Адміністративне право як галузь права, навчальна дисципліна і наука. Предмет і метод адміністративного права

Адміністративна правосуб’єктність та її складові елементи. Система адміністративного права. Поняття, структура і вид норм. Вертикальні і горизонтальні правовідносини. Систематизація норм адміністративного права. Правовий статус органів виконавчої влади.

Адміністративне право як галузь права, навчальна дисципліна і наука

Адміністративне право як галузь права - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що формуються під час забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесу державного і самоврядного управління.

Адміністративне право як навчальна дисципліна є обов’язковою у навчальних планах при підготовці майбутніх юристів. Це систематизована в певному порядку сукупність знань про теоретичні засади адміністративного законодавства та його історичні витоки, про чинний КпАП та практику його застосування.

Адміністративне право як правнича наука – це система поглядів, ідей, уявлень про адміністративне законодавство, державне управління, реформування й тенденції розвитку адміністративного права, його принципи, про адміністративне право зарубіжних країн.

Предмет і метод адмін. права

Предметом адміністративного права (що вона регулює ) є суспільні відносини, що формуються:

-у процесі державного управління економічною, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами, а також реалізації повноважень виконавчої влади, делегованих державою органам місцевого самоврядування, громадським організаціям та деяким іншим недержавним інституціям;

-у процесі діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо забезпечення реалізації та захисту в адміністративному порядку прав і свобод громадян, надання їм, а також юридичним особам різноманітних адміністративних ( управлінських ) послуг;

- у процесі внутрішньої організації та діяльності апаратів усіх державних органів, адміністрацій державних підприємств, установ та організацій, а також у зв’язку з проходженням державної служби або в органах місцевого самоврядування;

- у зв’язку з реалізацією юрисдикції адміністративних судів і поновлення порушених прав громадян та інших суб’єктів адміністративного права;

- під час застосування заходів адміністративного примусу, включаючи адміністративну відповідальності, щодо фізичних і юридичних осіб.

Будь-яку галузь характеризує і своєрідний метод правового

регулювання як сукупність способів, засобів, прийомів, що використовуються законодавцем для забезпечення регулюючої дії норм адміністративного права.

В адміністративному праві використовуються способи регулювання, що властиві обом загальним методам правового регулювання–імперативному та диспозитивному. Імперативний реалізується шляхом використання приписів, встановлення заборон та надання дозволів. Диспозитивний – шляхом підписання адмін. договорів.

Адмін правосуб’єктність та її складові елементи

Основною ознакою суб'єктів є їх правосуб'єктність, що охоплює правоздатність (наявність прав і обов'язків) і дієздатність (здатність реалізовувати права й обов'язки). Правоздатність - здатність особи бути носієм прав і обов'язків. Правоздатність - здатність мати визначені повноваження, обов'язки і заборони. Однак можна не мати повноважень. Дієздатність - здатність особи своїми діями здійснювати права й обов'язки. По характері охоронюваних і забезпечуваних правом інтересів суб'єкти поділяються на фізичних і юридичних осіб.

Система амін. права

Система адміністративного права – це його внутрішня структура. складається із Загальної та Особливої частин. Загальна частина об’єднує норми, які регулюють (визначають): – загальні принципи державного управління; – правове становище суб’єктів адміністративного права; – форми і методи управлінської діяльності; – адміністративно-правові режими; – адміністративну відповідальність; – адміністративний процес; – засоби забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні. Особлива частина включає норми, які регулюють управління у окремих галузях народного господарства

Адмін. право і держ. управління

Державне управління – державна діяльність, що забезпечує надійну і злагоджену роботу держ. механізму. Специфічні риси державного управління: 1) загальнодержавний характер; 2) підзаконний характер; 3) юридично-владний, розпорядчий характер; 4) організаційний зміст; 5) цілеспрямованість, активний характер; 6) постійна основа, безперервність.

Принципи адмін. права

Внутрішні:

1. Принцип відповідності норм адміністративного права положенням Конституції України

2. Принцип верховенства адміністративно-правового закону в системі актів, які містять адміністративно-правові норми

3.Принцип наявності власного підґрунтя формування розвитку.

4. Спеціалізації

5.Принцип відповідності адміністративного права України положенням міжнародно-правових актів.

Зовнішні:

1. Обмеженість втручання адміністрації в громадянське й особисте життя людини.

2. служіння ОВВ суспільству й людині

3. повнота прав і свобод громадян у адмін.-прав сфері

4. взаємна відповідальність

Поняття, структура і вид норм

А-п норма – це обов’язкове правило поведінки, яке встановлено і охороняється державою і регулює сусп. відносини в сфері держуправління.

Матеріальні: зобов’язальні, дозвільні, забороняючи, обмежуючі, реєстраційні, рекомендаційні, стимулюючі

Процесуальні

Види: За спрямованістю змісту

1. Такі, що закріплюють порядок утворення і правовий стан суб’єктів.

2. Такі, що визначають форми і методи управлінської діяльності.

3. Такі, що встановлюють порядок проходження держ. служби, права і обов’язки держслужбовців.

4. Такі, що регулюють управління окремими галузями, держ функціями і територіями.

5. Норми, що встановлюють права і обов’язки громадян у сфері адм-пр відносин.

За суб’єктами

За галузевою належністю (матер і процес)

За межею дії (час простір)

За ступенем загальності (загал, міжгал, гал, місц)

За юридичною силою

Дія нормативно-правових норм

за дією у просторі адміністративно-правові норми поділяються на норми, що мають загальне значення для всіх галузей управління, та норми спеціальні, що мають значення для окремих галузей управління. Перші формують загальні правила поведінки для великої кількості громадян, службовців. Ними враховується типові юридичні факти, передбачається правовий порядок видів адміністративної діяльності – державної служби, адміністративних процедур, управлінських методів та інше. Інша група норм відбиває специфіку суспільних відносин в конкретних галузях і сферах управління. Спеціальні адміністративно правові норми деталізують, розвивають загальні норми.

Реалізація адміністративно правових норм

Дотримання складається в утриманні суб'єкта від здійснення дій, заборонених нормами. виконання складається в активних правомірних діях суб'єктів права по виконанню розпоряджень, що містяться в цих нормах.

Використання складається в добровільному здійсненні суб'єктами права правомірних дій, що пов'язані зі здійсненням суб'єктивних прав у сфері управління.

застосування складається в діях компетентних органів держави, громадських організацій (об'єднань), посадових осіб по підведенню конкретного, що має юридичне значення факту під відповідну адміністративно-правову норму й ухваленні державно-владного рішення.


Застосування норм адміністративного права

Акт застосування норми адміністративного права - це правило поведінки індивідуального характеру, але не всі індивідуальні акти е правозастосувальними. Вони встановлюють, змінюють, скасовують права й обов'язки конкретних суб'єктів у конкретній життєвій ситуації. По-перше, діяльність щодо застосування адміністративно-правових норм виконують всі без винятку державні органи, органи регіонального та місцевого самоврядування, громадські об'єднання, які мають державно-владні повноваження. По-друге, застосування норм адміністративного права - це, насамперед, застосування її диспозиції. Диспозиція може застосовуватися всіма суб'єктами правозастосування, тоді як санкція адміністративно-правової норми тільки уповноваженими органами державного управління. По-третє, правозастосування становить юридичне значущу державно-управлінську діяльність тільки тоді, якщо воно відбувається на підставі правових норм і в порядку, передбаченому юридичними нормами. Застосування є завжди організаційно-правовою діяльністю державних структур,

Суб’єкти амін. права

Суб’єкт адміністративного права – це юридична чи фізична особа, що є носієм прав і обов’язків у сфері державного управління, передбачених адміністративно-правовими нормами, та має здатність надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати. Обов’язковою умовою визнання особи (юридичної чи фізичної) суб’єктом адміністративного права є наявність у неї елементів адміністративної правосуб’єктності.

Поняття і види адміністративно правових відносин

Адміністративно-правові відносини – це врегульовані нормами адмін. права суспільні відносини, що складаються у сфері управління. У залежності від особливостей учасників адміністративних відносин виділяються найбільш типові їхні види. Залежно від елемента юр. норми: регулятивні, охоронні. За змістом: матеріальні, процесуальні. За характером дій суб’єкта: активні, пасивні. Залежно від розподілу прав і обов’язків: односторонні, двосторонні. За хар-ром зв’язків між сторонами: горизонтальні, вертикальні

Суб’єкти амін-правових відносин

Суб'єкта адміністративного правовідносини можна розглянути на основі кваліфікації адміністративних правовідносин на види. У залежності від особливостей учасників адміністративних відносин виділяються найбільш типові їхні види:

а) між несупідрядними суб'єктами виконавчої влади, що знаходяться на різному організаційно-правовому рівні (приміром, вищестоящі й органи нижчого підпорядкування);

б) між суб'єктами виконавчої влади, що знаходяться на однаковому організаційно-правовому рівні (наприклад, 2 міністерства, адміністрація 2 областей);

в) між суб'єктами виконавчої влади і знаходяться в їхньому організаційному підпорядкуванні (веденні) державними об'єднаннями (корпорації, концерни й ін.), підприємствами й установами;

г) між суб'єктами виконавчої влади і не знаходяться в їхньому організаційному підпорядкуванні державними об'єднаннями, підприємствами й установами (з питань фінансового контролю, адміністративного нагляду і т.п.);

д) між суб'єктами виконавчої влади і виконавчих органів системи місцевого самоврядування;

е) між суб'єктами виконавчої влади і недержавними господарськими і соціально-культурними об'єднаннями і підприємствами й установами (комерційні структури і т.п.);

ж) між суб'єктами виконавчої влади і суспільних об'єднань;

з) між суб'єктами виконавчої влади і громадянами.

