Смекни!
smekni.com

Виникнення альтернативної школи політичної економії. Німецька національна політекономія (стр. 5 из 6)

Без перебільшення можна сказати, що Шмоллер є однією з най-видатніших постатей нової історичної школи.

Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила цієї школи був Луї Брентано. Найбільш відомі його праці — «Класична політична економія» (1888 р.) та «Етика і народне господарство в історії» (1894 р.).

Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам, ігнорував виробництво, стояв на позиціях мінової концепції.

Він стверджував, що теоретична економія має «другорядне значення» порівняно з «безпосереднім спостереженням» економічних явищ і закликав детально й докладно описувати «навіть найнезначніші явища економічного життя», що, на його думку, матиме більшу наукову цінність, ніж теоретичні міркування. Фактично Брентано дотримувався позиції, що теоретична політична економія є зайвою, бо вона не має прикладного практичного значення.

Захищаючи інтереси ліберальної буржуазії, він пропагував ідею «соціального миру» і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги й демократичні права робітникам, використовуючи для цього фабричне законодавство, профспілки, а також споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо.

Об'єднання робітників у професійні спілки давало б їм змогу, на думку Брентано, домагатися справедливіших умов продажу своєї робочої сили підприємцям. Він абсолютизував роль профспілок у ^» системі буржуазних виробничих відносин, уважаючи, що поширення тред-юніонів здатне ліквідувати капіталістичну експлуатацію і докорінно поліпшити становище робітничого класу без скасування приватної власності на засоби виробництва.

Брентано — дуже вправний проповідник ідеї класового миру. Він підкреслював, що за умов розвинутого капіталізму зникає необхідність політичної боротьби, оскільки суто економічна діяльність профспілок цілком задовольняє інтереси робітничого класу і здатна вирішити всі його проблеми.

Концепція Брентано щодо держави відрізняється від тієї, якої дотримувалась більшість його німецьких колег. Він не вірив у позитивну силу держави і не визнавав її вищості над особистістю. Брентано вважав, що особистість, завдяки своєму інтелектові, здатна на більш корисні реформи, ніж ті, які може ініціювати держава.

Будучи прихильником реформістського напряму в соціальній політиці, Брентано висловив певні ідеї, спрямовані на пом'якшення соціального протистояння в буржуазному суспільстві. Наприклад, німецьким промисловцям він роз'яснював неефективність застосування ними тривалішого робочого дня і нижчої оплати праці проти Великобританії та США. Брентано вважав, що ці фактори гальмують розвиток технічного прогресу в німецькій промисловості, знижують конкурентоспроможність німецьких товарів на світовому ринку через низьку продуктивність праці. Підвищення заробітної плати робітникам і скорочення робочого дня неминуче привели б до зростання продуктивності найманої праці й підвищили б у цілому ефективність економіки.

Брентано ввійшов у історію економічної науки як один з ідеологів таких об'єднань підприємців, як картелі, убачаючи в них найважливіший засіб для усунення криз і безробіття, стабілізації економіки. На його погляд, «картелі — це спілки виробників, які бажають планомірно пристосовувати виробництво до попиту з метою уникнення надвиробництва і всіх його наслідків: падіння цін, банкрутств, знецінення капіталу, безробіття та голодування».

Отже, монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчий засіб для економіки. Науковий напрям, розроблений Брентано, набув дальшого розвитку в соціально-інституційній течії та доктринах державно-монополістичного регулювання.

У трактуванні сутності прибутку Брентано дотримувався погляду, що він складається «з надлишку вартості нового продукту, який виникає в ньому через поєднання всіх елементів виробництва, понад вартість цих елементів до їхнього поєднання». Відтак він ототожнював прибуток із підприємницьким доходом, із винагородою підприємцеві за його «творчий дух».

Щодо аграрної сфери економіки та законів її регулювання, то тут погляди Брентано не були оригінальними. Він усіляко вихваляв «стійкість дрібного селянського господарства», уважаючи, що великі господарства мають певні переваги лише в зерновому виробництві. В інших галузях і підгалузях сільського господарства дрібне господарство більш вигідне і перспективне. Брентано був переконаним прихильником закону спадної родючості грунту. На його думку, цей закон є абсолютним і чинним для будь-якого виду сільськогосподарської діяльності.

З інших питань, що над ними працював Брентано, треба назвати питання праці, товару, рівня заробітної плати і продуктивності праці, способів вирішення виробничих конфліктів, юридичної рівноправності працедавців і робітників.

