Смекни!
smekni.com

Особливості національної інноваційної системи України (стр. 2 из 4)

Перспективними напрямками науково-технічних розробок в Україні визначено:

-розвиток технологій в аерокосмічній галузі, судно-, літако-, автомобілебудуванні;

- роботехніку;

- дослідження космосу, астрономію, астрофізику;

- радіоелектроніку; нанофізику, наноелектроніку;

- нові інформаційні технології;

- біотехнології у сільському господарстві; виробництво добрив та засобів захисту рослин;

- біоінженерію та генетику;

- виробництво медичних препаратів;

- розробку енергетичного обладнання та енергозберігаючих технологій;

- виробництво хімічних каталізаторів, анілінофарбової продукції, впровадження технологій глибокої переробки нафти;

- технології зрідження вугілля.

Наведений перелік в цілому відповідає сучасним світовим тенденціям у розвитку інновацій. У світовій практиці найбільш важливі пріоритети науково-технічного розвитку усе більше пов'язуються не з грандіозними, дорогими проектами проривного, демонстраційного характеру, а з довгостроковою кропіткою роботою по зміцненню всіх ланок національних інноваційних систем - в економіці й інформаційній сфері, в освіті й охороні здоров'я, в охороні середовища й вивченні космосу. Саме ці елементи в сукупності формують життєздатну систему науково-технічного розвитку, гарантують плавне входження лідерів розвиненого світу в третє тисячоріччя. Разом з тим сутнісною характеристикою НІС України в аспекті напрямків НДДКР є той факт, що в більшості з них вітчизняна наука йде наздоганяючим шляхом, вдаючись до стратегії захоплення окремих ніш у вже розроблених наукових галузях та поступового освоєння технологічного потенціалу технологічних лідерів.

На особливу увагу в структурі НІС України заслуговує структура та характер відносин між суб’єктами. Національне правове поле, яке формалізує практику цих відносин, представлене сукупністю нормативно-правових актів різних органів державної влади, до яких належать Закони України „Про наукову та науково-технічну діяльність”, „Про інноваційну діяльність”, „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності”, „Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки”, „Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків”, „Про державні цільові програми” та низка інших. Однак якість законодавчої бази, за оцінками експертів-практиків, залишає бажати кращого. Відсутність конкретних правових механізмів, часті зміни законодавства, які найчастіше призводять до погіршення адміністративних та податкових умов, аж ніяк не сприяють позитивній динаміці інноваційних процесів. У 2004-2005 рр. було скасовано пільги по сплаті податків на прибуток, на додану вартість підприємств, які належать до технологічних парків з міркувань неефективності цих пільг та зростання непрозорості та зловживань у цій сфері. І хоча останнє, безсумнівно, мало місце, що обумовлюється, на наш погляд, практикою територіальної розосередженості складових технопарків та загальною практикою тінізації господарських відносин (інноваційна сфера тут не є винятком), світовий досвід функціонування зон високих технологій у Китаї, В’єтнамі, Польщі, Угорщині довів, що за належного контролю з боку держави з плином часу проблеми ухилення від сплати податків можна розв’язати або звести до прийнятного мінімуму.

Іншою суттєвою вадою вітчизняного інноваційного законодавства є те, що воно не вирішує основну проблему відносин з володіння та розповсюдження інновацій - проблему охорони прав на інтелектуальну власність. Не можна не погодитися в даному питанні з Л. Федуловою та М. Пашутою, які наголошують, що успішний перехід економіки на шлях інноваційного розвитку має набути рис керованого державою процесу трансформації торговельного режиму на засадах ГАТТ/СОТ, особливо щодо охорони прав інтелектуальної власності. Аналіз ринку прав на об’єкти інтелектуальної власності дозволяє виділити наступні тенденції його розвитку:

- національна локалізація, яка будується на реєстрації патентів та заявок за „національною процедурою”, яка забезпечує охорону прав власності тільки на території України;

-дезорганізація і згортання патентної діяльності підприємств та організацій;

- втрата кадрового потенціалу патентознавців та незначні обсяги підготовки відповідних фахівців;

- незначний обсяг „білої” торгівлі інтелектуальними продуктами;

- домінування позаринкових (інформаційні масиви, знання та досвід) об’єктів торгівлі за незначної частки потенційно ринкових (ноу-хау, науково-технічна документація, консалтинг) та безпосередньо ринкових (патентні та безпатентні ліцензії, лізинг, франчайзинг, наукомісткі послуги у сфері виробництва та управління);

- неврегульованість прав власності на інтелектуальні продукти бюджетних науково-дослідних організацій;

- нерозвиненість страхування прав інтелектуальної власності.