Вертикальні і горизонтальні правовідносини

Вертикальними визнаються правовідносини, що виражаю субординаційні зв'язки між суб'єктом і об'єктом керування. Владною стороною виступає відповідний суб'єкт виконавчої влади (виконавчий орган, орган державного керування).

Горизонтальними адміністративно-правовими відносинами визнаються ті, у рамках яких сторони фактично і юридично рівноправні. У них відсутні юридично-владні веління однієї сторони, обов'язкові для іншої.

Структура адмін. правовідносин

Усі правовідносини складаються з визначених елементів: суб'єктів, об'єкта і змісту правовідносини. У змісті адміністративного правовідносини розрізняються дві сторони: матеріальна (поводження суб'єктів) і юридична (суб'єктивні юридичні права й обов'язки). Безпосереднім об'єктом адміністративних правовідносин є вольове поводження людини, його діяння. Нормами адміністративного права точно визначається між якими суб'єктами повинні виникати правовідносини, які будуть права та обов'язки сторін. Права учасників таких відносин, суперечки між ними зважуються в адміністративному порядку: суб'єктом керування, що був (є) стороною адміністративного правовідносини, вищестоящим чи іншим органом виконавчої влади. Суб'єкти виконавчої влади наділені правом вирішувати, а інші учасники відносин мають право оскаржити такі рішення.

Джерела адмін. права

Джерела адміністративного права - це зовнішні форми відображення адміністративно-правових норм, закріплені в Конституції України, законодавчих актах, урядових постановах, рішеннях державних адміністрацій та інших нормативних актах державних органів. 1. Конституція України. 2. КпАП, ЗУ. 3. Постанови Верховної Ради України, які охоплюють адміністративно-правові норми організаційного характеру. 4. Укази й розпорядження Президента України у сфері державного управління. 5. Нормативні постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України, а також затверджені ним положення, устави, правила, інструкції та інші кодифіковані акти. Нормативні постанови прийняті Кабінетом Міністрів України спільно з профспілковими організаціями. 6. акти, що їх приймають міністерства, державні комітети і служби України. 7. накази керівників міністерств, державних комітетів і служб.

8. Нормативні накази керівників державних підприємств, об'єднань та організацій

9. нормативні акти представницьких і виконавських органів місцевого самоврядування 10. Акти органів громадських організацій

Систематизація норм адміністративного права

Систематизації в праві досягають двома різноплановими способами: 1) кодифікацією права та 2) інкорпорацією чинних нормативно-правових актів.

Кодифікація - це вид правотворчості, предметом упорядкування якого є не нормативно-правові акти, а безпосередньо юридичні норми.

Кодифікацію як напрям систематизації адміністративного права здійснюють шляхом: а) об'єднання в єдиному акті адміністративно-правових норм, що містяться в різних нормативних документах, однак належать до одного правового інституту; б) вдосконалення змісту цих норм; в) усунення застарілих норм; г) заповнення прогалин у адміністративно-правовому регулюванні. Інкорпорація - це впорядкування чинних нормативно-правових актів шляхом їх розміщення за відповідною системою в єдиних збірниках або інших виданнях.

Поняття і правовий статус органів виконавчої влади

Орган виконавчої влади - організація, яка є частиною державного апарату, має певну компетенцію, структуру, територіальний масштаб діяльності, утворюється в порядку, вст. законодавством, володіє певними методами роботи, наділена повноваженнями виступати за доручення держави й покликана в порядку виконавчої діяльності здійснювати керівництво економікою, соц.-культ. будівництвом і адмін.-політ. д-стю, яка має підзаконний хар-р.

Види органів виконавчої влади

Залежно від територіального масштабу діяльності, органи виконавчої влади поділяють на чотири групи: центральні, органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим (далі - АРК), міжтериторіальні, місцеві.

Органи загальної компетенції - це органи, які в межах підвідомчої їм території здійснюють державне управління та координацію всіх або більшості підпорядкованих чи підконтрольних їм органів галузевої чи функціональної компетенції. Спеціальної компетенції – забезб. реаліз. політики в певній сфері. Органи галузевої компетенції реалізують державну політику у відповідній галузі. Органами предметної компетенції є адміністрації державних підприємств, установ, які керують діяльністю відповідних підприємств, установ. Залежно від порядку розв'язання підвідомчих питань, органи виконавчої влади поділяють на єдиноначальні та колегіальні. Залежно від предмета спрямованості компетенції, органи виконавчої влади поділяють на:а) органи управління господарським виробництвом, економікою та сферою соціального обслуговування; б) органи управління соціальним розвитком і культурою; в) органи управління в адміністративно-політичній сфері; г) органи міжгалузевого управління, які здійснюють функції: ціноутворення, статистики, фінансового регулювання, стандартизації, сертифікації тощо.

Принципи побудови системи органів виконавчої влади

органи виконавчої влади - не просто спільність однорідних одиниць, а цілісна система, тобто така сукупність, у якій усі складові частини (окремі органи та їх структурні підрозділи) є взаємопов'язаними й водночас складають самостійні підсистеми з своїми особливостями структури, функцій, компетенції.

Побудова цієї системи ґрунтується на засадах єдності й цілісності державної території, поєднання принципів централізації та децентралізації, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів залежно від адміністративно-територіального устрою країни. Система органів виконавчої влади утворюється з урахуванням забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України, проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики в сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування, а також здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку України.

Утворення органів виконавчої влади, формування їх системи та її функціонування здійснюються згідно з принципами демократизму й законності. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і в спосіб, передбачені Конституцією та законами України

Центральні органи виконавчої влади

До системи центральних органів виконавчої влади України належать міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади, утвореним для забезпечення реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності. Керівництво міністерством здійснює міністр. Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує й координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію в певній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання й повноваження,

Міністерство

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади, утвореним для забезпечення реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності. Керівництво міністерством здійснює міністр. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розробку й впровадження Програми Кабінету Міністрів України з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначеній сфері державного управління. Він здійснює управління в цій сфері, спрямовує та координує діяльність інших центральних органів виконавчої влади з питань, віднесених до його відання. Компетенцію міністерств та інших органів виконавчої влади визначають галузевими чи міжгалузевими рамками, які в свою чергу залежать від особливостей системи даного центрального органу виконавчої влади. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади беруть участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами, розроблюють механізм її реалізації; прогнозують розвиток економіки у виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній, фінансовій та інших сферах; беруть участь у розробленні Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України; розроблюють цільові перспективні програми, опрацьовують комплекс заходів, спрямованих на поглиблення економічної реформи; реалізують державну стратегію розвитку відповідної галузі (групи суміжних галузей); здійснюють інші функції.

Державний комітет

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує й координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію в певній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова.

Місцеві органи виконавчої влади

МДА входять до єдиної системи ОВВ. Вони відповідальні перед ПУ, КМУ, підзвітні та підконтрольні ОВВ вищого рівня. Можливе подв. підпорядкування (вищим ОВВ та ОМС). Забезпечують виконання КУ, ЗУ, актів ПУ, КМУ, ОВВ, додержання прав і свобод л. і гр., охорона довкілля, підготовка місц. бюджетів, взаємодія з ОМС, виконання програм соц. і культ. розвитку.

Компетенція омс

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного й культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні й обласні бюджети. Сільські, селищні, міські ради та ради районів міста мають свої виконавчі органи - виконавчі комітети. Виконавчий комітет ради попередньо розглядає проекти місцевих програм соціального, економічного та культурного розвитку, цільових програм з інших питань, місцевого бюджету, проекти рішень, які виносять на розгляд відповідної ради; координує діяльність відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, ПУО, що належать до комунальної власності відповідної територіальної громади, заслуховує звіти про роботу їх керівників. Голова забезпечує здійснення наданих законом повноважень ОВВ на відповідній території, додержання Конституції та законів України, виконання актів ОВВ; організовує роботу відповідної ради та її виконавчого комітету, призначає на посаду та звільняє з посади керівників відділів, управлінь та інших структурних підрозділів ради, підприємств, установ і організацій, що належать до комунальної власності та відповідних територіальних громад; скликає загальні збори громадян за місцем проживання; представляє територіальну громаду, раду та її виконавчий комітет у відносинах з іншими державними й недержавними органами; звертається до суду щодо визнання незаконними актів інших органів місцевого самоврядування, місцевих органів державної виконавчої влади, ПУО, які обмежують права та інтереси територіальної громади.

Поняття державної служби

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті з метою практичного виконання завдань і функцій держави й одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Поняття державної служби поєднує найголовніші елементи змісту службової діяльності: а) державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті; б) вона є частиною або однією зі сторін організаційної діяльності держави; в) цю організаційну діяльність спрямовано на комплектування особового складу державних органів та інших організацій і правове регулювання роботи державних службовців; г) зміст діяльності державних службовців полягає в практичному виконанні завдань і функцій держави; ґ) особливість державної служби пов'язано з оплатою праці осіб, що на ній перебувають, з державних коштів.

