Підприємство являє собою таку форму організації господарства, при якій індивідуальний споживач і виробник взаємодіють за допомогою ринку з метою рішення трьох основних економічних проблем: що, як і для кого робити.
При цьому ніхто з підприємців і організацій свідомо рішенням цієї тріади економічних проблем не зайнятий (кожний вирішує в стихії ринку на індивідуальному рівні).
У ході нового етапу економічної реформи, що почався, в Україні особливо важливим стає вишукування додаткових резервів підвищення ефективності господарського механізму, уживання кардинальних заходів по створенню умов для виходу країни з кризової ситуації. Пошук же найбільш прийнятних для України методів оздоровлення економіки в першу чергу приводить до необхідності звернутися до світового досвіду рішення цих проблем.
Серед цілого ряду різноманітних факторів економічного росту найбільш значним вважають умілу реалізацію підприємницького потенціалу громадян країни, ефективне використання в економічному механізмі самостійної господарської ініціативи людини, визнання підприємництва незамінною силою господарської динаміки, конкурентноздатності і суспільного процвітання.
Для активізації зусиль у цьому напрямку і більш повного розуміння всього комплексу наявних проблем насамперед необхідно зупинитися на теоретичному аспекті проблеми підприємництва. Незважаючи на велику кількість робіт з даної теми, дотепер чіткого, заснованого на науковій теорії, однозначного визначення поняття підприємництва ще не склалося. Існуючі на сьогодні концепції характеризують підприємництво в трьох напрямках:
1. приступність різних видів ресурсів і можливість ними розпоряджатися з метою одержання прибутку при постійній наявності фактора ризику і невизначеності кінцевого результату діяльності;
2. ефективне керування й організація виробничого процесу з постійним і широким використанням нововведень;
3. особливе новаторське, творче поводження суб'єкта, що хазяює, його заповзятливість, що є рушійною силою економічного процесу.
Основна ж умова можливості існування підприємництва вчені і практики бачать у створенні конкурентного середовища і надання економічної волі суб'єкту господарювання. Уже таке розуміння суті проблеми дозволяє пояснити важливу особливість розвитку сучасної світової економіки (усе більш зростаючу роль малого бізнесу. Його якісними критеріями є:
1. перевага приватної власності на засоби виробництва;
2. юридична й економічна незалежність у прийнятті рішень;
3. спрощена система керування;
4. професійна взаємозамінність працівників;
5. особиста участь власника в керуванні підприємством;
6. ініціативний, пошуковий характер діяльності.
Неважко помітити, що принципи діяльності цих фірм близькі характеристиці підприємництва. Дійсно, практично повсюдно відбувається ототожнення підприємництва з малим бізнесом, широке використання у вітчизняній науці і практиці терміна «мале підприємництво».
Очевидна і причина цього явища (широке поширення підприємництва в сферах малого бізнесу. Саме цей сектор економіки представляє найбільш ефективну систему добору талановитих і заповзятливих людей, дозволяє створювати необхідну атмосферу конкуренції, сприяє швидкому рішенню цілого ряду проблем, що не можуть бути дозволені більш великими господарськими структурами.
Конкуренція (ця основна умова, при якому працюють ринкові механізми, що генерують цінові сигнали, що породжують стимули, що формують ринковий достаток, розмаїтість асортименту і висока якість товарів і послуг.
Україні, як і іншим країнам з перехідною економікою, у спадщину від радянської державно-монополістичної системи дісталася сукупність відносин між підприємствами, не сумісна з конкурентним середовищем. У системі, заснованої на загальному одержавленні власності значно переважали великі і найбільші підприємства.
Монополізм планово-директивної системи (це, головним чином, відомчий монополізм, природа якого, по суті, не зв'язана з розмірами підприємств і їхньою кількістю. Тим часом, руйнування відомчого монополізму саме по собі аж ніяк не формує конкурентного Середовища, оскільки в більшій частині галузей залишається високий рівень концентрації виробництва, тобто перевага невеликої кількості великих підприємств. Відбувається лише деяк зрушення в структурі монополізму (монополізм відомчий витісняється монополізмом підприємств. По своїх негативних наслідках останній нітрохи не краще відомчого монополізму. Навпроти, якщо відомчий монополізм залишає деякі можливості контролю над надмірними «апетитами» підприємств-монополістів, то монополізм підприємств у його чистому виді породжує ціновий, створює можливість «пригорнути до стінки» покупців у змісті асортименту продукції і її якостей, відкладати на невизначений час технологічне відновлення виробництва.
