Міжнародний тероризм у XX ст

Реферат з Всесвітньої історії

на тему: “Міжнародний тероризм у XX ст.”


Проклинають. Погро­жують. Стягують сили. Клянуться викоренити, за­хистити підвалини демо­кратії і плоди прогресу. Весь спектр безмірного шляхетного обурення, іс­теричного переляку й не­прихованої жадоби по­мсти, - все, що завгодно, крім одного: прагнення зрозуміти.

Хто такі міжнародні терористи? звідки взяли­ся? чого хочуть?

Ризикну стверджувати: вони похідне від нашої закоренілої у приземле­ності цивілізації, щось на кшталт виразкової крово­течі шлунка, що об’ївся й упився.

Кров, як відомо, тече і чужа, і своя: терористи не щадять самих себе, і це не вкладається в голові все­світнього обивателя, який не тільки себе береже, а й не від того щоб підкріпити тваринний інстинкт само­збереження велемовною риторикою. Права і свобо­ди особистості, висока ціна людського життя - всі ці банальності буквально не сходять з язика. Чи давно ця ціна стала настільки високою на Заході?

Нагадаю тільки один загальновідомий факт: ще вчора екрани всього світу переповнювали італійські, французькі, американські фільми, що з дивовижною одностайністю розповідали зовсім про інше: про трагічну боротьбу одинака з корумпованим суспіль­ством, про згубну атмосфе­ру кругової поруки, про нелюдські закони купівлі-продажу, які мають за ніщо цю особистість і її до­лю. Важко списати все це на підступні заміри світо­вого комунізму.

Сьогодні факт забуто – і ні сліду здивування, жодного відчуття розри­ву. Потрібно усвідомити, що в розвитку нашої цивілізації відбувся рап­товий стрибок. Про нього начебто знають, але зна­чення його не розуміють і тлумачать шаблонно й пе­рекручено. Спробую по-своєму відповісти на запи­тання, чим викликаний згаданий стрибок, як від­бувся і до яких призвів наслідків.

Це трапилося недавно і якось неприродно швидко. Жодної поступовості, нічого від неквапливості ево­люції. Лихий знак! Усе відбулося революційним шляхом, який сьогодні відкидають на словах і якому слідують на ділі з безглуздою готовністю. Зовсім раптово у плани, розрахунки й повсякден­ний побут переможно вторглася електроніка - і ривком перекинула людст­во в нову епоху, що її без тіні іронії і глузування на­звали епохою споживання.

Головна риса епохи споживання - сплутаність і підміна понять, а її ос­новна прикмета - жахливе перевиробництво в рядікраїн товарів і послуг. Наївній уяві це здається заповіддю невичерпного благополуччя.

Усе раптом перемінило­ся. Недавню непевність витиснула масова ейфорія, а колишні страхи не те щоб зникли але зіщулилися і зблідли. І з новою енергією піднеслася переконаність у небувалій силі людини, у безмежжі її можливостей. Правда це вже була не зовсім її власна сила, і ма­ленька ця обмовка готува­лася незабаром призвести до великих і неоднознач­них наслідків.

Так; тепер вона була не одна. Неждано-негадано вона обзавелася не стільки ретельним слугою, скільки могутнім і діяльним союз­ником. який усе найважче згоден був узяти на себе, украдливо нашіптуючи на вушко дитячу казку про блаженне дозвілля, про безтурботне майбутнє, схо­же на вічні канікули.

І людина забула (тому, звичайно, що пам'ятала про це неміцно й без справ­жньої переконаності), що її доля на Землі - наполегли­ва робота над собою, а зовнішні успіхи - ніщо без внутрішнього дозрівання й розвитку, більше того: ве­дуть самі по собі, за врод­женою нашою схильністю зваблюватися й заносити­ся, до деградації і зіпсуття. Не завважила вона також, що новий союзник фактич­но пересмикує, що починає брати гору й нав'язувати їй свої ритми і концепції, владно вимагаючи при цьо­му повної самовіддачі й не даючи натомість нічого, що бодай трохи походило б на обіцяні полегшення й дозвілля.

Що ж відбулося, не за видимістю, а насправді? Обдурена людина була втягнена в колесо прогре­суючого прискорення, що є ніби імперативом про­цесів, які відбуваються в електроніці, а лавина ма­терії, що мовби спонтанно множиться, поховала її з головою. Вона вже не ба­чила, не пам’ятала неба, не мала можливості зупи­нитися з власної волі або повернути назад, відчува­ючи тільки незліченні сту­сани від сутичок із ма­теріальними частками, твердіючи під градом цих стусанів і перетворюючись на таку ж частку, головне завдання якої - скріпити­ся й вистояти.

Бути твердим, обкача­ним і швидким. Не відста­ти, обійти, більше вироби­ти, вигідніше продати - щоб можна було виробити ще більше і продати ще вигідніше. Навіщо? Бог зна. Ясно одне: відстанеш або затопчешся на місці - наваляться й зімнуть, і можна лише неухильно нарощувати кількість і збільшувати швидкість. Такий закон зростаючих прогресій.

Чи багато залишається від людини в надрах лан­цюгової реакції? І що від­бувається з її людяністю, цим чудесним комплексом м'яких, поступливих і доб­рих властивостей, що відрізняють її під машини і тварини, коли повсюдно починає переважати праг­нення уподібнитися каль­кулятору і комп'ютеру, а нехитра предметність ба­жань досягає такої немуд­рої конкретності, у порів­нянні з якою матеріалізм і атеїзм минулого вигляда­ють мов справдешній і спа­сенний ідеалізм?