Види державної служби

Загальноприйнятим визнається поділ державної служби на цивільну (іноді її зазначають як загально функціональну) та мілітаризовану. Цивільна державна служба пов'язується з виконанням однотипних функцій загального, галузевого та міжгалузевого характеру без виділення принципової специфіки (переважно це служба в апараті органів державної виконавчої влади). Мілітаризована державна служба має багато особливостей, які відображені в нормативно-правових актах, які визначають статус відповідного державного органу (служба в органах внутрішніх справ, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, податкових, митних органах та органах, які здійснюють охорону кордонів тощо). До мілітаризованої служби також відносять службу в інших органах виконавчої влади, де встановлені спеціальні звання – Міністерстві транспорту України, Державному казначействі України, Антимонопольному комітеті тощо.

Принципи держ. служби

Державна служба ґрунтується на таких основних принципах:

служіння народу України;

демократизму і законності;

гуманізму і соціальної справедливості;

пріоритету прав людини і громадянина;

професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Поняття і види держ. службовців

Державним службовцем визнають особу, яка в порядку, встановленому правовим актом, займає посаду в державній організації - органі державної влади, на підприємстві, в установі, організації . За владними повноваженнями: допоміжний (технічний) персонал, спеціалістів, посадових осіб і представників адміністративної влади. Діяльність допоміжного персоналу пов'язано з виконанням матеріально-технічних дій (операцій), які не тягнуть за собою юридичних наслідків, але мають велике значення в управлінській практиці. До спеціалістів належать службовці, які мають професійні знання в окремих галузях і здійснюють професійну діяльність. До посадових осіб належать ті службовці, на яких покладено здійснення організаційно-розпорядчих і контрольно-дорадчих функцій. До представників адміністративної влади належать службовці, чиї дії поширено на осіб, їм не підпорядкованих (працівники міліції, державних інспекцій, державної контрольно-ревізійної служби тощо). Вони наділені правом застосовувати адміністративний примус, а деякі з них - і адміністративні стягнення за адміністративні правопорушення.

Проходження держ. служби

Громадяни України, яких вперше зараховують на державну службу, складають присягу, про що робиться відповідний запис у трудовій книжці. При прийнятті на державну службу для особи, яка претендує на посаду державного службовця, може встановлюватися випробний термін до шести місяців, а зараховані на службу можуть проходити стажування терміном до двох місяців з метою набуття практичного досвіду та перевірки ділових якостей. Дані про вакансії посад державних службовців підлягають публікації та поширенню через засоби масової інформації не пізніш як за один місяць до проведення конкурсу. Забороняється вимагати від кандидатів на державну службу відомості та документи, подання яких не передбачено законодавством України. Президент України, Голова Верховної Ради України, члени Уряду України, глави місцевих державних адміністрацій мають право самостійно добирати та приймати осіб на посади своїх помічників, керівників прес-служб, радників і секретарів згідно з штатним розписом і категорією, що відповідає посаді (патронатна служба). Граничний вік перебування на державній службі становить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок.

Стимули діяльності держ. службовців

Оплата праці Заохочення за сумлінну працю За особливі трудові заслуги державні службовці представляються до державних нагород та присвоєння почесних звань. Щорічні та додаткові відпустки державних службовців Соціально-побутове забезпечення державних службовців Державні службовці забезпечуються житлом у встановленому порядку із державного фонду. Організаційне забезпечення державної служби

Особи, винні в порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством.

Дисциплінарну відповідальність застосовують до державного службовця за невиконання або неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних із проходженням державної служби, а також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує орган, у якому він працює. Крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством України про працю (догана та звільнення), до службовців можуть застосовувати попередження про неповну службову відповідальність і затримку до одного року в присвоєнні чергового рангу або в призначенні на вищу посаду.

Зміна керівників або складу державних органів не може бути підставою для припинення державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, крім державних службовців патронатної служби. Рішення про припинення державної служби може бути оскаржено державним службовцем безпосередньо в суді.

Основи адміністративно правового статусу громадян

Правовий статус громадянина включає:а) основні (невід'ємні) права (або права й свободи людини і громадянина);б) комплекс прав і обов'язків, закріплених Конституцією України, нормами різних галузей права, в тому числі адміністративно-правовими нормами;в) гарантії реалізації цих прав і обов'язків, а також механізмів охорони державою.

Адміністративно-правовий статус громадянина України встановлюється обсягом і характером його адміністративної правосуб'єктності. Адміністративна правоздатність - це визнана законом за громадянином фактична можливість бути суб'єктом адміністративного права, мати права й обов'язки адміністративно-правового характеру. Адміністративна правоздатність є основою адміністративної дієздатності громадян, оскільки вона складає умови, за яких реалізуються їх суб'єктивні права й обов'язки. Адміністративна дієздатність - це визнана законом спроможність громадян своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати обов'язки адміністративно-правового характеру. В повному обсязі адміністративна дієздатність настає з досягненням 18-річного віку. Разом із тим, вона виникає і по досягненні 16-річного віку - одержання паспорта й дотримання правил паспортної системи, охорона природи тощо. Адміністративна дієздатність може наставати в деяких випадках і до досягнення 16-річного віку - право на працю.

Права і обов’ язки у сфері державного управління

Абсолютні обов’язки: додержуватися Конституції та законів України, державної дисципліни; охороняти інтереси держави, сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину; оберігати природу, охороняти її багатства; сплачувати податки; сприяти охороні громадського порядку; оберігати історичні пам'ятки та інші культурні цінності.

Відносні обов'язки виникають із правомірних, а в деяких випадках - неправомірних дій, спрямованих на придбання будь-яких прав чи їх збереження. Такі обов'язки не є постійними - права абітурієнта, власника транспортних засобів, читача бібліотеки тощо. До обов'язків громадян належать і такі, що виникають у зв'язку правопорушенням (наприклад, сплатити штраф, відшкодувати збитки).Деякі обов'язки громадян виникають у зв'язку з видом їх діяльності - державні службовці, члени громадських об'єднань та ін. За своїм змістом права громадян можна поділити на:

на участь у державному управлінні та соціально-політичну активність: право на державну службу, внесення пропозицій, одержання необхідної інформації та документів у встановленій формі, проведення зборів, мітингів, демонстрацій, створення громадських об'єднань чи належність до них тощо;

Гарантії прав громадян

Статті 55-64 Конституції України містять гарантії забезпечення та захисту прав громадян: судовий захист, відшкодування шкоди, знання прав і обов’язків, правова допомога, можливість невиконання злочинних наказів, неможливість бути 2-чі притягнутим до юр. відповідальності, презумпція невинуватості, необмеженість прав і свобод. Передбачається захист прав i свобод в органах суду, право звертатись до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та в мiжнароднi органи. Окремо зафіксований порядок обмеження прав i свобод в умовах воєнного чи надзвичайного стану, а також права, якi взагалі не можуть бути обмежені.

Звернення громадян

Через звернення громадян втілюється в життя один із конституційних принципів - участі громадян в управлінні державними та громадськими справами.

Пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлюються поради, рекомендації щодо діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин і умов життя громадян, удосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави й суспільства.

Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією і чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

Адміністративно-правовий статус громадян і осіб без громадянства

Правосуб'єктність цих осіб виникає з моменту прибуття в Україну й завершується з часу залишення її території.

Для іноземних громадян і осіб без громадянства обов'язковими є норми Конституції та інших законів України, загальнообов'язкові правила стосовно охорони природи, санітарії, пожежної безпеки, громадського порядку, користування транспортними засобами, в'їзду та виїду. У цілому основні обмеження для іноземців і осіб без громадянства зводяться до таких: 1) вони не можуть займати деякі посади; 2) вони не мають доступу до посад державних службовців, діяльність яких пов'язано з державною таємницею; 3) ці особи не можуть служити в Збройних Силах України; 4) для іноземних громадян і осіб без громадянства допускаються обмеження в пересуванні чи перебуванні в окремих місцях; 5) для них встановлено окремі правила паспортного режиму, вступу в навчальні заклади тощо; 6) для іноземних громадян і осіб без громадянства встановлено особливу адміністративну деліктоздатність.

Поняття і види об’єднань громадян

Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Найповнішу характеристику об'єднань громадян дозволяє дати їх класифікація за організаційно-правовими властивостями, згідно з якими виділяють:

масові об'єднання громадян (політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки тощо);

органи громадської самодіяльності (народні дружини по охороні громадського порядку);

органи громадського самоврядування (ради й колективи мікрорайонів, домові, вуличні комітети та ін.).