Досить популярною серед реформістів різних поколінь є теорія високої заробітної плати Брентано. Суть її полягає в тім, що між прибутком капіталіста і заробітною платою робітника немає суперечності, оскільки підприємці теж заінтересовані в зростанні заробітної плати найманих робітників. Головний аргумент, який висунув на захист цієї тези Брентано, полягав у тім, що підприємці, як товаровиробники, залежать від розширення ринку, збільшення платоспроможного попиту на товари. А це значною мірою визначається рівнем заробітної плати основної маси трудящих.

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи. Одним із них був Карл Бюхер — автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893 р.). У цій праці він досліджує доекономічні стадії індустріальної еволюції, які передували розквіту цивілізації, аналізує зростання національної економіки на стадіях домашнього господарства, розвитку міста, нації, приділяючи особливу увагу відносинам, які складаються між виробником і споживачем.

З позицій мінової концепції К. Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств:

— замкнуте домашнє господарство (виробництво для власного споживання, господарство без обміну);

— міське господарство (виробництво для зовнішнього споживача, для безпосереднього обміну);

— народне господарство (коли товари проходять цілий ряд господарств, перш ніж дійти до споживача).

Відповідно до цих критеріїв К. Бюхер до замкнутого домашнього господарства відносить первісний лад «нецивілізованих народів», античну латифундію, землеробське господарство вільних селян, а також маєток раннього середньовіччя. Не беручи до уваги характеру виробничих відносин і змін цих відносин, К. Бюхер поєднує в один блок різні економічні системи — первісний лад, рабовласницький лад і ранній феодалізм.

Характеристика міського господарства обмежувалася, головне, описуванням ремісничого виробництва, особлива увага приділялася роботі ремісників на замовлення. Проте Бюхер недооцінював роль товарного обігу, зокрема торгівлі ремісників, а також лихварства, що відіграли важливу роль у розкладі натурально-господарського устрою.

Щодо народного господарства, то К. Бюхер ототожнює його з капіталістичним виробництвом, коли загального поширення набуває торгівля і з'являються єдині національні ринки. Він розцінює товарний обіг, найсуттєвішу рису капіталізму. Вирішального значення у розвитку народного господарства Бюхер надавав грошовому капіталу, який перебуває у стані постійного руху, спрямовуючись туди, куди його вабить високий процент.

Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, є, на його думку, зміни у сфері обігу. Безперечно, характер обміну відіграє важливу роль у визначенні якісних особливостей того чи іншого способу виробництва, але він не може бути вирішальним фактором соціально-економічної класифікації суспільства, оскільки сам є похідним від виробництва й економічного зростання.

Ще одним внеском К. Бюхера в економічну теорію є його власна класифікація форм і стадій розвитку промисловості:

— перша стадія зв'язується з домашнім, замкнутим виробництвом;

— друга — з працею ремісника на замовлення;

— третя — з працею ремісника на вільний ринок;

— четверта — з домашнім виробництвом для скупника;

— п'ята — з великим фабричним виробництвом.

К. Бюхер, досліджуючи новітні форми капіталу, дав власне трактування суті фінансового капіталу як процесу абсолютного підпорядкування промислового капіталу позичковому. На його думку, нові форми капіталу справляють домінуючий вплив на всі верстви суспільства.

До нової історичної школи можна прилучити ще Вернера Зомбарта (1863—1941 рр.) і Макса Вебера (1864—1920 рр.). Найвідоміша багатотомна праця Зомбарта «Сучасний капіталізм» (1919—1927 рр.) є одним із кращих досліджень німецьких учених у галузі економіки. Зомбарт висунув та обґрунтував концепцію соціального плюралізму. Він не погоджувався з марксистами щодо неминучості революційної заміни капіталізму соціалізмом. Зомбарт стверджував, що суспільство прямує не до соціалізму, а до складнішої економічної системи, котра включає як старі, так і нові форми господарювання. Він прогнозував еволюцію капіталізму до більш гармонічної і зрілої системи, позбавленої економічних криз, антагоністичних суперечностей, яка базуватиметься на впорядкованому, планомірному типі господарства. Ці передбачення Зомбарта багато в чому справдилися: досить згадати змішану економіку, яка сьогодні є панівною на Заході.

Розглядаючи історію виникнення капіталізму, він доводив, що цей суспільний лад своєю появою зобов'язаний найліпшим рисам людського характеру. Він розрізняв так званий буржуазний дух і дух підприємництва. Перший, на думку Зомбарта. проявляється в скромності, ощадливості, працьовитості, а дух підприємництва відбиває тяжіння особистості до новаторського пошуку в певній сфері виробництва. Таким чином, Зомбарт дотримувався думки, що в основі капіталістичної системи лежить людська психіка. Більше того, природу буржуазного суспільства він зв'язував із біологічним розвитком людини, її інстинктами та уподобаннями.