Звичайно, конкурентне середовище може бути створена і при цих умовах на основі лібералізації зв'язків із зовнішнім ринком, зокрема за рахунок ослаблення митних обмежень для закордонних товарів, що надходять на внутрішній ринок, з одночасним посиленням контролю за їх якістю. Але такий шлях формування конкурентного середовища при найглибшій економічній кризі надзвичайно небезпечний. Створена в такий спосіб конкурентне середовище здатне лише підсилити дію сил, що руйнують національну економіку. Не можна не враховувати, що товари, вироблені на більшій частині українських підприємств, у порівнянні з товарами світового ринку неконкурентоспроможні. Більшість українських підприємств цієї конкуренції не витримає, що може збільшити і без того їхній скрутний стан.
Існує думка, що рішення даної проблеми лежить у технологічному відновленні виробництва, що повинне зробити продукцію підприємств конкурентоздатної. Однак і це рішення представляється сумнівним насамперед через умови його виконання. Галопуюча інфляція робить інновацію малоймовірної, оскільки нормальна підприємницька діяльність не здатна дати необхідні засоби для інвестицій. Сумнівно також одержання засобів для цієї мети ззовні, оскільки умови тієї ж інфляції і нестабільності економіки України змушують інвесторів шукати такі приміщення капіталу, що здатні давати негайну віддачу, тим часом як вкладення у виробництво завжди сполучені зі значним періодом часу і ризиком.
Але навіть якщо великим підприємствам і вдається обновити технологію, у багатьох випадках вони приречені залишатися неконкурентоспроможними на світовому ринку. Це обумовлено не в останню чергу особливостями їхньої структури, що склалася в умовах командно-адміністративної системи. Підприємства (у першу чергу великі, але не тільки вони) створювалися за принципом максимально замкнутого комплексу підрозділів. Це диктувалося реальними умовами діяльності підприємств і було узаконено нормативними актами, що регулюють їхні типові структури. Склад підрозділів основного виробництва формувався таким чином, щоб звести до мінімуму залежність підприємств від постачальників. На кожнім підприємстві створювалася широка номенклатура підрозділів допоміжного й обслуговуючого виробництв. Апарат керування, як правило, уключав численні відділи, групи, бюро, лабораторії.
Такий підхід до формування структури підприємств диктувався не тільки прагненням максимально обмежити зв'язку через міжвідомчі бар'єри, але і тим, що оплата послуг сторонніх організацій, як правило, обходилася дорожче в порівнянні з витратами на зміст своїх відповідних підрозділів. Крім того, такому підходу до формування структури підприємств сприяв і прийнятий порядок оплати праці керівників у залежності від категорії підприємств.
На цю структурну особливість «традиційних» підприємств ринкова економіка відреагувала визначеними тенденціями. Протягом останнього років у країнах із сучасною ринковою економікою проглядається виразне прагнення підприємств дистанціюватися від багатьох функцій, що виконувалися раніше їхніми внутрішніми підрозділами, у першу чергу такими, котрі відрізнялися пульсуючими навантаженнями. Саме за рахунок цього фактора скорочується число промислових гігантів і, разом з тим, зростає кількість малих підприємств. Усупереч теоретичній догмі про невідворотність процесу концентрації виробництва, середні розміри підприємств виявляють явну тенденцію до зменшення.
Цей процес робить ринкову економіку більш динамічної, мобільної, сприйнятливої до інновацій, підвищує її здатність оперативно реагувати на ринковий попит і його зміни. Разом з тим зростаюча частина підприємницького ризику переноситься на малі підприємства, а робота великих підприємств, що залишаються фундаментом ринкової економіки і її експортного потенціалу, стає більш стійкою. Особливо слід зазначити, що розвиток малого підприємництва супроводжується розширенням конкурентного Середовища, вторгненням конкуренції в сфери, що раніш були представлені відносинами внутрішніх підрозділів підприємств.
Звичайно, характеризуючи зростання ролі малих підприємств у ринковій економіці, варто враховувати не тільки їхнє значення у всій інфраструктурі підприємств, але і соціальну сторону процесу, зокрема, роль малих підприємств як фактора зміни структури власності, як регулятора зайнятості населення і взагалі як буферної зони ринкової економіки, здатної зм'якшувати наслідку структурних зрушень, що відбуваються в ній.
Можуть бути названі різні варіанти процесу утворення мережі малих підприємств, що виконують функції формування інфраструктури у всій сукупності підприємств. Насамперед, малі підприємства можуть створюватися шляхом відбруньковування підрозділів, від виділення з більш великого підприємства з наданням їм відповідних прав (юридичної особи, відкриття розрахункового рахунка, самостійного балансу і т. п.). При цьому мале підприємство одержує можливість самостійно формувати портфель замовлень, що ставить його доходи в пряму залежність від результатів власної діяльності. Однак на цьому шляху неминучі численні проблеми і труднощі. Зокрема, вони зв'язані з формуванням власності на майно малих підприємств, з матеріально-технічним забезпеченням виробництва і, отже, розподілом і використанням його доходів. Ці проблеми не зникають і в тому випадку, якщо створення малих підприємств здійснюється на основі передачі майна в оренду.