Статус об’єднань громадян

Офіційне визнання об'єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Для реєстрації об'єднання громадян його засновники подають заяву про це, а також певні документи, перелік яких визначено законодавством. Крім того, громадські організації можуть легалізувати своє заснування шляхом письмового повідомлення про це відповідних державних органів. Основоположне значення у визначенні правового становища об'єднання громадян має його статут. Він повинен містити: назву, мету та завдання об'єднання; умови й порядок прийому в члени об'єднання та виходу з нього; структуру, порядок створення й діяльності статутних органів об'єднання; права та обов'язки його членів; джерела надходження коштів і порядок здійснення видів діяльності, необхідних для виконання статутних завдань; порядок внесення змін і доповнень у статут; порядок реорганізації або ліквідації об'єднання; юридичну адресу. Політичні партії та міжнародні громадські організації підлягають обов'язковій реєстрації Міністерством юстиції України, а легалізацію громадських організацій здійснює відповідно Міністерство юстиції України, органи місцевої державної адміністрації, а також виконавчі органи місцевого самоврядування. Відмову в реєстрації об'єднання громадян може бути оскаржено в судовому порядку.

Держава не втручається в діяльність об'єднань громадян, надаючи їм широку автономію. Проте це не виключає здійснення з боку держави контролю за діяльністю об'єднань громадян.

Поняття амін. правових форм

Форми держ. управління – зовнішній вираз управл. дія-ті ОВВ, яке здійсн. в межах його компетенції, спрямоване на досягнення певних цілей та викликає певні наслідки. Правова форма – зовнішнє вираження управл. дія-ті ОВВ та посадових осіб, які тягнуть за собою яскраво виражені юр. наслідки. Форми управлінської діяльності визначають характер відносин у сфері управління. Вони складаються в процесі здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності. Управлінська діяльність викликає різні наслідки: одні дії зумовлюють юридичні наслідки, інші - ні.

Види адміністративно правових форм

Прийнято розрізняти чотири форми управлінської діяльності:

1) видання нормативних актів управління;

2) видання індивідуальних (ненормативних, адміністративних) актів управління;

3) проведення організаційних заходів;

4) здійснення матеріально-технічних операцій.

Є й інший схематичний варіант класифікації форм управлінської діяльності, а саме:

а) правові форми, пов'язані з встановленням і застосуванням норм права, наприклад, видання нормативних та індивідуальних актів управління;

б) неправові форми, тобто проведення тих чи інших управлінських дій, безпосередньо не пов'язаних з прийняттям юридичних актів управління, наприклад, проведення організаційних заходів і здійснення матеріально-технічних операцій.

Юридичне значення правових актів управління

Правовий акт управління - підзаконне офіційне рішення, прийняте ОВВ в односторонньому владному порядку із дотриманням встановлених процедур та передбаченої законом форми щодо питань, віднесених до його компетенції, що тягне за собою певні наслідки. Юридичне значення: 1. нормат. акт встановлює чи змінює загальні правила поведінки та не містить вказівок щодо індивідумів; 2. нормат. акт накладає конкретні обов’язки на конкретного суб’єкта та надає йому права; 3. індив. акт є юр. фактом, якщо з-во пов’язує з ним виникнення, зміну чи припинення конкр. правовідносин у сфері викон. влади; 4.акт управління може носити юрисдикційний хар-р.

Види правових актів управління

За юридичними властивостями акти державного управління поділяють на нормативні, індивідуальні та змішані. Нормативні акти встановлюють загальні правила поведінки, норми права. Індивідуальні акти розв'язують конкретні питання управління й не містять у собі норм права. Змішані акти, що містять як норми права, так і рішення щодо конкретних управлінських справ і ненормативні приписи. За суб’єктами: акти ПУ; КМУ; ВРУ; міністерств, відомств; МДА. За тер-рією дії: на всю, обмеженої тер. дії.. За хар-ром компетенції: акти органів загал. компетенції, галуз. компетенції, міжгалузевої компетенції

Дія правових актів управління

Дія актів державного управління в просторово-часовій дійсності - це певний рух від початку ініціативи та опрацювання актів управління до їх втілення в життя. Він складається з таких стадій: 1) постановка питання про видання акта управління; 2) опрацювання проектів актів управління; 3) видання актів управління; 4) доведення актів управління до відома адресатів - суб'єктів адміністративно-правових відносин; 5) набрання чинності актами управління; 6) дія актів управління. Припинення:1) закінчення строку, на який було прийнято акт (нормативні акти);2) припинення дії акта в зв'язку з виконанням його приписів (переважно індивідуальні акти);3) прийняття нового акта з даного питання;4) з часу скасування нормативного акта. Наслідки невідповідності – нікчемність (на тягне юр.наслідків), заперечність (може бути опротестований)

Адміністративно-правовий договір

Адміністративний договір - угода двох чи більше суб'єктів адміністративного права, один із яких завжди є суб'єктом виконавчої влади. Це багатосторонній акт, за допомогою якого виникають, змінюються або припиняються взаємні права й обов'язки сторін. Юридична природа адміністративного договору полягає в тому, що він є актом застосування норм права, в результаті чого реалізуються функції виконавчої влади за деякими винятками. Адміністративний договір, базується переважно на адміністративно-правових нормах, але багато адміністративних договорів мають комплексний характер і регулюються нормами декількох галузей права. Адміністративний договір є різновидом публічно-правового договору. Суб'єктом адміністративного договору є державний орган, посадова особа або суб'єкт з делегованими повноваженнями. В адміністративному договорі державний орган виступає як суб'єкт, що здійснює виконавчу владу й має владні повноваження.

Поняття адміністративно-правових методів

Метод державного управління – спосіб впливу суб’єкта управління на об’єкт управління, який використовується для досягнення поставленої мети та задач управління, а також для реалізації функцій управління. За допомогою адміністративно-правових методів суб'єкт виконавчої влади здійснює управлінський вплив на об'єкт шляхом використання адміністративно-правових форм управління.


Види адміністративно-правових методів

За формою вираження: адмін.-правові, нормативно-організаційні. За юрид. властивостями: нормативні, індивідуальні. За способом впливу: зобов’язуючі, заохочуючи, уповноважуючи. За формою припису: категоричні, рекомендаційні, поручительні. За хар-ром впливу суб’єкта на об’єкт: прямого і непрямого. Залежно від міри викор. владних повноважень: переконання, заохочення, примус.

Переконання – це метод держ.управління, що полягає в застосуванні засобів впливу на свідомість і поведінку людей і проявляється у використанні роз’яснювальних і виховних заходів з метою дотримання вимог чинного законодавства.

Заохочення - це метод держ.управління, що полягає в застосуванні засобів впливу на свідомість та інтерес людей і проявляється у використанні моральних і матеріальних заходів з метою адекватного оцінювання правомірної поведінки.

Примус – психологічний, матеріальний, організаційний чи фізичний вплив на свідомість і поведінку індивідуальних та колективних суб’єктів з метою захисту інтересів особистості, суспільства та держави.

Переконання та примус

Переконання – це метод держ. управління, що полягає в застосуванні засобів впливу на свідомість і поведінку людей і проявляється у використанні роз’яснювальних і виховних заходів з метою дотримання вимог чинного законодавства. Основними формами переконання, які застосовують у державному управлінні, є: організація державних і громадських заходів, спрямованих на розв'язання конкретних завдань; виховання, особистий приклад; роз'яснення завдань державного управління; інструктаж осіб підпорядкованого апарату й громадськості з питань найдієвішого виконання поставлених завдань;критика роботи й поведінки окремих осіб.

Примус – психологічний, матеріальний, організаційний чи фізичний вплив на свідомість і поведінку індивідуальних та колективних суб’єктів з метою захисту інтересів особистості, суспільства та держави. Види: запобігання, припинення, відповідальність

Амін. примус, суть, види

Примус – психологічний, матеріальний, організаційний чи фізичний вплив на свідомість і поведінку індивідуальних та колективних суб’єктів з метою захисту інтересів особистості, суспільства та держави.

В юридичній науці склалася така класифікація заходів адміністративного примусу: а) заходи адміністративного запобігання (адміністративно-попереджувальні); б) заходи припинення правопорушень; в) адміністративні стягнення. Найтиповішими є такі заходи адміністративного запобігання: 1) вимога припинення окремих дій; 2) перевірка документів; 3) огляд речей і особистий огляд; 4) тимчасове обмеження або заборона доступу громадян до окремих ділянок місцевості чи об'єктів з метою забезпечення громадського порядку, громадської безпеки, охорони здоров'я людей; 5) обмеження або заборона руху транспорту та пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів при виникненні загрози громадській безпеці; 6) закриття ділянок державного кордону; 7) здійснення адміністративного нагляду за особами, щодо яких він встановлений, а також контролю за засудженими до кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі; Заходи припинення правопорушень - це примусове зупинення протиправних діянь, що носять ознаки адміністративного проступку, спрямоване на недопущення шкідливих наслідків і забезпечення застосування до винної особи адміністративного стягнення, а у виключних випадках - і кримінального покарання. До заходів припинення загального призначення належать: 1) адміністративне затримання; 2) особистий огляд і огляд речей; 3) вилучення речей і документів; 4) тимчасове відсторонення від роботи інфекційних хворих; 5) примусове лікування осіб, що страждають на небезпечні для оточуючих захворювання; 6) тимчасове відсторонення від керування засобами транспорту; 7) припинення робіт і заборона експлуатації механізмів тощо. До заходів припинення спеціального призначення належать: а) заходи фізичного впливу; б) спеціальні засоби; в) використання вогнепальної зброї.