У подібних антилюдських умовах ущільнюється й міцніє зовнішня складо­ва людини, її, так би мови­ти, шкаралупа – і знічу­ється й хиріє делікатне ядро що називають душею.

Природа душі рухлива й летюча, їй буває тісно й тужливо в тілі, коли оживе хоча б зблиском пам'ять її Небесної Батьківщини, не дозволяючи людині піти без вороття в матерію й відкриваючи їй перспекти­ву її далекого майбутнього. Тим часом людина-шкаралупа, тверда іззовні й по­рожня всередині це плот­ська, земна людина у пря­мому і страшнуватому зна­ченні цього слова, позбав­лена безпосереднього по­чуття присутності в собі душі і її особливих, відмін­них від тіла властивостей і потреб. І хоча в мові й по­буті утримується за інерцією багато старих слів, зв'язаних із душею й ду­шевною роботою, хоча зву­чать вони настирливіше й гучніше, ніж колись (відо­мо: порожня діжка чутні­ша за повну) - вони вже не мають по суті майже ніякого реального покрит­тя, перетворюючись на об­ман і самообман, на безне­винні, а частіше розваж­ливі й корисливі теревені.

Отже, функції тіла, йо­го потреби, навіть його збочення і примхи стають тепер природним центром уваги і предметом невси­пущих турбот. Життя все отут, воно не має вже жод­ної таїни, жодного надзав­дання й жодного мислимо­го продовження за остан­ньою рисою, якщо не вважати безособового продов­ження роду, а смерть не може уявлятися нічим ін­шим, як образливою не­справедливістю й погро­зою, що таїться в пітьмі, про яку краще не пам'ята­ти.

Що ж, таке життя, єдине добро, намагаються, само собою зрозуміло, скрасити й полегшити, об­ставити максимумом зруч­ностей і забезпечити гарантіями політичної і юри­дичної властивості; саме тут таїться розгадка його високої ціни на забезпече­ному Заході. Ця ціна постала перед очима на весь зріст, тільки-но вивітрився у свідомості останній відгомін безсмертя душі. Любити себе і щадити, по­турати собі, як розпещеній дитині, сліпо вірити у свою унікальність і берег­ти цей скарб, як зіницю ока, - де проходить та невловна грань за якою подібне бережіння стає головною метою і єдиним сенсом існування?

Жити легше зручніше й безпроблемніше - ось, чо­му віддаються сьогодні всі помисли й сили. Однак якось зовсім не помічають при цьому, що подібне прагнення плодить не­скінченну множину тур­бот, а сугуба турбота про свою особу парадоксаль­ним чином веде благопо­лучного зовні й доглянуто­го за видимістю індивіда до безкінечної внутрішньої слабості й залежності. Звідси психози і стреси, де­спотична влада реклами й потреба в постійних збуд­никах, звідси індустрія лікарських засобів, легка сугестивність і дитяча довіра до шарлатана та зна­харя, цілителя та екстра­сенса. Не варто також не­хтувати – чого на світі не буває! заступництвом ре­лігії; це називають сьо­годні духовним відроджен­ням. У хід ідуть обряди та дійства, освячення та мо­лебні, і дарма, що відбу­вається публічна профа­нація віри, яка відіграє тут жалюгідну роль магічного талісмана під невдач і лих, втрачаючи навіть віддале­ну подобу самозречення, праці й подвигу.

От побіжний нарис, без якого було не обійтися, нинішнього західного і прозахідного суспільства, найпередовішого на землі, і вірний портрет його типо­вого представника й голо­вного героя моменту, праг­матика й закінченого его­їста, який свої нагальні інтереси ставить над усе, терпить інших лише тому, що без них йому не прожи­ти, примовляє гучні слова, не вникаючи в їх зміст, і тільки заради своєї безпе­ки або вигоди готовий до­кладати якихось зусиль і нести якісь витрати.

І раптом виявляється, що є на світі люди іншого штибу, які наявність і май­бутнє душі вважають за істину не тільки на словах, чим нині нікого не зди­вуєш, а на ділі і всерйоз, і відповідно до цього роз­цінюють тіло не як єдине своє надбання, а як тимча­сове пристановище цієї са­мої душі й навіть певною мірою як в'язницю для неї. В’язень своєю в'язницею не дорожить - тому їм і не шкода тіла. Нерозумно й некорисно для нашого май­бутнього представляти їх дикими звірами або кровожерливими маніяками. Це люди ідеї, і їхня головна ідея попри всю свою про­стоту набагато вища й життєздатніша західного споживання. Праві вони чи ні - мова зараз не про те. А йдеться в нас про те, що нема - нічого дивного або невідповідного, якщо такі люди стануть нехтува­ти особистою безпекою або прагненням до комфорту, що віддадуть перевагу не відносним і в будь-якому разі тимчасовим полегшен­ням буття, а чомусь справді цінному і стійко­му: чомусь від вічності. Вічність, як відомо, завойовується благочестям і жертвою, - вони не вага­тимуться коли дійде до то­го зруйнувати в ім'я ідеї власне тіло, цю. у їхньому розумінні, темницю, й радісно випустити душу на волю, у кращий світ, в який вони, на відміну від нас, розважливих і боягуз­ливих себелюбів, вірять щиро і твердо.


Copyright © MirZnanii.com 2015-2018. All rigths reserved.