регистрация / вход

Господарські зобов'язання

Сутність господарського зобов’язання в господарському обороті, підстави їх виникнення та порядок зміни. Визначення підстав припинення господарських зобов'язань, певних гарантій, а також міри відповідальності за невиконання зобов'язань, законодавча база.

Вступ

На сьогоднішній час політика української держави спрямовується на те, щоб забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищити ефективність суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами. Цим завданням сприятиме налагодження чіткого правового механізму захисту господарської системи від зловживань та застосування неправомірних механізмів з боку суб'єктів господарювання під час здійснення господарської діяльності, зокрема при виконанні господарських зобов'язань.

У зв'язку із зазначеним актуальним є дослідження питань, які пов'язані із регулюванням та юридичної відповідальності при виконанні господарських зобов'язань.

Мета даної роботи – дати правовий аналіз основним нормам господарського та цивільного законодавства, які забезпечують на даний момент захист господарських відносин, а отже і їх стабільність.

Об'єктом дослідження в цій роботі виступає господарські та збіжні з ними цивільні відносини, стосовно господарських зобов'язань, що характеризується власними ознаками, підставами та видами.

Предметом дослідження виступають суспільні відносини, що пов'язані із порядком застосування господарського та цивільного законодавства при виникненні, змінюваності, припиненні господарських зобов'язань.

Основні завдання, які ставляться в роботі, пов'язані із:

– розкриттям суті господарського зобов'язання в господарському обороті;

– формулюванням підстав виникнення, зміни та припинення господарських зобов'язань;

– визначенням підстав припинення господарських зобов'язань, певних гарантій, а також із визначенням відповідальності за невиконання.

Нормативною базою дослідження в цій роботі є Господарський кодекс України (ГКУ), а також Цивільний кодекс України (ЦКУ).

Методологічною основою в роботі є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу правових явищ.

З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування тощо.

У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняльно-ретроспективний, формально-логічний, системно-функціональний,
структурно-функціональний, порівняльно-правовий та інші методи
дослідження.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.

1. Загальні положення про господарські зобов'язання

1.1 Поняття та підстави господарського зобов'язання

Зобов'язання є найбільш поширеним видом суспільно-правових відносин. Суб'єкти цих відносин, щоденно багато раз вступають між собою чи організаціями в цивільні правові відносини, які називаються зобов'язально-правовими відносинами. Їх роль і значення надзвичайно зростають в умовах ринкової економіки, оскільки переважна частина підприємницьких зв'язків встановлюється саме в формі зобов'язально-правових відносин. Весь оборот товарів, починаючи з їх виробництва, транспортування, купівлі-продажу тощо, оформлюється в таку правову форму, як зобов'язання. Транспортні послуги громадян і юридичних осіб також оформлюються у формі зобов'язань. Будь-яке будівництво – промислове, цивільне, шляхове і т. п., побутове обслуговування населення й організацій, торгівля, надання речей в тимчасове користування – це також сфера зобов'язально-правових відносин.

Тобто, всі ділові зв'язки громадян між собою, громадян з будь-якими організаціями та підприємствами між собою в своїй основній масі виступають саме в формі зобов'язально-правових відносин.

Наведеного досить для того, щоб усвідомити роль, значення і місце зобов'язань в цивільному обороті. Зобов'язання як правова форма пронизує значну частину майнових відносин як у сфері підприємництва, так і в цивільному обороті в цілому.

Слід відзначити, що всі майнові відносини прийнято поділяти на дві основні групи: речові і зобов'язальні. Звідси і поділ цивільного права як галузі права на речове право і зобов'язальне право.

Речове право і предмет його регулювання ми розглянули при висвітленні питань, пов'язаних з правом власності. Згадаємо, що його зміст полягає в правовому регулюванні питань володіння, користування і розпорядження майном (речами) чи іншими правами власності.

Зобов'язальне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з передачею майна від однієї особи до іншої, наданням майна в тимчасове користування або для виконання будь-яких робіт.

Господарські зобов'язання – це правовідносини, згідно яких одна сторона (кредитор) зобов'язується забезпечити своєчасне виконання робіт, надання послуг, передачу інших предметів угоди, а інша сторона (боржник) – виконати обумовлені або нормативно-визначені вимоги кредитора.

Зобов'язання як правове поняття складається з декількох елементів: суб'єкти зобов'язання, правовідносини між ними та його зміст. Суб'єктами зобов'язання, як і будь-якого іншого цивільно-правового відношення, може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії, називається кредитором, а сторона, яка зобов'язана виконати вимогу кредитора, називається боржником.

Але слід мати на увазі, що зобов'язань в такому чистому виді, коли одна сторона має тільки право і ніяких обов'язків, а друга несе тільки обов'язки і немає ніяких прав – мало, але вони є. Наприклад, договір позики, в якому позикодавець має тільки право вимагати повернення позичених грошей і не несе ніяких обов'язків, а в позичальника тільки обов'язок повернути позичені гроші і фактично немає певних прав. Таке ж відношення складається при позадоговірному вчиненні шкоди – потерпілий має лише право вимагати відшкодування заподіяних збитків, а заподіювач зобов'язаний відшкодувати вчинені ним збитки.

Відповідно до ст. 173 ГКУ – господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта

(виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

Кодекс вводить поняття господарського зобов'язання як одного з головних механізмів встановлення і регулювання стосунків між учасниками господарських відносин. Поняття господарського зобов'язання фактично є новелою у чинному законодавстві України. Дотепер зобов'язання і зобов'язальне право взагалі традиційно розглядалися більшістю дослідників лише у контексті цивільного права.

Подібне становище зумовлене застарілим науковим протистоянням між «цивілістами» і «господарниками». Перші не визнавали існування господарського права як окремої галузі права і відповідно не бачили необхідності у виокремленні такого поняття, як господарське зобов'язання.

Тепер, з прийняттям Кодексу, існування господарського права як окремої галузі права вже не викликає сумніву. Відповідно виникла необхідність у визначенні його основних інститутів, до яких належить і господарське зобов'язання. Зміст такого зобов'язання фактично становить певні права й обов'язки учасників господарських відносин, що пов'язані спільним об'єктом, а також правові механізми кореспондування між цими правами і обов'язками.

Принципово важливими є такі положення ст. 173 ГКУ:

• Кодекс допускає виникнення господарських зобов'язань не лише між суб'єктами господарювання, а й між усіма іншими учасниками господарських відносин

• Поруч із традиційним поняттям боржника у господарське зобов'язання вводиться і нове, близьке за змістом поняття – зобов'язана сторона, що включає поняття боржника як свою складову частину

• Змістом господарських зобов'язань визначено певні дії господарського чи управлінсько-господарського характеру або обов'язок утриматися від виконання цих дій

• Господарські зобов'язання поділяються на майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання1 .

Стаття 174 ГКУ визначає підстави виникнення господарських зобов'язань, господарські зобов'язання можуть виникати:

безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;

з акту управління господарською діяльністю;

з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

1.2 Види господарських зобов'язань

1.2.1 Майново-господарські зобов'язання

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути суб'єкти господарювання, зазначені у статті 55 цього Кодексу, не господарюючі суб'єкти – юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами – юридичними особами, зобов'язаною та управленою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор.

Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та не господарюючими суб'єктами – громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

У ч. 1 ст. 175 ототожнюються майново-господарські і цивільно-правові зобов'язання між учасниками господарських відносин. Відповідно і регулювання має здійснювати ЦКУ з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Втім предметом цих цивільно-правових зобов'язань визначено певні господарські дії або обов'язок утриматися від вчинення таких дій. Як сторони тут розглядаються зобов'язана й управнена сторони. Отже, далеко не всі цивільно-правові зобов'язання є господарськими.

У ч. З ст. 175 ГКУ з цього приводу також вказано, що зобов'язання майнового характеру, які виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами – громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства. Звідси можна дійти висновку, що, наприклад, захист прав споживачів, роздрібна торгівля у тій частині, що стосується прав громадян-покупців, заснування громадянами підприємств, не розглядаються Кодексом як господарські відносини і відповідно взагалі не є господарськими зобов'язаннями. Подібне ставить під сумнів і участь громадян у організаційно-господарських відносинах. Втім це явно суперечить положенням ст. 2, 20 та деяких інших норм Кодексу і може свідчити про хибність подібної правової конструкції.

У ч. 2 ст. 175 ГКУ визначено суб'єкти майново-господарських зобов'язань – суб'єкти господарювання, зазначені у статті 55 цього Кодексу, негосподарюючі суб'єкти – юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Як уже зазначалося вище, звідси невідомо чому вилучені громадяни-споживачі, громадяни-засновники підприємств тощо.

Окремих досліджень потребує можливість застосування до майново-господарських зобов'язань тих положень ЦКУ, аналоги яких відсутні у Кодексі, наприклад цесії (переводу боргу, уступку права вимоги) або цивільно-правових засобів забезпечення зобов'язань – застави, поруки тощо. З положень ч. 1 ст. 175 ГКУ можна дійти висновку, що застосування усіх цих цивільно-правових інститутів до регулювання господарсько-майнових зобов'язань є правомірним, крім тих випадків, коли подібне прямо заборонено Кодексом або іншими нормативно-правовими актами.

1.2.2 Організаційно-господарські зобов'язання

Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:

між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.

Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Відповідно до ч. З ст. 176 ГКУ організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору. На нашу думку, прикладом такого договору за сучасних умов є «податковий договір». Чіткою тенденцією сучасного етапу розвитку податкового законодавства України можна вважати зростання ролі саме диспозитивного методу регулювання податкових відносин як форми заохочення платників податків до добровільного виконання своїх податкових зобов'язань. Наочним проявом цього стало прийняття Законів України від 21.12.2000 «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (далі – Закон 2181), «Про підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000 (далі – Закон про підтримку), а також Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» від 03.07.98 (далі – Указ), спрямованих на підвищення ефективності правового регулювання податкових відносин. Окремі норми цих нормативно-правових актів можна розглядати як характерні приклади посилення принципу диспозитивності і введення договірних засад.

• Податковий компроміс – взаємна згода платника податків і податкового органу на зменшення виявленого у ході перевірки податкового боргу за певних умов – п. 5.2.7 ст. 5 Закону 2181, наказ ДПАУ від 26.04.2001.

• Податкове поручительство – укладення відповідного договору між банком, податковим органом і платником податків про покладення на банк-поручитель обов'язку відповідати за погашення податкового боргу платником податків – п. 8.8 ст. 8 Закону 2181.

• Податкова застава – узгодження платником податків розпорядження своїм майном, що перебуває у податковій заставі, з податковим органом – п. 8.6 ст. 8 Закону 2181.

Наведене вище свідчить не лише про посилення застосування засад приватного права до регулювання податкових відносин, а й про появу принципово нового поняття податкового права – податковий договір (податковий правочин). Цей інститут поки що не має аналогів ані у цивільному, ані у господарському праві, тим більше в адміністративному праві. Податковий договір можна визначити як письмову домовленість між податковим органом і платником податків про встановлення, зміну або припинення податкових прав та обов'язків сторін договору, наприклад, встановлення і регулювання податкового поручительства. Слід зауважити, що такий договір може укладатись як у формі традиційного договору (податкове поручительство), так і оформлюватися відповідним рішенням податкового органу як результатом узгодження у ході відповідних переговорів позицій податкового органу і платника податків (податковий компроміс, узгодження розпорядження майном у податковій заставі). Характерно, що в останньому випадку рішення податкового органу можливе лише за умови наявності певного компромісу та узгодження позицій сторін, досягнутих внаслідок переговорів1 .

Специфіка наведеної новели полягає у тому, що податковий орган у податковому договорі репрезентує не власні, а певні публічно-правові інтереси, а платник податків – саме власні, тобто приватноправові інтереси. Отже, можна дійти висновку, що за сучасних умов наявною є тенденція перетворення податкового права у комплексну галузь права і виведення його з традиційного статусу виключно публічно-правової галузі (передусім за ознаками наявності комплексного методу регулювання).

1.2.3 Соціально-комунальні та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання

Суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

Суб'єкти господарювання відповідно до частини четвертої статті 175 ГКУ можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем. Суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

Суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов'язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.

2. Господарські зобов'язання та договори

2.1 Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання

Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали. В формі договору здійснюється отой величезний товарообіг в суспільстві, його роль ще більше зростає в умовах ринкової економіки. Саме завдяки цій ролі договору і як підстави виникнення зобов'язань, і як основного правового інструменту (форми) обороту товарів та надання послуг слід розглянути основні положення про цивільно-правовий договір.

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірці договори), а у визначених законом випадках – затверджувати типові договори.

Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню.

Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті, електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

На підставі ч. 1 ст. 179 господарські зобов'язання можна розділити на-господарсько-договірні і господарсько-позадоговірні.

Принципове значення має ч. 7 ст. 179, що передбачає застосування норм ЦКУ до укладення господарських договорів, але з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ.


2.2 Істотні умови господарського договору

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається уклад» ним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 ГКУ, а у разі їх відсутності – в договірному

порядку, – з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше.

Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

У судовій практиці актуальною лишається тема визнання господарських договорів неукладеними.

Такі ситуації дедалі частіше стають предметам судового розгляду. За нашими, оцінками, нині до ЗО% усіх договорів, що є предметом судового розгляду, перевіряються судом з огляду на вимоги сторін визнати їх неукладеними. Відразу слід зауважити, що інститут визнання договорів неукладеними суттєво відрізняється від визнання угод недійсними за підставами, наслідками тощо. Загальною правовою підставою для визнання господарських договорів неукладеними тепер слід вважати ч. 8 ст. 181 ПСУ.

Відсутність згоди між сторонами стосовно хоча б однієї істотної умови договору (незалежно від причин) і є головною правовою підставою для визнання такого договору неукладеним. У судовій практиці здебільшого йдеться про такі ситуації: 1) з наявних документів неможливо зрозуміти, про що саме домовилися сторони; 2) досягнуті домовленості неможливо виконати саме через невизначеність умов договору і вимог до боржника.