Поняття та основні риси амін. відповідальності

Під адміністративною відповідальністю слід розуміти накладення на правопорушників загальнообов'язкових правил, які діють у державному управлінні, адміністративних стягнень, що тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки матеріального чи морального характеру. Основні риси адміністративної відповідальності полягають у тому, що її підставою є адміністративне правопорушення (проступок). Притягнення до адміністративної відповідальності - обов'язок державних органів, які є суб'єктами виконавчої влади. Їх перелік наведено в розділі III КпАП. Суб'єктами адміністративної юрисдикції є також районні (міські) суди (судді). До винних у вчиненні правопорушення застосовують адміністративні стягнення, передбачені в ст. 24 КпАП.

Законодавча основа амін. відповідальності

Законодавчу основу для прийняття актів, що регулюють питання встановлення адміністративної відповідальності, становить Конституція України, яка має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймають на основі Конституції України й повинні відповідати їй. Адміністративна відповідальність регулюється багатьма нормативними актами, які в сукупності складають законодавство про адміністративні правопорушення. До його системи входять законодавчі акти, норми, включені до КпАП, і ті, що до нього не внесені.

Питання адміністративної відповідальності регулюють також постанови Кабінету Міністрів України. Акти з адміністративними санкціями можуть видавати місцеві ради та їх виконавчі комітети з питань боротьби зі стихійним лихом, епідеміями й епізоотіями. Законодавство про адміністративні правопорушення має завданням охорону прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів ПУО… Великого значення надають попередженню адміністративних правопорушень.

Амін. правопорушення

Загальне поняття адміністративного правопорушення дає ст.9 КпАП України. Адм. правопорушення (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність права і свободи громадян на встановлений порядок управління, і за яку законодавством передбачено адм. відповідальність. Структуру складу адм. правопорушення складають-Об‘єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона.

а) Об‘єкт-це те на що спрямоване посягання (суспільні відносини).

б) Об’єктивна сторона - це зовнішній прояв суспільно-небезпечного посягання на об’єкт, що перебуває під охороною адм.-правових санкцій.

в) Суб‘єкт - осудна особа , що досягла певного віку і виконала описаний у законі склад адм. проступку. Суб’єктом адм. правопорушення-є той, хто його вчинив.

г) Суб‘єктивна сторона адм. правопорушення полягає в психічному ставленні суб’єкта до вчиненого антигромадського діяння (обов‘язковий компонент свідомої життєдіяльності).Вчинок людини є результатом взаємодії її психічного стану, осмислення, вивчення, оцінки конкретних життєвих ситуацій і здійснюваних на підставі цього дій.

Завдання законодавства про правопорушення

Законодавство про адміністративні правопорушення має завданням охорону прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів ПУО, установленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного й неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі та гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством. Великого значення надають попередженню адміністративних правопорушень.

Поняття і види адмін. стягнень

Адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. За вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення: 1) попередження; 2) штраф; 3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

4) конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; 5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання); 5-1) громадські роботи; 6) виправні роботи; 7) адміністративний арешт.

Законами України може бути встановлено й інші, крім зазначених у цій статті, види адміністративних стягнень.

Накладення адміністративного стягнення

Стягнення за адміністративне правопорушення накладається у межах, установлених КпАП та іншими законами України. При накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

Обставинами, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення, визнаються:1) щире розкаяння винного;2) відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;4) вчинення правопорушення неповнолітнім;

5) вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року. Обставинами, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення, визнаються:1) продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;2) повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню; вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;3) втягнення неповнолітнього в правопорушення;4) вчинення правопорушення групою осіб;5) вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин;6) вчинення правопорушення в стані сп'яніння. При вчиненні однією особою двох або більше адміністративних правопорушень адміністративне стягнення накладається за кожне правопорушення окремо. Якщо особа вчинила кілька адміністративних правопорушень, справи про які одночасно розглядаються одним і тим же органом (посадовою особою), стягнення накладається в межах санкції, встановленої за більш серйозне правопорушення з числа вчинених.

Попередження

Попередження як захід адміністративного стягнення виноситься в письмовій формі. У передбачених законом випадках попередження фіксується іншим установленим способом. Має бажаний вплив на порушника тоді, коли настає безпосередньо за здійсненням адмін. проступку. Має виховний хар-р, не тягне негативних юр. наслідків.

Штраф

Штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених КпАП та іншими законами України. Штрафи встановлюються у неоподаткованих мінімумах доходів громадян.

Дисциплінарна відповідальність

Дисциплінарна відповідальність згідно з чинним законодавством України настає за порушення трудової дисципліни й службових обов'язків. Підставою дисциплінарної відповідальності є дисциплінарний проступок, сутність якого полягає в невиконанні або в неналежному виконанні працівником покладених на нього трудових чи службових обов'язків.Ознаки:

1) її підставою є дисциплінарний проступок;

2) за такий проступок передбачено накладення дисциплінарного стягнення;

3) стягнення застосовує уповноважений на те орган (посадова особа) в порядку підлеглості;

4) межі «дисциплінарної влади» цього органу (посадової особи) чітко встановлено правовими нормами;

5) службовець, на якого накладено дисциплінарне стягнення, може його оскаржити у вищий орган (вищій посадовій особі) або в суд;

6) за один дисциплінарний проступок може бути накладено лише одне дисциплінарне стягнення.

Адміністративний процес, зміст, види

В широкому розумінні адміністративний процес - це встановлений законом порядок розгляду й вирішення індивідуально-конкретних справ, що виникають у сфері державного управління, судами (загальної юрисдикції чи спеціально створеними) або спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами). У вузькому розумінні адміністративний процес розглядають як провадження в справах про адміністративні правопорушення й застосування до правопорушників адміністративних стягнень. Мета адміністративного процесу - це заздалегідь заплановані результати, досягнення яких можливе за допомогою відповідних засобів і способів. У свою чергу, завдання цього процесу становлять собою поняття, що відображають необхідність для суб'єкта здійснити певні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Таким чином, адміністративний процес становить собою врегульовану нормами адміністративно-процесуального права діяльність органів виконавчої влади, їх посадових осіб, інших уповноважених на те суб'єктів, спрямовану на реалізацію норм адміністративного матеріального права, а також матеріально-правових норм інших галузей права в ході розгляду індивідуально-конкретних справ.

Адміністративна юрисдикція

Частину проваджень у структурі адміністративного процесу слід охарактеризувати як адміністративно-юрисдикційні. До них належать: провадження по скаргах громадян; дисциплінарне провадження; провадження по застосуванню заходів адміністративного попередження та припинення; провадження в справах про адміністративні правопорушення. Адміністративній юрисдикції притаманні наступні риси: 1. Наявність правопорушення (правового спору). 2. потребує належного процесуального регулювання. 3. Обов'язковість прийняття рішення у вигляді юридичного акта. Юрисдикційний акт у конкретній адміністративній справі означає по суті вирішення правового спору. Якщо ж йдеться про правопорушення, в такому акті можуть бути передбачені правові санкції. Їх застосування є лише одним із варіантів рішення, що приймає адміністративно-юрисдикційний орган. Іншими варіантами можуть бути рішення про припинення провадження в справі чи застосування засобів впливу до неповнолітнього.

Таким чином, адміністративна юрисдикція полягає в розгляді адміністративно-правових спорів, справ про адміністративні правопорушення в установленій законом адміністративно-процесуальній формі спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами), яких наділено правом розглядати спори та накладати адміністративні стягнення.

Провадження про адмін. порушення

Провадження в справах про адміністративні правопорушення визначається як низка послідовних дій уповноважених органів (посадових осіб), а в деяких випадках інших суб'єктів, які згідно з нормами адміністративного законодавства здійснюють заходи, спрямовані на притягнення правопорушників до відповідальності й забезпечення виконання винесеної постанови. Завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення згідно зі ст. 245 КпАП є: своєчасне, всебічне, повне й об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її точно відповідно до законодавства, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюють на засадах суворого додержання законності та принципу презумпції невинуватості.

Основи провадження про зверненню громадян

провадження зі звернень громадян - це системне утворення, комплекс взаємопов’язаних процесуальних дій, які: створюють певну сукупність процесуальних правовідносин, що відрізняються предметною характеристикою і взаємопов’язаністю з відповідними правовідносинами; потребують встановлення доказів, а також обґрунтування всіх обставин і фактичних даних юридичної справи, що розглядається; що спричиняють необхідність закріплення офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних актах, документах. Серед задач провадження зі звернень громадян в органах прокуратури насамперед можуть бути виділені наступні: своєчасне, всебічне повне та об’єктивне з’ясування обставин кожного звернення; вирішення звернення у точній відповідності з чинним законодавством; виявлення причин та умов, які спонукали громадянина здійснити звернення; забезпечення виконання прийнятого рішення; здійснення юридично-роз’яснювальної роботи серед населення щодо дотримання законів, зміцнення законності. У провадженні зі звернень громадян в органах прокуратури можна виділяти наступні стадії: порушення справи за пропозицією, заявою або скаргою (залежно від форми подання звернення - реєстрація письмового, або заслуховування усного); розгляду і перевірки фактів, що містяться у зверненні; прийняття рішення за пропозицією, заявою або скаргою і виконання прийнятого рішення за зверненням; оскарження прийнятого рішення.

