Гоббс виступає як мислитель-основоположник цього політичного обґрунтування, і його праця запровадила, якщо можна так висловитися, мову і граматику політики, яку практикуватимуть аж до XIXсторіччя. Таким є значення гоббсівського відкриття філософії держави.
Праця Спінози «Політичний трактат», розпочатий 1675 року і незавершений через смерть (1677), становить собою антигоббсівський маніфест. Ця праця була написана після «Теолого-політичного трактату», й у ній він дійшов до висновків, у яких гостро і твердо - їх можна розглядати і як відповідь Гоббсові, і як його критику, - стверджує, що метою держави є свобода.
Спіноза розвиває свою політичну теорію, поклавши в її основу свободу, - на противагу англійській філософії, для котрої основний закон політики полягає в «громадянській покорі», яка досягається шляхом цілковитого заперечення природної свободи. Спіноза бере за основу буття як властивість, Гоббс відштовхується від індивіда як бажання. Спіноза розглядає свободу, яка витікає із самої властивості всякої природної істоти.
Спіноза вказує, що кінцевою метою запровадження політичного стану виступає не зверхність, не утиски людей, не підпорядкування гніту іншої людини. Подібна система спрямована лише на те, щоб звільнити індивіда від страху - аби кожен міг, наскільки це можливо, почувати себе в безпеці; інакше кажучи, аби він міг найбільшою мірою зберегти своє природне право на життя і діяльність (не завдаючи шкоди ні собі, ні ближньому). Отже, мета суспільної організації - свобода.
Трактат Локка відкриває поле для теорії нової конституційної держави: убезпечення власності відкриває дорогу парламентаризму, себто суверенітетові парламенту. Власники не повинні мати обов'язково ті ж самі інтереси, що й король, - отож, вони самі мають право голосу. Інакше кажучи, закон, суть котрого полягає в убезпеченні власницького устрою,
найліпшим чином може бути створений лише власниками. У конституційній державі, де король править лише під контролем парламенту, таким чином досягається наявність законодавчої влади (парламенту), котра не залежить від влади виконавчої (короля). Таким чином у царині суверенітету відбувається революція, однак вона торкається не його принципу, а форми,
в якій цей принцип втілюється на практиці - прикладом може бути англійська революція 1688 року. Ця історична подія клала початок, принаймні у Великій Британії, спільному існуванню в державі різних гілок влади.
Трактат Локка становить найкращий коментар до цієї найголовнішої революції, котра стоїть біля витоків новітньої демократичної традиції, - революції, котра вперше представила монархові текст, якому він змушений був підпорядкуватися задля збереження своєї влади, й це був Білль про права, датований 1689 роком. В цьому вирішальному тексті містяться конституційні статті, основні положення котрих виглядають такими, наче їх написав своєю рукою сам Джон Локк, настільки детально розроблений зміст цих статей у його трактаті. «1. Посягання королівської влади на призупинення чи виконання законодавчих актів без погодження з парламентом є незаконне. 2. Посягання королівської влади на відміну чи виконання законодавчих актів, якщо воно узурповане й виконується в останню чергу, є незаконним. 3. Будь-яке карбування монет на потреби Корони під приводом прерогативи королівської влади без погодження з парламентом є незаконним».[4]
Новітній конституціоналізм, відкритий Локком, знаходить своє обґрунтування в Монтеск'є. Як зазначає Ж. Мере, в Монтеск'є немає теорії «поділу влади». Автор жодного разу не вживає слово «поділ», аби окреслити концепцію відносин поміж гілками влади, й робить він це на тій підставі, що теорія про три гілки влади полягає в концепції суверенітету держави, і як «розподілу гілок влади». Саме оце слово «розподіл» Монтеск'є регулярно вживає для того, щоб створити теорію «політичної свободи». Як відомо, шляхом глибоких роздумів над конституцією Англії, котра стала джерелом революції 1688 року й породила Білль про права, автор праці «Дух закону», йдучи слід за Локком і його «Нарисом про громадянський уряд», закладає основи юридично-філософської традиції новітньої конституційної держави. Локк підготував ґрунт; Монтеск'є систематичним і послідовним чином створив на цьому ґрунті свою теорію.
Він ставить за мету обґрунтувати концепцію свободи не в її метафізичних основах, а в політичних умовах можливого. В цьому розумінні Монтеск'є не такий далекий від Спінози, як видається на перший погляд - адже Спіноза першим почав розглядати свободу, як основоположну мету держави. Об'єктом політики є свобода, вважає разом із ним Монтеск'є. [5]
Руссо в знаменитій Книзі III«Про депутатів або представників» цілком відкидає і спростовує теорію представництва. Руссо гнівно засуджує ідею окремого від народу законодавчого корпусу, котра так подобається Монтеск'є. Його критика носить радикальний характер і не залишає жодних перспектив для конституційного розв'язання проблеми, яким його бачить Монтеск'є, оскільки той нітрохи не ставить під сумнів традицію монархічного суверенітету. Отож, Руссо вщент громить концепцію суверенітету - хоч абсолютного, як у Гоббса, хоч ліберального, як у Монтеск'є, - у тому вигляді, в якому вона існувала до нього, себто втіленою в особі короля.