Так, справа №42/1–210/10–98 неодноразово розглядалася різними судовими інстанціями (архів арбітражного суду Київської області). Йшлося про вимоги позивача повернути сільгосппродукцію, що відповідач відмовився оплатити. Замість договору, що не укладався, позивач надав суду товарно-транспортні накладні – єдиний письмовий документ, що був підписаний сторонами. Вищий господарський суд України (далі – ВГСУ) дійшов з цього приводу таких висновків. Товарно-транспортні накладні, які знаходяться в матеріалах справи, є внутрішнім документом сторін і не свідчать про наявність певних договірних (правових) відносин між ними. На якій підставі здійснювалося перевезення зерна, якого виду, класу, і ціни в них не зазначено, тобто сторонами не визначено істотних умов договору.

Отже, договір визнається неукладеним тоді, коли у ньому відсутні істотні умови. Відповідно до ч. З ст. 180 до будь-якого господарського договору мають бути включені такі умови – предмет, ціна та строк дії договору. Ці умови можна вважати базовими. Зрозуміло, що цей перелік не може бути вичерпним і продовжується насамперед у ч. 4, 5 ст. 180. Набір істотних умов також залежить від виду господарського договору. Згідно з ч. 2 ст. 180 ГКУ істотними є ті умови договору, які: визнані такими за законом. Для юристів-практиків ця ситуація є найпростішою. Йдеться про конкретні нормативно-правові акти (не лише закони), що прямо вказують на окремі умови договорів як на істотні. Прикладом можуть бути ч. З, 4, 5 ст. 180 ГКУ, ст. ЛО Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ст. 7 Закону України «Про лізинг», п. 19 Положення про поставку продукції виробничо-технічного призначення тощо. • Фактично йдеться про умови, щодо яких закон зобов'язує сторони визначитись у відповідному договорі (узгодити такі умови). Проте ці умови слід відрізняти від звичайних умов договору. Звичайні умови' є імперативними, тобто такими, що вже визначені чинним законодавством для певного виду угод незалежно від намірів сторін (детальніше з цього приводу див. нижче); необхідні для договорів даного виду. Йдеться про умови, що хоча і згадуються у відповідних нормативно-правових актах, але прямо не визначені як істотні. Втім, вони потрібні для договорів конкретного виду. У цьому випадку слід проаналізувати увесь комплекс відповідного законодавства, судову практику й узгодити свої висновки з положеннями юридичної науки. Так, судова практика визнає такою істотною умовою для договорів підряду складання кошторису (п. 7 оглядового листа Вищого господарського суду України від 20.04.2001 №01–8/481), хоча ЦК у старій редакції і ст. 844 у новому ЦКУ і не містять подібної оцінки кошторису.

Велику користь юристу-практику може дати вивчення інформаційних і оглядових листів, роз'яснень Вищого господарського суду України (далі ВГСУ), що останнім часом дедалі частіше дають переліки істотних умов для різних видів договорів як результат. узагальнення судової практики. Як приклад, зокрема, можна назвати: оглядовий лист від 12.04.2001 №01–8/442 – договори оренди; оглядовий лист від 20.04.2001 №01–8/481 – договори підряду; роз'яснення від 28.04.95 №02–5/302 – сумісна діяльність.

Деякі автори пропонують свій спосіб уникнути ризику визнання договору неукладеним через відсутність якихось істотних умов, що є необхідними для договорів певної категорії. На думку цих авторів, проблему вирішує включення сторонами до договору окремого положення, що стосується саме істотних умов. Сторони погоджуються з тим, що ними узгоджено всі істотні умови, і зобов'язуються надалі ніяких претензій одна до одного з цього приводу не мати. Втім, застосування цього положення договору під час судового розгляду виявляється проблематичним. Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України визначає з цього приводу, по-перше, що визнання однією стороною фактичних обставин, на які посилається друга сторона, не є для суду обов'язковим, по-друге, ніякі докази не мають заздалегідь встановленої сили, і суд досліджує та оцінює всі обставини справи у їх сукупності. Суд дає самостійну оцінку спірному договору на підставі чинного законодавства і не зв'язаний позицією сторін. –

Умови, які вимагає включити до договору одна із сторін, наприклад підвищену майнову відповідальність (штраф, пеня). Йдеться про умови, яких взагалі немає у чинному законодавстві, але сторона наполягає на їх включенні до договору. Якщо з цього питання сторони не дійшли згоди, то договір не можна вважати укладеним.

Характерним прикладом може бути справа №5/116 (архів господарського суду м. Києва). Тут предметом судового розгляду стали такі обставини. Під час переговорів між орендарем та орендодавцем сторони не дійшли згоди стосовно таких умов договору, як використання експлуатаційних витрат, першочерговості сплати штрафних. санкцій тощо. Орендар, підписавши проект договору, склав відповідний протокол розбіжностей, з яким, у свою чергу, не погодився орендодавець, і передав справу до суду. Під час судового розгляду орендар наполягав на тому, що зазначені вище умови не є істотними, а стосовно істотних умов, прямо визначених у чинному законодавстві, сторони досягли згоди, отже договір слід визнати укладеним. Втім, Вищий господарський суд України у своїй касаційній постанові від 13.02.2002 не погодився з позицією орендаря. Посилаючись на ч. 2 ст. 153 ЦК, суд вказав, що істотними умовами слід вважати всі, щодо яких за заявою однієї зі сторін слід досягти згоди. Отже, при цьому немає значення, що ці умови відсутні у чинному законодавстві і прямо і не визначені як істотні, обов'язкові умови договору (ч. 1 ст. 180 Кодексу).

Обов'язковими за Кодексом є умови, що встановлені чинним законодавством і стають обов'язковими внаслідок самого. лише факту укладення відповідного договору сторонами (у юридичній науці – імперативні норми). Від істотних вони відрізняються тим, що не потребують погодження між сторонами (не потребують згоди сторін) і про них не обов'язково застерігати у тексті договору. Як приклад можна навести окремі положення ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Типові договори оренди, затверджені наказом Фонду держмайна України від 23.08.2000 №1774 або Положення про форму зовнішньоекономічних контрактів, затверджене наказом Мінекономіки від 6.09.2001 №201.

У зв'язку з цим значний інтерес представляє касаційна постанова ВГСУ від 1.10.2002 у справі №2/90–921 (архів господарського суду Тернопільської області). Суди першої та апеляційної інстанцій у вказаній справі дійшли висновку про відсутність у спірному договорі оренди комунального майна кількох істотних умов оренди, визначених у ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Йшлося про такі умови, як порядок використання амортизаційних відрахувань, страхування орендованого майна, забезпечення пожежної безпеки. На цій підставі спірний договір було визнано неукладеним. Втім ВГСУ з такими висновками попередніх судових інстанцій не погодився. У касаційній постанові зазначається, що відсутні у договорі умови оренди не потребують включення до тексту договору через те, що детально регламентуються Законом «Про оренду державного та комунального майна». Отже, подібні умови слід визнати звичайними, тобто вони є обов'язковими для сторін в силу самого факту укладення спірного договору.