Способи забезпечення законності і дисципліни

Законність і дисципліну в державному управлінні забезпечують трьома основними способами - проведенням контролю, здійсненням нагляду й за допомогою звернень громадян. Контроль - основний спосіб забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні, один із найважливіших елементів державного управління. Без організації та здійснення контролю неможлива належна робота державного апарату, інших підконтрольних державних структур. Головними напрямами здійснення контролю в сфері державного управління є: 1) додержання планової, фінансової, ціноутворюючої, договірної, технологічної, виконавчої, трудової та інших видів державної дисципліни; 2) використання державних ресурсів; 3) виконання природоохоронного законодавства; 4) підбір і розміщення кадрів у державному секторі; 5) виконання соціальних програм та ін. За сферою діяльності, яка підлягає контролю, контроль поділяють на відомчий, міжвідомчий і над (або поза) відомчий. Контроль слід відрізняти від близького до нього виду державної діяльності - нагляду, хоча вони мають деякі спільні ознаки. Їх поєднують єдина мета - забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні, форми здійснення роботи - перевірки, витребування звітів, пояснень тощо, обов'язковість вказівок. Але контроль, на відміну від нагляду, проводиться повсякденно й безперервно широким колом органів. Нагляд же здійснює єдиний державний орган - прокуратура. Звернення громадян є особливим способом забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні, ініціаторами перевірок тут виступають не державні утворення, а громадяни. Звертаючись до компетентних органів із заявами та скаргами, вони сигналізують про виявлені ними порушення законності й дисципліни, тим самим дозволяючи повноважним органам розібратися в суті справи, притягнути, якщо на це є підстави, до відповідальності винних.

Контроль

Контроль - основний спосіб забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні, один із найважливіших елементів державного управління. Без організації та здійснення контролю неможлива належна робота державного апарату, інших підконтрольних державних структур. Головними напрямами здійснення контролю в сфері державного управління є: 1) додержання планової, фінансової, ціноутворюючої, договірної, технологічної, виконавчої, трудової та інших видів державної дисципліни; 2) використання державних ресурсів; 3) виконання природоохоронного законодавства; 4) підбір і розміщення кадрів у державному секторі; 5) виконання соціальних програм та ін.

Контрольна діяльність включає низку послідовних дій, які можна розділити на три стадії: підготовчу, центральну та підсумкову. В свою чергу, вони самі наповнюються конкретними стадіями-діями. На підготовчій стадії: 1) обирають об'єкт контролю; 2) визначають предмет контролю (встановлюють, що саме слід перевірити); 3) встановлюють засоби здійснення контролю; 4) підбирають (призначають) осіб, які здійснюватимуть контроль; 5) складають плани його проведення. На центральній (аналітичній) стадії здійснюють збирання й оброблення інформації. Зібрану інформацію (часто одержану з різних джерел) аналізують, порівнюють із реальним станом справ на об'єкті, який перевіряють.До підсумкової стадії належать такі дії, як: 1) прийняття рішення за результатами контролю; 2) доведення його до адресата (а в необхідних випадках і до відома громадськості, правоохоронних органів, інших осіб, зацікавлених у результатах контролю); 3) надання допомоги підконтрольній структурі в наведенні порядку на об'єкті; 4) контроль за виконанням рішень, прийнятих за підсумками контролю. Принципи: 1) універсальність; 2) систематичність; 3) безсторонність; 4) реальність; 5) дієвість, оперативність, результативність; 6) гласність.

Суб’єкти контролю

Контроль здійснюють: 1) органи законодавчої влади (Верховна Рада України); 2) Президент України та його Адміністрація; 3) представницький орган АРК - Верховна Рада АРК; 4) органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів АРК, міністерства, державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади, місцева державна адміністрація, адміністрація підприємств, установ, організацій; 5) судові органи (Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, арбітражні суди); 6) спеціальні контролюючі органи - державні інспекції та служби (пожежна, санітарна, автомобільна та інші інспекції, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба тощо); 7) органи місцевого самоврядування (місцеві ради та їх виконавчі органи).

Внутрішній контроль

Внутрішній контроль - інструмент управління, що дає змогу керівництву органів державного і комунального сектору перевірити стан виконання завдань органу. Метою цього процесу є забезпечення достатньої впевненості керівництва зазначених органів у досягненні належного рівня економії, ефективності і результативності відповідно до завдань органів; достовірності фінансової, статистичної і управлінської звітності; у виконанні встановлених законодавством та керівництвом норм і правил; належному захисті активів від втрат (далі - досягнення мети). Отже, внутрішній контроль - це управлінський контроль, який допомагає керівництву в управлінні і виконанні завдань на постійній основі, тому внутрішній контроль не повинен розглядатися як окрема система органів державного і комунального сектору. Внутрішній контроль також повинен давати змогу викладати управлінське судження та виявляти ініціативу з метою підвищення ефективності і результативності діяльності, а також зниження витрат.

Форми та методи судового контролю

Судовий контроль - специфічний вид контролю в сфері державного управління. Особливість цього контролю полягає в тому, що його здійснюють не систематично, не повсякденно, а одноразово під час розгляду справ. В Україні судовий контроль здійснюють Конституційний Суд України, суди загальної компетенції та адміністративні суди. Контроль з боку Конституційного Суду є особливим видом судового контролю, який відокремлено від контролю з боку судів загальної компетенції та адміністративних судів. Таку відокремленість обумовлено особливим статусом Конституційного Суду та предметом його контролю. Конституційний Суд здійснює контроль, який виходить за межі контролю в державному управлінні.

Судовий контроль з боку судів загальної компетенції найдоцільніше розглянути через ступінь втручання суду в діяльність відповідного органу (безпосередня й опосередкована форми втручання).

Законодавство у промисловості

Промисловість - провідна галузь господарського комплексу держави, яка має за мету добування та переробку природних багатств. Промисловість підрозділяють на важку (виробництво засобів виробництва) та легку (виробництво предметів споживання), а також на нафтову, вугледобувну, текстильну, харчову та інші види (залежно від кінцевого продукту), які становлять підгалузі промисловості. Правові засади організації та управління промисловістю в Україні знаходять своє відображення в Конституції, законах України «Про підприємництво», «Про промислово-фінансові групи в Україні» та ін., актах Президента України, Кабінету Міністрів України, відомчих актах. Має за мету: координацію та подальший розвиток виробничих сил суспільства й держави; зростання ефективності праці; зниження собівартості продукції; підвищення її якості та конкурентоспроможності на світовому ринку; захист і наповнення внутрішнього ринку вітчизняними товарами, послугами тощо.

Законодавство у будівництві

Управління будівництвом і житлово-комунальним господарством охоплює дві важливі складові частини економіки України: будівництво й житлову сферу. Будівництво є галуззю матеріального виробництва, яка забезпечує створення та реконструкцію об'єктів виробничого, комунально-побутового, соціально-культурного й житлового призначення.Управління будівництвом охоплює проведення єдиної технічної політики в галузі, планування та розробку організаційно-правових засад проектування й будівництва, їх матеріально-технічне та фінансове забезпечення, нормування, роботу з кадрами, організацію техніки безпеки й охорону праці, проведення заходів щодо підвищення якості архітектурних і будівельних робіт, здійснення контролю за додержанням будівельних правил, норм і стандартів тощо. Житлова сфера включає управління житловим фондом і об'єктами комунального господарства, їх утримання, будівництво й ремонт. Управління в сфері містобудування і державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на підставі Законів України “Про основи містобудування” від 16. 11. 1992 р.; “Про архітектурну діяльність” від 20. 05. 99р.; “Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування” від 14. 10. 1994р.; інших нормативно-правових актів у сфері містобудування. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснює Державна архітектурно-будівельна інспекція України, інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Автономній Республіці Крим, областях, районах, містах Києві та Севастополі, містах обласного підпорядкування

Законодавство у с/г

Сільське господарство (агропромисловий комплекс), яке покликано забезпечувати суспільство продовольством і сировиною для промислового виробництва, охоплює виробництво сільськогосподарської продукції, її заготівлю (закупівлю) та переробку.

На це спрямовано концепцію Національної програми відродження села на 1995-2005 роки, схвалену постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р. Реалізація завдань цієї концепції вимагає: проведення аграрної реформи; створення економічного механізму ринкового типу; формування багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній технологічній основі; удосконалення структури виробництва в агропромисловому комплексі; відновлення родючості землі; раціонального використання природних ресурсів; розроблення системи законодавчих і нормативних актів; відпрацювання державної структури управління розвитком села, виходячи з міжгалузевого характеру проблем, тощо.

Законодавство у соц-культурній сфері

Загальний хар-р норм: Конституція України, Основи законодавства України про культуру, затверджені Верх. Радою 14.02.92р., ЗУ “Про власність”, Про підприємництво, Про підприємства в Україні, Про господарські товариства, Про банкрутство, Про оподаткування прибутку підприємств, Про податок на додану вартість. Ці законодавчі акти одночасно адресуються цілому ряду суб‘єктів або групі суб‘єктів суспільних відносин, проголошують і юридично закріплюють принципи, які лежать в основі правового стану і правового регулювання їхньої діяльності.

