисту найманих працівників від соціального ризику втрати заробітку. Найчастішими причинами втрати заробітку були нещасні випадки на виробництві і професійні захворювання. Через те першими виплатами по державному соціальному страхуванню стали допомоги в зв’язку з трудовим каліцтвом та захворюванням, які називалися пенсіями.

З поміж перших країн світу, які запровадили солідарну пенсійну систему на зламі ХІХ-ХХ ст. були Німеччина, Англія, Франція та Швейцарія, а згодом Чехословаччина і Румунія. За межами Європи першими такі самі пенсійні системи у 20-хр.р.минулого століття заснували три латиноамериканські країни – Чилі, Аргентина і Уругвай. З початку зародження пенсійного забезпечення проводилося страхування не старості, а інвалідності, оскільки через важкі умови праці та побуту більшість найманих працівників, які доживали до 65 років, фактично ставали непрацездатними.

В Росії пенсійне забезпечення було започатковане з ухваленням в 1901р. Тимчасових правил про пенсії робітникам казенних гірничих заводів і рудників, які втратили працездатність та прийняттям в 1903р. закону „Про виплату відшкодування робітникам, потерпілим в наслідок нещасних випадків ”. але цей закон по суті не встановлював права працівників на матеріальне забезпечення в зв’язку з нещасними випадками на виробництві, а в основному передбачав особливості відповідальності роботодавців, яка базувалася на цивільно-правових засадах. За цим законом роботодавець звільнявся від відповідальності за наявності умислу чи грубої необережності потерпілого. Але призначувана в зв’язку з трудовим каліцтвом компенсація називалася пенсією.

Наступним значним кроком на шляху формування державної системи соціального страхування в Росії було прийняття в 1912р. цілої низки законів. Це, зокрема, „Про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві”, „Про забезпечення працівників на випадок хвороби”, „Про затвердження Ради у справах страхування робітників” та інші.

До 1917р. в Росії соціальне забезпечення людей похилого віку будувалось не на основі врахування досягнутого віку, а на підставі втрати працездатності і настання інвалідності. Незважаючи на те, що чимало країн Європи вже на початку ХХ століття почали запроваджувати соціальне страхування за старістю, в Росії, а далі й в СРСР такий страховий випадок як настання старості аж до 1929р. не входив до сфери соціального страхування. Проте для окремої категорії працівників пенсійне забезпечення за старістю почали запроваджувати дещо раніше. Так викладачі вищих навчальних закладів були охоплені пенсійним забезпеченням за старістю з 1924р. при досягненні віку 65 років, робітники текстильної промисловості – з 1928р., зайняті у провідних галузях промисловості й транспорту – 1929р. Таким чином, пенсійне забезпечення, пов’язане з старістю, на той час не мало всеохоплюючого характеру. Лише в 1932р. після проведеного обстеження робітників, які виходили на пенсію через інвалідність із втратою працездатності, воно було поширене на робітників усіх галузей народного господарства.

У 1930р. Наркомат праці СРСР затвердив Правила забезпечення в старості. Згідно них пенсійний вік був встановлений: для чоловіків 60 і для жінок 55 років. Загальний стаж роботи за наймом: для чоловіків – 25 і для жінок – 20 років.

Після Великої Вітчизняної війни в СРСР проводилась робота щодо удосконалення законодавства в області пенсійного забезпечення. Були підвищені розміри пенсій за вислугу років вчителям, лікарям та іншим працівникам, в 1949р. прийнято положення про пенсії працівникам науки.