Більшість авторів вважає, що положення ст. 153 ЦК не поширюються на звичайні умови, які будуть чинними незалежно від ставлення до них сторін і незалежно від того, чи досягнуто згоди з цих умов. Втім варто зазначити, що проблема застосування такого поняття, як звичайні умови договору у контексті визнання угод неукладеними, потребує додаткового вивчення. Можна дійти висновку, що сама по собі відсутність якоїсь звичайної умови у договорі не завжди свідчить про неукладеність такого договору. Прикладом може слугувати касаційна постанова ВГСУ від 19.11.02 у справі №06/9–81 (архів господарського суду Волинської області). Попередні судові інстанції визнали спірний договір оренди неукладеним

через відсутність у ньому такої умови, як забезпечення пожежної безпеки об'єкта оренди (ст. 10 Закону «Про оренду державного та комунального майна»). Скасувавши ці рішення, ВГСУ зазначив, що забезпечення пожежної безпеки не впливає на захист прав орендаря.

Що ж стосується випадкових умов договору, то це такі: 1) передбачені чинним законодавством і у конкретному договорі змінені сторонами; 2) умови, про які взагалі у законодавстві не згадується (законодавством не регулюються).

До першої групи слід віднести умови, встановлені відповідними нормативно-правовими актами, якщо зміна таких умов допускається за згодою сторін. До умов другої групи може бути включена вимога про розміщення матеріалів, рекламного характеру на транспортних засобах під час перевезень вантажів.

2.3 Загальний порядок укладання господарських договорів

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а гі розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона – виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України. Під порядком укладення договору зазвичай розуміються нормативно закріплені взаємні, дії сторін, спрямовані на встановлення господарсько-договірних відносин та визначення змісту договірного зобов'язання. Діями щодо укладення договору визнаються тільки такі дії, що здійснюються зовні та звернені до іншої сторони.

У ч. 1 ст. 181 передбачено укладення господарського договору або шляхом складання одного документа (причому прикладення сторонами печаток є обов'язковим), або шляхом відповідного листування між сторонами. Отже, єдиною формою укладення господарського договору є письмова форма на відміну від цивільно-правового договору, де допускається і усна форма (ст. 206 ЦКУ), судова практика визначила деякі важливі аспекти розгляду справ про визнання договорів неукладеними.

Слід зазначити, що на відміну від позоьів про визнання правочинів недійсними за ст. 215 ЦКУ визнання договору неукладеним не потребує доказів наявності якогось умислу чи вини у сторін. Суб'єктивні моменти у цьому випадку юридичного значення не мають. Головним є доведення лише однієї обставини як юридичного факту – відсутність істотних умов у спірному договорі. Так само не має значення і ступінь виконання сторонами спірного договору. По всіх вивчених справах цієї категорії договірні зобов'язання сторін були тою чи іншою мірою виконані, втім ця обставина не бралася судами до уваги при визнанні таких договорів неукладеними.

Нині суди здебільшого дотримуються такого принципу, оцінюючи умови спірних договорів. Якщо присутні всі істотні умови, необхідні для угод даної категорії, але якась з цих умов не відповідає вимогам чинного законодавства – це є підставою для визнання такої угоди недійсною. Якщо ж відсутня хоча б одна з істотних умов – договір слід визнавати неукладеним. з наступним припиненням провадження у справі (п. 1-і ст. 80 Господарського процесуального кодексу України). На це прямо вказано у п. 17 роз'яснень Вищого господарського суду України від 12.03.99 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що пов'язані з визнанням угод недійсними».

На відміну від наслідків визнання договорів недійсними, наслідки визнання договорів неукладеними чітко не визначені чинним законодавством. Судова практика свідчить, що найчастіше це відмова у задоволенні вимог однієї зі сторін такого договору. Так, у справі №14\433 (архів арбітражного суду м. Києва), що неодноразово розглядалася судовими органами, орендодавцю постановою ВГСУ було відмовлено у позові до орендаря про стягнення заборгованості по орендній платі саме через визнання договору оренди і додаткової угоди до нього неукладеними. Причина – відсутність у спірному договорі і додатковій угоді істотних для оренди умов, а саме – визначення розміру орендної плати (суд виклав у своїй постанові сумніви з приводу того, чи є вказана у спірних документах грошова сума розміром орендної плати за об'єкт оренди в цілому, чи це ставка орендної плати за 1 кв. м орендованої площі), відсутність порядку використання амортизаційних відрахувань. Далі суд зазначив: «Матеріали справи свідчать, що сторони по-різному розуміють умову додаткової угоди (саме ця обставина спричинила даний спір), у зв'язку з чим не можна вважати, що сторонами досягнуто згоди з такої умови договору, як орендна плата». Отже, визнана судом відсутність певної угоди між сторонами одночасно означає відсутність відповідних прав і обов'язків сторін (у всякому випадку таких, які б користувалися судовим захистом). Причому це стосується як позивача, так і відповідача. У наведеній справі не тільки псевдоорендодавець втратив можливість для примусового виконання умов договору оренди (стягнення орендної плати), а й його контрагент (псевдоорендар) фактично втратив своє право на подальше перебування в орендованому приміщенні (якщо вимога про виселення буде пред'явлена орендодавцем). Точніше буде сказати, що вказані права у сторін не виникали взагалі.

А як бути, якщо одна із сторін договору, що визнаний судом неукладеним, отримала щось за таким договором? Посилатися на договір, аби повернути втрачене, кредитор вже не може. Фактично майно чи кошти передані без будь-яких правових підстав. Судова практика йшла шляхом застосування ст. 469 ЦК у старій редакції (аналог у новому ЦКУ ст. 1212, 1213). Цією нормою передбачено, що особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобов'язана повернути безпідставно придбане майно цій особі. Саме таке рішення прийняв ВГСУ у своїй касаційній постанові від 7.08.2002 у справі №Д 4/75 (архів господарського суду Дніпропетровської області) як наслідок визнання договору неукладеним.

Проте проблема полягає у тому, що ст. 1212, 1213 нового ЦКУ (як і ст. 469 ЦК у старій редакції) передбачають повернення лише майна. Отже, право продавця забрати назад поставлений товар не викликає сумніву. Передбачене і стягнення компенсації у випадку, коли спірного майна вже. немає (ч. 2 ст. 1213). На нашу думку, так само за аналогією закону можна повернути покупцеві і грошові кошти, що були одержані, наприклад, продавцем за договором поставки, який надалі визнали неукладеним. А як бути, коли йдеться про визнані неукладеними договори, що передбачали надання послуг або виконання робіт? Боржник фактично безпідставно отримав не майно як таке (ст. 190 ЦКУ), а результати наданих послуг чи виконаних робіт (ст. 901 ЦКУ). У більшості випадків ці результати не можна відокремити і повернути стороні, що надавала послуги чи виконувала роботи за спірним договором (реституція), наприклад, платні медичні послуги, навчання, ремонті роботи тощо. Тут можна лише розглядати гіпотетичне питання про стягнення відповідної грошової компенсації на користь виконавця робіт чи особи, що надала послуги. Втім, у ст. 1212, 1213 ЦК йдеться про повернення саме майна, а не про стягнення грошової компенсації чи розрахунки за роботи чи послуги. На нашу думку, тут також коректно застосувати аналогію закону на підставі ст. 8 ЦКУ, тобто все ж таки стягнути грошову компенсацію за виконані роботи і надані послуги.

Дещо інший підхід можна застосувати до договору про виконання будівельних робіт. їх результатом як правило є певний об'єкт, що може бути відчужений/повернутий за рішенням суду на підставі саме ст. 1213 ЦКУ.