Спеціальні закони про культуру: ЗУ “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” 21.09.99р, “Про охорону і використання пам‘яток історії та культури” 13.07.78р., “Про музеї та музейну справу” 29.06.95р. та ін. Ці законодавчі акти мають спец призначення, характеризуються повною конкретністю, визначенням правового статусу і правового регулювання діяльності у сфері культури.Істотне значення мають підзаконні н-п акти: Укази Президента, постанови і розпорядження КМУ, накази, інструкції, що приймаються Мін. Культури і мистецтв України.

Найбільш важливим н-п актом у сфері культури, який має загальний характер, є Основи закон-ва України про культуру. Основи визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Україні, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на: реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України

Повноваження органів управління в галузі освіти

До органів управління освітою в Україні належать: 1. Міністерство освіти України; 2. Міністерства і відомства України, яким підпорядковані заклади освіти; 3. Вища атестаційна комісія України; 4. Міністерство освіти Автономної Республіки Крим;5. Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою. Центральним орган Міністерство освіти України: • визначає державну політику в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів • встановлює державні стандарти знань з кола предмета; • визначає мінімальні нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення закладів освіти; • контроль за дотриманням державних стандартів освіти, державне інспектування; • проводить акредитацію вищих та професійно-технічних закладів освіти, видає їм ліцензії, сертифікати; • формує і розміщує державне замовлення на підготовку спеціалістів з вищою освітою; • розробляє умови прийому до закладів освіти. Міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти, разом з Міністерством освіти України беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, у проведенні державного інспектування та акредитації закладів освіти, здійснюють контрольні функції по дотриманню вимог щодо якості освіти, забезпечують зв'язок із закладами освіти та державними органами інших країн Вища атестаційна комісія України (ВАК) організує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою по присудженню наукових ступенів, присвоєнню вченого звання старшого наукового співробітника. ВАК є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України Міністерство освіти Автономної Республіки Крим здійснює повноваження керівництва освітою, крім повноважень, віднесених до компетенції Міністерства освіти України, міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти.Органами громадського самоврядування в освіті є: 1) загальні збори (конференція) колективу закладу освіти; 2) районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників, з'їзд працівників освіти Автономної Республіки Крим; 3) Всеукраїнський з'їзд працівників освіти

Організація науки в Україні

Наукову діяльність здійснюють наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади III-IV рівнів акредитації, громадські організації. Кожна організаційна форма має свої певні особливості. Безпосередньо у сфері організації науки діють спеціалізовані органи виконавчої влади, а також державні установи. При Президентові України утворений консультативно-дорадчий орган - Рада з питань науки та науково-технічної політики . Основними завданнями цього органу є вироблення державної політики з питань розвитку науки та технологій, правове й організаційне забезпечення їх реалізації; прогнозування розвитку науки й технологій; розгляд і оцінка проектів національних і державно-наукових програм, визначення пріоритетних напрямів розвитку науки й технологій та ін. Центральним органом виконавчої влади у цій сфері є Міносвіти і науки України . Діяльність Міносвіти і науки України спрямовує Кабінет Міністрів України. Відповідно до покладених на нього завдань ЦОВВ в сфері науки: розробляє засади науково-технічного розвитку України; забезпечує розвиток наукового й науково-технічного потенціалу України; організовує та координує інноваційну діяльність; координує розвиток загальнодержавної системи науково-технічної інформації, координує діяльність органів виконавчої влади щодо розроблення загальнодержавних наукових і науково-технічних програм й контролює їх виконання; Місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування відповідно до своєї компетенції забезпечують виконання державних наукових і науково-дослідних програм; розробляють та організовують виконання регіональних (територіальних) програм. ВАК України є ЦОВВ, статус якого прирівняний до державного комітету України. ВАК України реалізує державну політику в галузі атестації наукових і науково-технічних кадрів вищої кваліфікації, присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, контролює діяльність спеціалізованих вчених рад та якість атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. ВАК України створює спеціалізовані ради по захисту дисертацій, затверджує їх персональний склад і перелік спеціальностей, за якими цим радам надається право проведення захисту дисертацій, провадить їх періодичну атестацію. Для координації роботи міністерств, інших ЦОВВ під час формування та реалізації державної політики утворено Комісію Кабінету Міністрів України з питань науково-технічного розвитку . На Комісію покладено обов'язок контролювати й координувати діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, спрямовану на реалізацію державної науково-технічної політики; розглядати пропозиції щодо створення високотехнологічних виробництв; здійснювати підтримку вітчизняного науково-технічного потенціалу; розглядати пропозиції щодо удосконалення законодавства, яке регулює відносини в науково-технічній сфері

Законодавство у сфері культури

Загальний хар-р норм: Конституція України, Основи законодавства України про культуру, затверджені Верх. Радою 14.02.92р., ЗУ “Про власність”, Про підприємництво, Про підприємства в Україні, Про господарські товариства, Про банкрутство, Про оподаткування прибутку підприємств, Про податок на додану вартість. Ці законодавчі акти одночасно адресуються цілому ряду суб‘єктів або групі суб‘єктів суспільних відносин, проголошують і юридично закріплюють принципи, які лежать в основі правового стану і правового регулювання їхньої діяльності.

Спеціальні закони про культуру: ЗУ “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” 21.09.99р, “Про охорону і використання пам‘яток історії та культури” 13.07.78р., “Про музеї та музейну справу” 29.06.95р. та ін. Ці законодавчі акти мають спец призначення, характеризуються повною конкретністю, визначенням правового статусу і правового регулювання діяльності у сфері культури. Істотне значення мають підзаконні н-п акти: Укази Президента, постанови і розпорядження КМУ, накази, інструкції, що приймаються Мін. Культури і мистецтв України.

Найбільш важливим н-п актом у сфері культури, який має загальний характер, є Основи закон-ва України про культуру. Основи визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Україні, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на: реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України

Органи управління охороною здоров’я

До системи органів державного управління охорони здоров'я входять Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров'я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров'я районних державних адміністрацій).

Спеціально уповноваженим ЦОВВ у галузі хорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України. До основних завдань МОЗ України належать: розробка пріоритетних напрямів діяльності національної служби охорони здоров'я; забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медичної допомоги населенню установами охорони здоров'я всіх форм власності; здійснення заходів щодо розвитку профілактичного напряму в охороні здоров'я населення; формування здорового способу життя; забезпечення надання державними установами охорони здоров'я загальнодоступної, переважно, безкоштовної, висококваліфікованої медичної допомоги населенню; розробка прогнозу та показників розвитку національної служби охорони здоров'я, пов'язаних зі змінами власності; охорона материнства й дитинства тощо.

Для розв'язання найважливіших завдань діяльності та розвитку охорони здоров'я в МОЗ України створюють колегію, рішення якої проводять у життя наказами Міністра.

Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалізують державну політику в галузі охорони здоров'я в межах своїх повноважень. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров'я, які перебувають у сфері їх управління, їх матеріально-фінансовим забезпеченням, організовують роботу медичних закладів щодо надання медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотій та їх ліквідації тощо.

Державні функції у галузі охорони здоров'я здійснюють також інші органи, які мають у своєму віданні установи охорони здоров'я. До таких органів, зокрема, належать Міноборони України, МВС України, Служба безпеки України, Мінтранс України. Ці органи визначають структуру управління відомчими установами охорони здоров'я.

Держлікінспекція (аптеки), комітет по контролю за наркотиками при КМУ

Організація фізичної культури і спорту

Верховна Рада України визначає державну політику й здійснює законодавче регулювання відносин в сфері фізичної культури, спорту та туризму, а також здійснює в межах своїх повноважень контроль за реалізацією державної програми розвитку цієї сфери й за виконанням законодавства про фізичну культуру, спорт і туризм.

Важливі функції у цій сфері виконує Кабінет Міністрів України, який визначає напрями розвитку фізичної культури, спорту й туризму, спрямовує діяльність підпорядкованих йому органів на виконання законів України «Про фізичну культуру і спорт» і «Про туризм» (15вересня 1995 р.). В Україні розроблено довгострокову Державну програму розвитку фізичної культури й спорту, яку затверджено Указом Президента України від 22 червня 1994 р. Безпосередню організацію й контроль за виконанням програми покладено на Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту - центральний орган виконавчої влади у цій галузі діяльності.

Рада міністрів АРК, місцеві органи державної влади, органи місцевого самоврядування виконують функції управління в галузі фізичної культури, спорту й туризму через управління, відділи, комітети, які здійснюють свої функції відповідно до положень про них, наприклад, Положення про управління з фізичної культури і спорту Харківської обласної державної адміністрації, затверджене головою Харківської обласної державної адміністрації 15 травня 1997 р.

Законодавство у сфері оборони

Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії, прагне до мирного співіснування з усіма державами.

Оборона України - це комплекс політичних, економічних, екологічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави й мирного життя народу України. Захист Вітчизни є конституційним обов'язком кожного її громадянина, оскільки оборона країни належить до найважливіших функцій держави та є справою всього народу.

Метою оборони України є створення необхідних умов для запобігання воєнному нападу й збройної відсічі можливій агресії проти України в будь-який час і за будь-яких обставин.