Отож, розв'язання проблеми у Руссо полягає в автентичній дефініції принципу суверенітету. Руссо бачить його в загальній волі, котра не може бути представлена, оскільки в цьому випадку вона руйнується, переходячи в приватне. Заперечення представництва (а отже, і розв'язання проблеми в парламентських інституціях, котре звідси витікає) становить необхідний наслідок дефініції принципу суверенітету як «загальної волі». І справді, загальна воля суперечить волі всіх, як деспотизм суперечить свободі - це те, чого не змогли зауважити ні Гоббс, ні Локк. Вона ніяк не може бути волею всіх із тієї простої причини, що вона є волею одного. І цією особою виступає народ. Народ - це колективне моральне «я», пише Руссо. Це моральне тіло - моральна єдність, котра, може хотіти і заявляє про те, чого вона хоче. Відомо, що Руссо називає словом «закон» декларацію загальної волі. Отож, ключем абсолютного протиставлення, котре здійснив Руссо, протиставивши принцип суверенітету ідеї представництва, буде строга послідовність, яка становить основу всієї аргументації «Угоди»: народ - загальна воля - закон. Упродовж усієї 15 глави (Книга III)прослідкується ідея, висловлена іще на початку праці, згідно з визначальною формулою, котра звучить так: «Отож, я стверджую, що суверенітет, будучи всього лиш виявом загальної волі, ніколи не може відчужуватися, й що суверен, котрий виступає усього лиш колективною істотою, може бути представлений лише самим собою - передаватися може влада,
а не воля». Якщо проблема «представництва» й існує в політиці, то вона, як вважає Руссо, може стосуватися лише реалізації суверенітету, а не того, що лежить в його основі і становить його суть, себто волі. Різниця, котра існує поміж волею і владою, носить абсолютно незмінний характер і формує суть верховної влади.
Отож, якщо «Угода» є радикальним засудженням усякого представництва, то це тому що Руссо побачив, — на прикладі Гоббса і Монтеск'є, — що представництво неухильно руйнує первісну суверенну волю, себто волю народу. [6]
Революція «всесвітнього класу» була передовсім революцією проти принципу верховної влади народу, інакше кажучи, проти демократії. «Демократія, - писав Ленін у 1917 році, це Держава, яка визнає підпорядкування меншості більшості; інакше мовлячи, це організація для систематичного насильства одного класу над іншим, одної частини населення над іншою», і у Маркса є думка, згідно з якою загальне виборче право внаслідок свого застосування спричинилося б до відміни політичної держави і «громадянського» суспільства. Тема революційного усунення шляхом виборів - котра в 1843 році була філософічною, - в Леніна перетворилася в ліквідацію держави шляхом революції.
Політичний принцип вираження суверенітету народу шляхом загального виборчого права поступився місцем принципові колективного привласнення знарядь виробництва. Політична теорія свободи поступилася таким чином економічній теорії звільнення. Політика за тієї епохи була лише вторинною похідною економічного суспільства, яку остаточна революція звела нанівець. На перший план вийшла ліквідація політики, управління речами замінилося урядуванням людьми. «Кінцевою метою, - писав Ленін, - ми ставимо ліквідацію держави, себто будь-якого організованого й систематизованого насильства, будь-якого насильства над людьми взагалі... однак змагаючи до соціалізму, ми переконані, що в своєму розвитку він переросте в комунізм, а значить, зникне всяка необхідність у насильстві над людьми взагалі, необхідність у підпорядкуванні одної людини іншій, одної частини населення іншій його частині, тому що люди звикнуть дотримуватися елементарних умов життя в суспільстві без насильства і без підпорядкування».
Отож, питання про насильство постає як зміст політики; суверенітет як у Маркса, так і в Леніна виступає принципом панування одного класу над іншим. А тому держава на цій таки підставі є насильством у собі, узаконеним насильством. Оскільки вона є наслідком боротьби класів, - а не вираженням спільного «я», котре має ілюзорний характер, - то держава суверенітету виступає знаряддям насильства, яке революція всесвітнього класу повинна обмежити, і це її моральна мета.
Насправді ж, згідно з історією, критика верховної влади полягає не в ліквідації державного панування (ні Ленін, ні Маркс не висловили цього в чіткій формі), а радше в тому, щоб втілити панування держави в неявній формі - шляхом повсюдного поширення держави і єдиної партії. Ця тема у Маркса присутня у вигляді передчуття, котре в своїй основі пов'язане із романтичною гіпотезою відмирання держави, диктатури пролетаріату. Диктатури, яка, згідно з адекватною формулою, що виражає ідею, дану в своїй істинності, за Леніним полягає в організації диктатури пролетарської партії. З погляду верховної влади, ленінізм безумовно виступає як доктрина, яка, ввібравши в себе етатичний принцип виключно як принцип панування, повертає новітню державу до її формальної суті, а саме до політичної форми, яка притаманна процесу універсалізації ринку.