Йдеться про ситуацію, коли замовник без достатньої правової підстави придбав цей об'єкт за рахунок підрядника.

Варто звернути увагу і на податкові наслідки визнання угоди неукладеною. Відразу слід зазначити, що вони є вкрай несприятливими для сторін. Так, у випадку передачі товарів, надання робіт чи послуг за договором, що надалі визнаний неукладеним, подібна передача підпадає під ознаки п. 1.23 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Тут подібне розглядається як безоплатна передача товарів, робіт чи послуг. Ця обставина суттєво змінює оподаткування і податковий облік у сторін. Так, у покупця замість збільшення валових витрат сплачена вартість одержаних товарів, робіт, послуг включається до валового доходу і збільшує об'єкт оподаткування податком на прибуток (п. 4.1.6 ст. 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»). Відповідно виникає необхідність зменшувати і податковий кредит з ПДВ.

Спори, пов'язані з формою цивільно-правових і господарських договорів, дедалі частіше стають предметом судового розгляду. Подібне свідчить, з одного боку, про подальший розвиток і ускладнення цивільно-правових і господарських відносин, з іншого – про недосконалість чинного законодавства. Значний вплив на форму договору дедалі більше здійснює вдосконалення технічних засобів створення, передачі і зберігання інформації, поширення Інтернету тощо. Прийняття нових ЦКУ і Господарського кодексу України вирішує частину з наявних проблем, але поряд з цим решту проблем виводить на новий рівень.

Окремо варто зауважити, що згідно з ч. 7 ст. 179 Кодексу господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦКУ з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів. Отже, відповідні положення ЦКУ з приводу форми цивільно-правових договорів мають застосовуватись і до господарських договорів, якщо інше не встановлено Кодексом.

Так, тривалий час предметом спорів була сама можливість укладення договорів у електронному вигляді (через Інтернет). У ч. 1 і 3 ст. 207 ЦКУ електронна форма фактично розглядається лише як технічна модифікація письмової форми, тобто як технічний засіб передачі або зберігання відповідної інформації, у якій виражена воля сторін (ч. 1 ст. 207 ЦКУ)1 . З цього приводу див. також Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг».

У ч. 1 ст. 207 ЦКУ зазначається, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного чи іншого технічного засобу зв'язку. Отже, згідно з ч. 1 ст. 205 ЦКУ зберігається традиційний поділ форм правочину (договору як різновиду правочину відповідно до ч. 2 ст. 202 ЦКУ) на усну і письмову. Певною альтернативою вказаним формам є вираження волі сторони через «мовчання» відповідно до ч. З ст. 205 ЦКУ (ч. З ст. 42 ЦКУ у старій редакції). У теорії більш традиційним є аналогічне поняття «умовчання», що розглядається як різновид так званих конклюдентних дій сторін, тобто один із способів вираження їхньої волі. Конклюдетні дії – це дії, «висловлені не в формі усної чи письмової пропозиції, а безпосередньо через поведінку, з якої можна зробити висновки про такій намір».

Вищий господарський суд України у своїй касаційній постанові від 27.05.2003 у справі №2/3/2260 визначив як конклюдентні такі дії позивача: 1) участь представника позивача в оперативній нараді, що проводив відповідач, рішенням якої позивача зобов'язали виконати певні дії, що є предметом спірного договору (будівництво теплотраси), а саме – поставка труб, надання будівельних механізмів тощо. Проти такого рішення позивач не заперечував; 2) прийняття позивачем рішення оперативної наради до виконання – поставка труб.

Суд дійшов висновку, що все це свідчить про укладення господарсько-правової угоди (виникнення господарсько-правових відносин) між сторонами.

При вирішенні спорів цієї категорії насамперед варто визначитись із змістом самого поняття «форма договору» («форма правочину»). Законодавчо єдине визначення змісту та ознак цих понять відсутнє. Всі наявні законодавчі акти з цього приводу дають лише переліки дозволених форм та встановлюють порядок їх застосування, санкції за порушення. Тим часом визначення змісту самого поняття «форма договору» важливо насамперед для відокремлення його від інших зовні схожих понять, наприклад способу передачі і зберігання інформації, аби запобігти помилкам у правозастосуванні. На жаль, саме цей аспект проблеми не є достатньо розробленим ані у цивільному, ані у господарському праві. Наявні дослідження і публікації переважно приділяють увагу проблемам застосування встановлених форм договорів і правочинів, їх класифікації тощо. З останніх досліджень, що певною мірою стосуються саме поняття форми договору, можна назвати публікації таких авторів, як Є.В. Першикова і деяких інших.

Філософія визначає форму як спосіб існування та вираження змісту, а також внутрішньої організації.

Якщо узагальнити публікації у правовій літературі, то форма договору здебільшого розглядається як уся сукупність засобів зображення, фіксації та передачі договірної інформації.

Зміст цього терміна розкривається дослідниками як сукупність дій, що містять повідомлення про наміри сторін вступити у договірні відносини на певних умовах.

У контексті визначення змісту поняття форми договору прийнято розрізняти:

форму оферти;

форму акцепту;

форму дій, що здійснюються з метою конкретизації змісту договору, внесення до нього змін, фіксації та регулювання суперечок, що виникли між сторонами. Такий підхід охоплює всі вимоги, що чинне законодавство пред'являє до порядку укладення договору. Про те порядок укладення і форма договору не є аналогами. Під порядком укладення договору зазвичай розуміються передбачені у чинному законодавстві взаємні дії сторін (у деяких випадках можлива мовчазна згода), спрямовані на встановлення господарсько- чи цивільно-договірних відносин та визначення змісту договірного зобов'язання. Діями щодо укладення договору визнаються тільки такі, що здійснюються зовні та звернені до іншої сторони.

Воля традиційно розглядається, як детерміноване і мотивоване бажання особи досягти поставленої мети. Сама по собі воля не тягне юридичних наслідків для відповідної особи. Волевиявлення – прояв волі особи зовні, завдяки чому воля стає доступною для сприйняття іншими особами. У контексті розгляду спорів, пов'язаних з формою договору, саме волевиявлення є. предметом правової оцінки суду і має юридичні наслідки. Через форму має досягатися гармонія між волею і волевиявленням. А на протиставленні волі і волевиявлення ґрунтуються деякі підстави для визнання договорів недійсними або неукладеними, наприклад недійсність договору, укладеного внаслідок помилки.

У контексті оформлення волевиявлення сторін господарського договору значний інтерес становить касаційна постанова ВГСУ від 14.04.2003 у справі №21/140–6/20 (архів господарського суду Дніпропетровської області). Сторони уклали договір поставки. Предмет договору мав визначатися специфікацією. Позивач-покупець звернувся з листом до відповідача-продавця з пропозицією про поставку іншої продукції, не передбаченої специфікацією. Посадова особа відповідача поставила на листі позивача схвальну резолюцію. Позивач витлумачив це як згоду на змін}/ умов договору і після відмови позивача виконати нові вимоги позивача звернувся до суду. Як доказ у суді використовувався лист позивача із схвальною резолюцією відповідача. Проте ВГСУ дійшов висновку, що ця резолюція адресована не позивачеві, а стосується лише самого відповідача. Фактично резолюція визнана внутрішнім службовим розпорядженням, що не є зовнішнім проявом взаємного волевиявлення сторін, яке б свідчило про досягнення згоди стосовно всіх істотних умов договору. Подібні дії не тягнуть за собою будь-яких цивільно-правових або господарсько-правових наслідків для відповідача як юридичної особи (суб'єкта господарювання). Резолюцію можна розглядати лише як певний адміністративний акт, який, до речі, міг бути скасований у будь-який момент і без усілякого узгодження з позивачем.