Воєнна доктрина України ґрунтується на тому, що держава: не визнає війну як засіб розв'язання міжнародних проблем; прагне до нейтралітету й додержання неядерних принципів не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї; не має територіальних претензій до кожної держави й не бачить у жодному народові образ ворога; ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо сама не стане об'єктом агресії.

Основи організації оборони України та повноваження державних органів щодо її забезпечення, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб стосовно здійснення обороноздатності країни встановлено Законом України від 6 грудня 1991 р. «Про оборону» (зі змінами і доповненнями від 20 жовтня 1994 p., 17 жовтня 1995 p., 21 жовтня 1997 p., нова редакція від 5 жовтня 2000 р.).

Органи управління обороною

Президент України є головою Ради національної безпеки і оборони України, формує її персональний склад відповідно до Конституції України.

Заходи щодо обороноздатності здійснює Кабінет Міністрів України, який керує діяльністю підпорядкованих йому органів і організацій щодо забезпечення оборони, оснащення Збройних Сил України озброєнням, військовою технікою, іншими матеріальними засобами. Кабінет Міністрів України визначає обсяги для потреб оборони й Збройних Сил, чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову військову службу, порядок проходження ними військової служби й ведення обліку військовозобов'язаних і призовників та порядок проходження альтернативної служби. Органом державного управління Збройними Силами України є Міністерство оборони України, яке несе повну відповідальність за їх розвиток і підготовку до виконання завдань оборони. Міноборони України оцінює військово-політичну обстановку та визначає рівень воєнної загрози, бере участь у розробці проекту воєнної доктрини й формуванні оборонного бюджету України, розробляє та подає на розгляд Президентові України проекти державних програм будівництва й розвитку Збройних Сил України, розвитку озброєння та військової техніки, загальної структури й чисельного складу Збройних Сил України, обсягу бюджетних асигнувань на потреби оборони.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують: виконання вимог чинного законодавства України з питань оборони посадовими особами, громадянами, підприємствами, установами й організаціями; розв'язують завдання щодо забезпечення потреб оборони та мобілізаційної готовності; організовують призов громадян на дійсну військову службу; сприяють проведенню навчальних зборів, початкової військової підготовки допризовної молоді та виконують інші функції у сфері оборони, передбачені законодавством України.

Поняття громадського порядку

Громадський порядок - це певна система відносин, належний порядок, що склався в суспільстві, який відповідає інтересам держави та всіх її громадян. Це сукупність установлених у державі правил поведінки в громадських місцях, які регулюють правові, моральні та інші соціальні норми.

Під термінами «громадська безпека» й «громадський порядок» взагалі розуміють певний позитивний стан, наявний у суспільстві, забезпечення якого гарантує уникнення певних небезпек як для суспільства, так і для окремих громадян. Цінності, яким загрожує небезпека, є досить різноманітними.

Якщо йдеться про громадську безпеку, то з погляду поняття на перший план виступає елемент загрози, що посягає на такі цінності, як життя, здоров'я, власність, тобто це система відносин, яка складається в процесі запобігання й усунення загрози життю, здоров'ю громадян та їх майну.

Причинами виникнення небезпеки можуть бути стихійні лиха, епідемії, неправомірні дії, що посягають на такі цінності, як життя, здоров'я, власність, неконтрольоване використання механізмів і машин, що є джерелом підвищеної загрози, а також проведення окремих робіт, пов'язаних із ризиком для населення, тощо.


Законодавство про охорону порядку і безпеки

Відповідно до п. 17 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються основи національної безпеки та забезпечення громадського порядку. Забезпечення громадського порядку, громадської безпеки та спокою належить до сфери завдань публічної влади: Президента України як гаранта державного суверенітету та додержання прав людини й громадянина, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. В широкому розумінні забезпечення громадського порядку, громадської безпеки та спокою громадян є завданням як державних, так і недержавних організацій.

Безпосереднє управління в галузі забезпечення громадського порядку й громадської безпеки здійснюють МВС України та його органи на місцях. Функції органів внутрішніх справ визначено як у законах України, так і в підзаконних актах, серед яких важливе місце посідає Положення про Міністерство внутрішніх справ України від 17 жовтня 2000 р.

Управління зовнішніми справами

Державне управління закордонними справами - це діяльність органів держави, спрямована на здійснення зовнішньої політики України. Відповідно до ст. 18 Конституції України зовнішньополітичну діяльність України спрямовано на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного й взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами й нормами міжнародного права.

Серед правових актів, які визначають засади зовнішньої політики, повноваження та завдання державних органів України, слід назвати Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Акт про незалежність України від 24 серпня 1991 p., Конституцію України, Заяву про без'ядерний статус України від 24 жовтня 1991 p., Основні напрями зовнішньої політики України тощо. Визначення засад зовнішньої політики України віднесено до повноважень Верховної Ради України.

До повноважень Верховної Ради в зовнішньополітичній діяльності належить також: заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє й зовнішнє становище України; оголошення за поданням Президента України стану війни та укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; надання в установлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України й денонсація міжнародних договорів України тощо.

Президент України виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, забезпечує державну незалежність, національну безпеку й правонаступництво держави. Як глава держави він представляє її у міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори й укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі й відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав; здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Важливу роль у здійсненні зовнішньої політики України виконує Кабінет Міністрів України, який забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, реалізує внутрішню й зовнішню політику держави.

З метою підвищення ефективності, цілеспрямованості та узгодженості здійснення зовнішньої політики України координацію діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади й установ у сфері зовнішніх зносин покладено на Міністерство закордонних справ України.


Управління зовнішньоекономічних відносин

Органи: ВРУ, КМУ, Нацбанк, Мінекономіки, Державна митна служба, Антимонопольний комітет, Торговельно-економічна місія (підпорядкована дипломат. представництву)

Правові основи митної справи

Україна як суверенна держава самостійно створює власну митну систему і здійснює митну справу. Митна справа є складовою частиною зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України.

Митна справа в Україні включає в себе встановлення порядку та організацію переміщення через митний кордон України товарів і предметів, обкладення митом, оформлення, здійснення контролю та інших заходів щодо реалізації митної політики в Україні.

При здійсненні митної справи Україна дотримує визнаних у міжнародних відносинах систем класифікації та кодування товарів, єдиної форми декларування експорту та імпорту товарів, митної інформації, інших загальноприйнятих міжнародною практикою норм та стандартів.

Україна бере участь у міжнародному співробітництві з питань митної справи.

Функції, система, повноваження митних органів

Держмитслужба у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішує питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права та укладених Україною міжнародних договорів.

Основними завданнями Держмитслужби є:

1) захист економічних інтересів України, сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв'язків;

2) контроль за додержанням вимог митного законодавства України;

3) використання засобів митного регулювання торговельно-економічних відносин з урахуванням пріоритетів розвитку економіки, створення сприятливих умов для участі України у міжнародному співробітництві;

4) удосконалення митного контролю, митного оформлення і оподаткування товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України;

5) здійснення за участю Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв'язків державних інтересів на зовнішньому ринку;

6) створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та збільшення пасажиропотоку через митний кордон України;

7) боротьба з контрабандою, здійснення заходів щодо запобігання порушенню митних правил.

Державну митну службу України очолює Голова, якого призначає Президент України.

Митне законодавство складається з Митного кодексу, відповідних Указів Президента, Постанов КМУ, Наказів Держмитслужби.

Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі митної справи є Державний митний комітет України.

Державний митний комітет України приймає нормативні акти тільки відповідно до цього Кодексу та інших законів України.

Митні органи. Безпосереднє здійснення митної справи покладається на митні органи України. Систему органів управління митною справою становлять Державний митний комітет України територіальні митні управління, митниці та інші митні установи України.

Державний митний комітет України утворюється Президентом України. Голова Державного митного комітету України призначається відповідно до чинного законодавства України.

Територіальні митні управління створюються Кабінетом Міністрів України. Створення, реорганізація і ліквідація митниць та інших митних установ України здійснюється Державним митним комітетом України за погодженням з Міністерством фінансів України.

Поняття податкової системи України

Податкова система - це сукупність податків, зборів, інших платежів та

внесків до бюджету і державних цільових фондів, платників податків та

органів, що здійснюють контроль за правильністю обчислення, повнотою і

вчасністю сплати їх у встановленому законом порядку.

Завданнями органів державної податкової служби є:

здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством (далі - податки, інші платежі);

внесення у встановленому порядку пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства;

прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування;

формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів та Єдиного банку даних про платників податків - юридичних осіб;

роз'яснення законодавства з питань оподаткування серед платників податків;

запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Система податкових органів

До системи органів державної податкової служби належать: Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах (далі - органи державної податкової служби).

У складі органів державної податкової служби знаходяться відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями (далі - податкова міліція).

Державна податкова адміністрація України залежно від кількості платників податків та інших місцевих умов може утворювати міжрайонні (на два і більше районів), об'єднані (на місто і район) державні податкові інспекції та у їх складі відповідні підрозділи податкової міліції.

У Державній податковій адміністрації України та державних податкових адміністраціях в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі утворюються колегії. Чисельність і склад колегії Державної податкової адміністрації України затверджуються Кабінетом Міністрів України, а колегій державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі - Державною податковою адміністрацією України. Колегії є дорадчими органами і розглядають найважливіші напрями діяльності відповідних державних податкових адміністрацій.