Смекни!
smekni.com

Делікти в римському праві (стр. 2 из 3)

На відміну від особистої образи об’єктом посягання крадіжки були чужі речі, майно, власність, майновий інтерес. Відповідно необхідним елементом визнання крадіжки було створення майнової вигоди шляхом протиправного впливу на чужу і рухому річ, тобто animus furandi – намір отримати вигоду протиправним способом і проти волі власника.

Тому римські юристи до furtum відносили не лише таємне викрадення речей, але і привласнення чужої знайденої речі, набуте шляхом шахрайства тощо. Навіть побіг раба розглядався як furtum, оскільки, вчинюючи побіг, він ніби то крав сам себе у свого господаря.

Таким чином, furtum – це будь –яке протиправне і корисливе посягання на чужий майновий інтерес.

Відповідальність за крадіжку встановлювалася різними правовими засобами. Можна було подати віндикативний позов про витребування викраденого. Але цей речово – правовий засіб був незручним, оскільки вимагав покладення на позивача тягаря доведення (onus probandi). Для більш зручного та доступного захисту власника від посягань крадіїв слугував зобов’язально – правовий засіб – condictio ex causa furtive, що мав за мету повернути викрадене. Ще одним зобов’язально – правовим засобом захисту насамперед права власності від крадіїв був позов про крадіжку (actio furti). Він був підставою виникнення позадоговірного зобов’язання, за яким крадій зобов’язувався до сплати штрафу. Відповідальність за ним визначалася в залежності від характеру крадіжки: furtum manifestum і furtum nec manifestum. Якщо крадій схоплений на місці злочину або крадена річ знайдена у нього в результаті спеціального урочистого обшуку, то це furtum manifestum, якщо ж його відшукували протягом певного часу після крадіжки, то це furtum nec manifestum.

Крадій, схоплений на місці злочину, за Законами ХІІ таблиць піддавався негайній екзекуції і міг бути навіть убитий, якщо крадіжка вчинювалася зі зброєю або вночі. В інших випадках крадія віддавали на розправу потерпілому. Він утримував його протягом 60 днів в якості боржника. Якщо крадія ніхто не викупав, потерпілий мав право на свій розсуд або вбити, або продати його в рабство.

Преторська практика видозмінила встановлену в різні часи систему штрафів за крадіжку, яка була виявлена на місці злочину, і в праві Юстиніана визначався єдиний штрафний інфаміруючий позов (actio furti) проти крадіїв, посібників та переховувачів.

За furtum nec manifestum, тобто, якщо крадій не схоплений на місці злочину, за Законами ХІІ таблиць він за позовом зобов’язувався до сплати подвійної вартості викраденої речі. Ця санкція зберігалася до часів Юстиніана.

Крадіжка, що виявлена на місці злочину, за позовом actio furti тягла більш сувору відповідальність – крадій засуджувався до штрафу у чотирикратному розмірі вартості викраденої речі. Всі співучасники та переховувачі відповідали в такому ж розмірі, тобто мала місце кумулятивна відповідальність.

Таким чином, з факту крадіжки виникало два обов’язки. Перший, на підставі кондиції із крадіжки, за яку крадій засуджувався до повернення речі з усіма її прирощеннями. Другий – на підставі позову про крадіжку (actio furti), за яким крадій, схоплений на місці злочину, засуджувався до сплати штрафу у розмірі чотирикратної вартості викраденої речі, а крадій nec manifestum – до її двократної вартості.

4. Damnum injuria datum – неправомірне знищення або пошкодження чужого майна

У ранньореспубліканській період римське право ще не знало загального правила про відповідальність за неправомірне завдання шкоди чужому майну. У Законах ХІІ таблиць встановлювалася лише відповідальність за окремі випадки пошкодження або знищення чужого майна, обумовлених головним чином землероб ним характером господарства, так підлягав смерті той, хто навмисно підпалював чужий будинок або сніп хлібу, або вчинював інше таємне знищення врожаю. За злісну вирубку дерев призначався великий штраф тощо.

Більш загальні норми про відповідальність за неправомірно завдану шкоду чужому майну були сформульовані пізніше в законі Аквілія приблизно в ІІІ ст.д.о н. е. Проте і вони носили обмежений характер.

Ульпіан писав, що Аквіліїв закон відмінив усі закони, видані раніше і які говорили про протиправне завдання шкоди, - як (правила) ХІІ таблиць, так і інші. Цей закон являв собою плебісцит, оскільки був затверджений плебсом за пропозицією плебейського трибуналу Аквілія. Він складався з трьох глав, дві з яких (перша та третя) встановлювали деліктну відповідальність за завдання шкоди чужому майну. Гай наводить зміст першої глави: “Якщо будь – хто протиправно уб’є чужого раба або чужу рабиню, або чотириноге, або скотину, то він має бути засуджений до обов’язку надати власнику стільки меді, скільки найбільше це коштувало у даному році”. Третя глава встановлювала відповідальність за поранення чужого раба або тварини і за знищення або пошкодження чужої речі.