Тепер господарські суди розглядають подібні спори, здебільшого у контексті наявності у суб'єкта цивільно-правових чи господарсько-правових повноважень на вчинення дій, що тягнуть за собою відповідні наслідки. За ЦКУ такі повноваження виникають як складова частина цивільної правоздатності чи дієздатності юридичної особи (ст. 91, 92). Кодекс розглядає їх як складову господарської компетенції суб'єкта господарювання (ст. 55).


2.4 Особливості укладання окремих видів договорів

За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів.

У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні.

Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються Цивільним кодексом України (435–15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.

Попередній договір є новелою у чинному законодавстві. Аналогічні за змістом норми містяться у ст. 63 5 ЦКУ.

У ст. 182 окремо розглядаються два поняття – попередній договір і угода сторін про наміри (протокол про наміри, меморандум тощо). Принципова різниця між ними полягає у тому, що угода про наміри, на відміну від попереднього договору, фактично не породжує для сторін ніяких правових наслідків. Втім, на практиці сторони часто додатково включають до тексту угод про наміри спеціальні застереження про те, що подібна угода не є підставою для виникнення будь-яких грошових зобов'язань тощо.

Попередній договір можна вважати укладеним лише тоді, коли у ньому

визначено предмет та інші істотні умови основного договору (ч. 2 ст. 187).

Таку юридичну конструкцію можна вважати вдалою з огляду передусім на практичний аспект виконання попереднього договору. Якщо у попередньому договорі відсутні вказані ■ вище положення, то спори з приводу його виконання стають безперспективними через відсутність самого предмета спору.

Це питання розглядається також у ЦКУ і для порівняння наводимо відповідну статтю.

Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, – у письмовій формі.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників.

Ухилення від укладення договору за державним, замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою

відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами, Спори, пов'язані з укладенням договору за державним замовленням, в тому числі при ухиленні від укладення договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку. Виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.

Особливості укладання господарських договорів на основі вільного волевиявлення сторін, примірних і типових договорів

При укладенні господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект договорів може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими сторонами.

До укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.

Договірне оформлення організаційно-господарських зобов'язань може здійснюватися учасниками господарських відносин як на основі вільного волевиявлення сторін, так і на основі примірних договорів, якщо укладання таких договорів передбачено відповідними нормативно-правовими актами.

Спрощений спосіб укладання організаційно-господарських договорів не допускається.

Спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними. попереднього договору.

День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.

2.5 Порядок зміни та розірвання господарських договорів

Відповідно до ст. 188 ГКУ зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

На практиці досить часто виникають спори через недостатню визначеність поняття «розірвання господарських договорів в односторонньому порядку». Каменем спотикання стають ситуації, коли можливість розірвання договору однією зі сторін безпосередньо передбачена у самому договорі. Підписавши цей договір, друга сторона апріорі вже нібито дала свою згоду на його розірвання без додаткового узгодження, отже немає підстав для визначення такої ситуації як односторонньої дії. Втім, судова практика у деяких випадках не погоджується з подібною оцінкою.


3. Виконання господарських зобов'язань. припинення зобов'язань

3.1 Загальні умови виконання господарських зобов'язань

Відповідно до 193 ПСУ суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435–15) з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, не обхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управлена сторона відмовилася від прийняття ви конання зобов'язання.

Управлена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.

Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.

Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.

Не допускаються одностороння відмова від ви конання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Управлена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини.

Вимоги до предмета мають бути точними і конкретними. Відсутність таких вимог може унеможливити виконання зобов'язання: Так, нині певного поширення набула господарська практика, за якою будівельні організації укладають із замовниками договори не про капітальне будівництво як таке, а фактично лише про інвестування коштів замовника у будівництво конкретного об'єкта. При цьому більшість замовників продовжують розглядати подібні договори як різновид договору капітального будівництва. Насправді ж у цьому випадку будівельна організація не має ніяких обов'язків підрядника і не керується законодавством про капітальне будівництво (для замовника підрядник взагалі відсутній).

Кодекс допускає ситуації, коли згадані вище вимоги не будуть конкретизовані сторонами таким чином, аби зробити їх достатнім орієнтиром для виконавця господарського зобов'язання. В цьому випадку сторонам слід орієнтуватися на вимоги, «що у певних умовах звичайно ставляться». Таке поняття є і у цивільному праві, втім чіткого законодавчо закріпленого визначення воно не має. Якщо узагальнити усі дослідження і публікації з цього приводу, то можна дійти такого висновку. «Вимоги, що у певних умовах звичайно ставляться» – це вимоги, що зазвичай ставляться до виконання відповідних зобов'язань у повсякденній діяльності учасників господарських відносин. У міжнародних економічних відносинах це питання найчастіше розглядається у контексті виконання кодифікованих міжнародних звичаїв та узвичаєнь торгівлі, мореплавства тощо. Практика застосування цього поняття у внутрішньому господарському обігу України фактично поки що дуже обмежена. Значний інтерес у цьому зв'язку становить судова практика. За своїм змістом поняття «вимоги, що у певних умовах звичайно ставляться» здебільшого збігаються у цивільному і господарському праві. Тим більше, що і ч. і ст. 193 Кодексу передбачає застосування відповідних норм ЦКУ до виконання господарських зобов'язань.

Поки що не є достатньо дослідженим питання співвідношення поняття «вимог, що у певних умовах звичайно ставляться» та істотних умов господарського договору у контексті визнання договорів неукладеними. З одного боку, якщо сторони не узгодили якусь істотну умову господарського договору, то його слід визнавати неукладеним. З іншого боку, сторона вправі поставити питання про те, що відсутність такої умови у певних випадках може компенсуватися саме вимогами, що звичайно ставляться, тобто такими, що не потребують окремого узгодження і закріплення у договорі. Прикладом може слугувати наведена вище судова справа. Аби уникнути якихось непорозумінь під час судового розгляду, бажано все ж таки включити до договору приблизно таке положення: «У випадку виникнення під час виконання договору ситуацій, що не врегульовані цим договором, сторони керуються вимогами, що у певних умовах звичайно ставляться».

Поняття загальногосподарського інтересу. Згідно з ч. 2 ст. 193 кожна сторона повинна вжити всіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Отже, обов'язком учасників господарського зобов'язання є й врахування загальногосподарського інтересу. Це – один з елементів публічно-правових засад у регулюванні господарських відносин. На думку академіка В.К. Мамутова, будь-який приватний інтерес завжди включає елементи публічного інтересу, бо інакше стає неможливим захист цього приватного інтересу з боку держави.