Певні кроки на шляху розвитку національного ринку об’єктів інтелектуальної власності і його інтеграції до світового господарства все ж таки здійснюються: держава намагається боротися з аудіо- та відеопіратством (яке, до речі, майже вдалося викоренити на рівні національних радіо- та телемереж), у межах співробітництва Україна-НАТО здійснюється програма приєднання України до баз даних патентів та заявок провідних країн світу, поступово створюється законодавча база охорони прав інтелектуальної власності.

Досить широким є коло міжнародних відносин з науково-технічного та організаційно-методичного співробітництва України: укладено відповідні договори з дослідницькими установами та виробничими підприємствами більш, ніж 30 країн світу, Україна співпрацює з Європейським космічним агентством та НАСА, бере участь у Шостій рамочній програмі Європейської комісії, ПРООН, виконує спільні програми з ЮНЕСКО, бере участь у міжнародних асоціаціях академій наук (у рамках СНД, Організації Чорноморського економічного співробітництва та ін.). Слід, однак, вказати на той факт, що в умовах широкого міжнародного наукового співробітництва в Україні досі не сформована національна стратегія науково-технічної безпеки, немаловажною причиною чого є нерозвиненість національного ринку прав на об’єкти інноваційної діяльності.

2 НЕОБХІДНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

На початку листопада 2006 року проведено спеціальне спільне засідання комітету та Президії Національної академії наук України щодо забезпечення розвитку вітчизняної науки. У листопаді 2006 року відбулися комітетські слухання з питання «Інноваційна діяльність в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення». У березні 2007 року проведені парламентські слухання з проблем захисту прав інтелектуальної власності. У червні 2007 року — парламентські слухання з питання «Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації». Прийнято відповідні Рекомендації, реалізація яких має вплинути на активізацію наукових досліджень, залучення інтелектуального потенціалу в економіку країни, а також сприяти підвищенню ефективності інноваційної діяльності.

Як свідчить світовий досвід, формування інноваційної системи неможливе без активної участі держави. Слід зважати, що роль держави в становленні інноваційної економіки значно вагоміша, ніж при регулюванні звичайної економічної політики. Це має передбачати розробку стратегії переходу до інноваційної моделі розвитку на основі використання методів наукового планування на всіх рівнях управління (це питання системного аналізу, прогнозування, оптимізації, програмно-цільових методів управління тощо), підвищення рівня інноваційної культури.

Увесь цей ланцюжок має бути пронизаний ідеологією інновацій і спрямований на кінцеву мету — створення висококонкурентних технологій, товарів та послуг. Одним із важливих факторів у цьому є бюджетна підтримка. Ідеологія формування державного бюджету, закладена у Бюджетному кодексі України, має бути кардинально змінена. Його формування треба здійснювати не у відриві від плану соціального та економічного розвитку України, а у тісній взаємодії. Державний бюджет має сповна забезпечувати реалізацію цього плану.

Це не повернення до старої планової системи. Влада повинна забезпечити керованість та прозорість економічної політики. До речі, всі передові країни світу здійснюють свою економіку, застосовуючи індикативне планування. Тут немає нічого нового. Ще 2000 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України». Згідно з цим законом передбачено і формування довгострокових прогнозів і п’ятирічних планів соціально-економічного розвитку України. На жаль, минуло вже сім років від часу прийняття закону, але тільки цього року уряд України розпочав роботу з розробки довгострокового плану соціально-економічного розвитку України.

На державному рівні про інноваційний розвиток економіки України говориться давно і багато на найвищих рівнях. У 2002 році розроблено Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки, 28 квітня 2004 року Указом Президента України № 493 затверджено Стратегію економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004—2015 роки. Курс на інноваційний розвиток задекларований програмою уряду України на 2007 рік та визначений Бюджетною декларацією цілей та завдань бюджету на 2008 рік (постанова Кабінету Міністрів України № 316 від 1 березня 2007 року).

У 2003 році за участю Президента України із залученням представників уряду, народних депутатів України, підприємців, науковців, представників різних галузей виробництва проведено науково-практичну конференцію «Утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України».