Для настання відповідальності за вбивство або поранення раба або тварини, а також за знищення або пошкодження чужих речей були необхідні наступні умови:

1. Смерть, поранення раба або тварини, а також інше пошкодження або знищення чужого майна повинно бути спричинено corpore, тобто безпосередньою дією правопорушника. Раб або тварина, наприклад, повинні бути вбиті правопорушником, а не загинути, стрибнувши у прірву, злякавшись правопорушника. Не буде відповідальності і у випадку, коли винуватець шкоди заморив голодом раба або тварину, закривши їх у приміщенні.

2. Відповідальність у цих випадках наступала також при умові, що шкоду завдано corpori, тобто матеріальним впливом на об’єкт посягання. Раб повинен бути вбитий або поранений, наприклад, дубинкою. Проте, якщо тварину було загнано у річку і там загинуло, відповідальність не наступала – тут немає безпосереднього матеріального впливу. Не буде відповідальності, якщо порушник відчинив двері приміщення і тварини загинули від холоду, збігли або розкрив дах і речі загинули від дощу.

3. Деліктна відповідальність за законом Аквілія наступала лише за наявності вини правопорушника, навіть найменшої. За випадок відповідальність не наставала.

4. Спричинена вбивством або пораненням раба або тварини, знищенням або пошкодженням чужих речей шкода відшкодовувалася лише їх власнику. Інші особи, зацікавлені у збереженні вказаних речей (володільці, заставодержателі, узуфруктуарії тощо), користуватися захистом закона Аквілія не могли – на них він не поширювався.

Винуватець шкоди був зобов’язаний сплатити власнику вбитого або пораненого раба або тварини, знищеної або пошкодженої речі найвищу ціну, що мала місце останнім часом. Якщо спричинювач шкоди намагався ухилитися від відповідальності, сума стягнення подвоювалася.

Таким чином, закон Аквілія мав обмежене застосування і не встановлював відповідальності за будь – яке неправомірне спричинення шкоди чужому майну. Крім того, відповідальність правопорушника носила штрафний характер, а не визначалася дійсним розміром шкоди. У випадку оспорювання вона могла бути подвоєна. Якщо шкода завдана декількома особами, то позов подавався до кожного з них (кумулятивна відповідальність). У випадку смерті правопорушника зобов’язання відшкодувати шкоду на його спадкоємців не переходило, однак, в період імперії вони відповідали в межах збагачення.

Все це свідчить про те, що позов, що витікає із факту вбивства або поранення чужого раба або тварини, пошкодження або знищення іншого майна, був за характером штрафним. Між тим способи завдання шкоди чужому майну не обмежувалися перерахованими, проте деліктами вони не визнавалися. Іншими словами, велика група позадоговірних правопорушень деліктами не визнавалася і не тягла за собою відповідальності. Преторське право і практика стали застосовувати вказаний закон у всіх випадках неправомірного спричинення шкоди чужому майну, а не лише corpore corpori. З часом цей позов стали надавати не лише власнику убитого або пораненого чужого раба або тварини, пошкодженого чи знищеного іншого майна, але і іншим зацікавленим особам (володільцям, детекторам, заставодержателям тощо) і навіть кредиторам власника убитого або пораненого раба, іншого пошкодженого або знищеного майна.

Так поступово виробилася практика, що забезпечувала відшкодування будь – якої шкоди, спричиненої неправомірною дією. Основи її лягли в основу деліктної відповідальності у сучасних правових системах.

5. Угоди in fraudem creditorum

Fraus creditorum - здійснення боржником операційугод, направленихспрямованих на зменшення його майна з метою укрити це майно від зверненнязвертання, ставлення, обігу на нього стягнення кредиторами. Зрозуміло, що такі діяння in fraudem creditorum могли бути визнані деліктом тількилише після того, як звичайноюзвичною формою примусового виконання судових рішеньрозв'язань, вирішень, розв'язувань стало зверненнязвертання, ставлення, обіг стягнення на майно боржника: введення кредитора у володіння майном боржника, missio in possessionem і потімі тоді продаж цього майна з публічнихприлюдних торгів (venditio bonorum). Позов до боржника, умиснінавмисні дії якого привели до зменшення майна, що служило джерелом покриття вимог кредиторів, одержавотримав назву actio Pauliana на ім'я претора, що залишився невідомим, застосовувався вже за часів Цицерона. Позов був направленийспрямований на поворот угодиугоди, здійсненої боржником на шкоду кредиторам, і повернення відповідних речей або прав до складу майна боржника.

Пред'явлення actio Pauliana припускалопередбачало наявність деяких певних умов:

1) Майно боржника повинно було бути зменшено відповідною дією, хоч би і негативноюзаперечним, наприклад, пропуском терміну для пред'явлення певного позову.

2) Боржник повинен був діяти, знаючи про те, що він зменшує своє майно. Наміри заподіятиспричинити шкоду кредиторам не вимагалося. Досить було, щоб боржник був conscius fraudis.

3) Нарештіурешті, для пред'явлення позову не до боржника, а до третьої особи - контрагенту боржника по угодіугоді, або особіобличчю, лицю, яка одержалаотримала певну вигоду від дії або бездіяльності боржника, треба було, щоб ця особаобличчя, лице також усвідомлювала шкідливі для кредитора наслідкирезультати дій боржника, також було conscius fraudis.