Отже, можна дійти висновку, що інтереси окремих учасників
господарських зобов'язань завжди включають певний загальногосподарський інтерес і саме у такій якості користуються захистом держави. Кодекс не дає окремого визначення загальногосподарського інтересу, втім, на нашу думку, його зміст можна визначити на підставі преамбули та кількох інших норм Кодексу.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, ідо зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином. Отже, відповідно до ч. 7 ст. 194 лише законом встановлюються випадки, коли учасник господарського зобов'язання може в односторонньому порядку відмовитись від його виконання. На нашу думку, у господарській практиці такі випадки збігаються з деякими підставами припинення зобов'язань. Прикладом цього може бути ст. 205, що передбачає припинення зобов'язання у разі неможливості його виконання. Кодекс не містить і не розкриває поняття форс-мажору у господарських відносинах, проте можливість застосування відповідних норм ЦКУ дає підстави для висновку про коректність застосування інституту форс-мажору і господарських відносин.

Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання. Це положення ч. 6 ст. 193 має важливе практичне значення й обопільно захищає господарські інтереси сторін під час виконання ними своїх зобов'язань. Тут ідеться про кореспондування відповідних прав та обов'язків учасників господарських зобов'язань. Втім, підставою для невиконання своїх обов'язків першою стороною є невиконання не будь-яких кореспондуючих обов'язків другої сторони, а лише таких, що є необхідною умовою здійснення виконання першої сторони.

Відповідно до ч. 7 ст. 193 управлена сторона (рос. – уполномоченная сторона), приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини. У цій нормі посвідчення слід розуміти у широкому розумінні як письмовий документ, що складений згідно з вимогами чинного законодавства • і підтверджує виконання зобов'язання. Це може бути акт приймання-передачі певних товарів, виконаних робіт, наданих послуг тощо. Значний інтерес у цьому контексті становить судова практика Вищого господарського суду України. Так, за обставинами справи №36/621 (архів господарського суду Донецької області) позивач вважав, ідо факт надання ним послуг відповідачеві підтверджено рахунками, прийнятими до оплати, підписаними представниками відповідача та засвідчені його штампами. Відповідач заперечував цей факт і відмовлявся проводити оплату за цими рахунками. ВГСУ скасував усі попередні судові рішення та зазначив у своїй касаційній постанові таке. Судами не з'ясовано конкретне посадове становище, повноваження (не досліджувалися відповідні посадові інструкції), прізвище осіб, що підписали спірні рахунки від імені відповідача. Отже, з наявних матеріалів незрозуміло, чи мали право особи, на яких посилається позивач, здійснювати від імені відповідача певні юридичні дії (приймати платіжні документи до оплати). Характерно, що сама по собі наявність штампу відповідача на спірних документах не сприймається судами як беззаперечний доказ. Справу передано на новий розгляд.

Чинне законодавство встановлює обов'язкові вимоги до документів, що мають підтверджувати виконання господарських зобов'язань. Ці вимоги за змістом можна класифікувати так:

• встановлення обов'язкових реквізитів документів;

• встановлення обов'язкової форми.

Загальні вимоги до всіх вказаних документів встановлені у ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Тут вказані документи розглядаються як первинні документи, що фіксують факти здійснення господарських операцій. До обов'язкових реквізитів первинних документів Закон включає:

• назву документа (форми);

• дату і. місце складання;

• назву підприємства, від імені якого складено документ;

• зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;

• посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;

• особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Для деяких документів чинним законодавством встановлено обов'язкову форму, наприклад, для актів приймання-передачі основних засобів (форма №03–1), затверджену наказом Мінстату України від 29.12.95 №352.

3.2 Забезпечення виконання, господарських зобов'язань. Банківська гарантія

Згідно ст. 199 ПСУ – ввиконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Зобов'язання суб'єктів господарювання, які на лежать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

Принципово важливим є встановлення у ч. 1 ст. 199 застосування відповідних положень ЦКУ до забезпечення виконання господарських зобов'язань. Судячи з усього, йдеться про застосування глави 49 ЦКУ, що встановлює такі види забезпечення: неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток. Характерно, що цей перелік не є вичерпним. Закон або самі сторони у договорі можуть встановлювати нові види забезпечення, що відсутні у ЦКУ. Втім у ч. 1 ст. 199 сторони застерігаються від встановлення таких видів забезпечення, що суперечать закону.

Позицію Вищого арбітражного суду України (тепер – Вищий господарський суд України) з приводу гарантійних листів сформульовано у п. 5.1. роз'яснень №02–5/706 від 06.10.94 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів». Наводимо його текст:

Підставою для покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором є договір, що укладений між банком (кредитором) та поручителем (гарантом) у письмовій формі. Відповідно до статті 191 Цивільного кодексу України, яка поширюється і на гарантії (стаття 196 Цивільного кодексу України), недодержання письмової форми тягне недійсність договору поруки (гарантії). Письмова форма цього договору має відповідати вимогам, викладеним у частині другій статті 154 Цивільного кодексу України. (Абзац перший підпункту 5.1 пункту 5 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого господарського суду №04–5/609 (у_60960.0–02) від 31.05.2002)

Так, одним з доказів укладання договору гарантії є письмове повідомлення банку (лист, телеграма, телетайпограма, телефонограма тощо) – гаранту про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встановленими договірні відносини між банком та гарантом, якщо в договорі банку з позичальником є посилання на надісланий банку гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо в кредитному договорі таке посилання на гарантійний лист відсутнє, слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта не встановлені.

З метою нейтралізації десприятливих наслідків від економічних злочинів законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування, єдиного страхового фонду публічної застави.

3.3 Загальні умови припинення господарських зобов'язань

Господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами.

Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435–15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Припинення господарського зобов'язання виконанням або зарахуванням.

Господарське зобов'язання, всі умови якого виконано належним чином, припиняється, якщо виконання прийнято управленою стороною.

У разі якщо зобов'язана сторона належним чином виконала одне з двох або кількох зобов'язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов'язання), господарське зобов'язання припиняється виконанням.

Господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної Однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов'язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов'язання.

■ Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом.

У контексті ст. 203 ПСУ найбільшу складність у господарській, судовій практиці нині найчастіше становить правова оцінка і класифікація зарахування зустрічної однорідної вимоги як способу припинення зобов'язання. Фактично йдеться про практичні аспекти такої концептуальної проблеми сучасної юридичної науки, як співвідношення приватного і публічного права, вивчення можливостей їх взаємодії. Зокрема, йдеться про зарахування зустрічної однорідної вимоги у зовнішньоекономічних контрактах (так звана «проблема 90 днів»).

Закон, інші згадані вище нормативно-правові акти, що регулюють розрахунки та відповідальність за експортно-імпортними операціями, судова практика їх застосування дещо змінюють традиційні погляди на склад правопорушення як загальної підстави для юридичної відповідальності. Досі загальноприйнятим у правовій науці було включення до складу будь-якого правопорушення такого компонента, як суб'єктивна сторона правопорушення – вина, мотиви тощо.

Втім відповідно до ч. 5 ст. 4 Закону податкові органи можуть стягувати з порушників штрафні санкції (пеню) в позасудовому порядку за результатами своїх перевірок. При цьому ані чинне законодавство, що встановлює валютний контроль за експортно-імпортними операціями, ані судова арбітражна практика за наведеними справами взагалі – не беруть до уваги суб'єктивний фактор правопорушень, що вчиняються. Підставою для застосування санкцій податковими органами тут є лише сам факт порушення вимог чинного законодавства незалежно від причин, мотивів, наявності чи відсутності вини. Суб'єктивний фактор може братися до уваги лише у випадку звернення порушника до суду з позовом до контрагента нерезидента, що не виконує умови контракту (стягнення заборгованості) – ст. 4 Закону. Задоволення позову є підставою для звільнення від штрафних санкцій, але лише з дати прийняття цього позову до розгляду.

На подібні принципові положення і новели ВГСУ вже звертав увагу у п. 5 своїх роз'яснень від 12.05 95 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів». Тут зазначалося, що наявність чи відсутність умислу, розрахункова помилка, недосвідченість відповідальних працівників, тобто суб'єктивні фактори, як і фінансово-господарський стан підприємства порушника податкового законодавства не можуть братися до уваги під час розгляду його спорів з податковими органами. Усе це означає, що теорія юридичної відповідальності потребує подальшого розвитку і змін.

Насамкінець слід звернути увагу на таке. Свою позицію з приводу можливостей застосування зарахування зустрічних вимог до зовнішньоекономічних контрактів (вирішення «проблеми 90 днів») Верховний суд України висловив у постанові від 17 12.2002 у справі №2–15/2542–02. Ця позиція не збігається з наведеною вище позицією ВГСУ (тепер Вищий господарський суд України), що заперечував можливість зарахування, як підставу для незастосування вимог ст. 1,2 Закону «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Натомість, на думку Верховного Суду України, за наведеною справою застосування зарахування у зовнішньоекономічних контрактах між резидентом і нерезидентом є законним. А відтак до цієї ситуації не можуть застосовуватися вимоги ст. 1, 2 Закону «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

3.4 Припинення господарського зобов'язання за згодою сторін та при неможливості виконання

Господарське зобов'язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов'язання.

Господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

У ч. І ст. 204 йдеться про новацію господарських зобов'язань, тобто про заміну одних зобов'язань іншими між тими самими сторонами. Новація досить детально розроблена у теорії як категорія цивільного права. Втім, наявні розробки і дослідження з цього приводу можуть бути застосовані до новації як до категорії і господарського права. Так, для новації характерні такі ознаки:

о наявність домовленості сторін щодо припинення первісного

зобов'язання і заміни його іншим;

о припинення первісного зобов'язання;

о припинення всіх додаткових зобов'язань;

о виникнення між тими самими сторонами нового зобов'язання;

о нове зобов'язання своїми істотними умовами відрізняється

від первісного зобов'язання (предмет, підстава тощо);

о первісне зобов'язання було діючим (не визнавалося не

дійсним, неукладеним тощо).

Слід зауважити, що новація господарського зобов'язання може потягнути за собою відповідні податкові наслідки. Так, заміна купівлі продажу на бартер істотно змінює умови оподаткування, впливає на час виникнення податкового кредиту, на формування валових витрат.

У ч. 2 ст. 204 розглядаються ситуації, коли боржник і кредитор поєднуються в. одній особі. Подібне можливе, наприклад, якщо емітент вилуплює власний вексель. Наступні розрахунки за допомогою цього векселя поновлюють вексельні зобов'язання емітента.

Стаття 205 ГКУ визначає положення стосовно припинення господарського зобов'язання у разі неможливості виконання, а саме:

Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не перед бачено законом.

У разі неможливості виконання зобов'язання – повністю або частково зобов'язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим на слідкам повинна негайно повідомити про це управлену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'язання відповідно до вимог закону.

Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням.

У разі неспроможності суб'єкта господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом. Умови, порядок та наслідки оголошення суб'єктів господарювання банкрутами встановлюються цим Кодексом та іншими законами. Ліквідація суб'єкта господарювання – банкрута є підставою припинення зобов'язань за його участі.


Висновки

Господарські зобов'язання – це правовідносини, згідно яких одна сторона (кредитор) зобов'язується забезпечити своєчасне виконання робіт, надання послуг, передачу інших предметів угоди/ а інша сторона (боржник) – виконати обумовлені або нормативно-визначені вимоги кредитора.

Зобов'язання як правове поняття складається з декількох елементів: суб'єкти зобов'язання, правовідносини між ними та його зміст. Суб'єктами зобов'язання, як і будь-якого іншого цивільно-правового відношення, може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії, називається кредитором, а сторона, яка зобов'язана виконати вимогу кредитора, називається боржником.

Відповідно до ст. 173 ГКУ – господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну, дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

Кодекс вводить поняття господарського зобов'язання як одного з головних механізмів встановлення і регулювання стосунків між учасниками господарських відносин. Поняття господарського зобов'язання фактично є новелою у чинному законодавстві України. Дотепер зобов'язання і зобов'язальне право взагалі традиційно розглядалися більшістю дослідників лише у контексті цивільного права.

Слід виділити, що існують види господарських зобов'язань:

Майново-господарські зобов'язання

Організаційно-господарські зобов'язання

Соціально-комунальні та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали. В формі договору здійснюється отой величезний товарообіг в суспільстві, його роль ще більше зростає в умовах ринкової економіки. Саме завдяки цій ролі договору і як підстави виникнення зобов'язань, і як основного правового інструменту (форми) обороту товарів та надання послуг слід розглянути основні положення про цивільно-правовий договір.

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірці договори), а у визначених законом випадках – затверджувати типові договори.

Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Виконання є одним із засобів припинення зобов'язання (ч. 1 ст. 202, ст. 203).

Можна виділити два головних принципи виконання господарських зобов'язань – належного виконання і реального виконання. У застосуванні до господарських зобов'язань вони конкретизуються у понятті договірної дисципліни.

Принцип належного виконання за змістом тотожний аналогічному принципу у цивільному праві. За цим принципом учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Принцип реального виконання – логічне продовження принципу належного виконання. На думку авторів підручника «Хозяйственное право», цей принцип означає недопустимість заміни грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків та виплати неустойки того, що повинен виконати боржник (ч. З ст. 193). Якщо боржник відмовляється від виконання певних дій, кредитор має право виконати ці дії самостійно за рахунок боржника.

Дотримання принципу належного виконання зобов'язань можливе, якщо сторони виконують такі умови.

Виконання господарських зобов'язань насамперед регулюється ЦКУ з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ. При виконанні господарських зобов'язань учасники господарських відносин повинні дотримуватися вимог, що закріплені у чинному законодавстві (не лише закону), а також у договорі.

Чинне законодавство встановлює обов'язкові вимоги до документів, що мають о стверджувати виконання господарських зобов'язань. Ці вимоги за змістом можна класифікувати так:

• встановлення обов'язкових реквізитів документів;

• встановлення обов'язкової форми.

Загальні вимоги до всіх вказаних документів встановлені у ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Тут вказані документи розглядаються як первинні документи, що фіксують пакти здійснення господарських операцій. До обов'язкових реквізитів первинних документів Закон включає:

• назву документа (форми);

• дату і місце складання;

• назву підприємства, від імені якого складено документ;

• зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;

• посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;

• особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка «рала участь у здійсненні господарської операції.

Господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управленої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами.

Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнай ця недійсним за рішенням суду.

Господарське зобов'язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема у і здою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонам;,: що така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов'язання.

Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не перед бачено законом.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий