регистрация / вход

Державно-правовий розвиток Німеччини другої половини XIX століття

Обставини та особливості об’єднання Німеччини на чолі з Прусією. Феодально-абсолютистський характер німецьких держав. Етапи формування та доповнення Конституції 1871 року. Німецький кримінальний кодекс 1871 року, його статті. Цивільне Уложення 1900 року.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему: " Державно-правовий розвиток Німеччини (друга пол. 19 ст.) "


Вступ

Розгромивши у 1870 р. Францію, Прусія позбавила південно-німецькі держави свободи вибору. Хоч-не-хоч, але вони мали заявити про свою згоду увійти до складу об'єднаної Німецької імперії. У 1871 р. Німецька імперія одержала конституцію. З невеликими змінами вона діяла до 1919 р. Забезпечити головування Прусії мала і вся організація виконавчої влади Союзу. Президентом Союзу із титулом імператора було визнано прусського короля. Але незважаючи ні на що, об'єднання країни сприяло її розвитку в різних галузях.

Отже, у 1871 р. була прийнята Конституція Німецької імперії, що значною мірою відтворила конституцію Північно-Німецького союзу, а також врахувала договори з південонімецькими державами шляхом ряду конституційних новацій. За своїм характером Конституція виражала інтереси феодально-юнкерських землевласників і великої промислової буржуазії.

Що стосується правової системи Німеччини, то на початок XIX ст. розвиненого загальнонімецького законодавства з питань цивільного права не існувало, а було лише так зване «загальне право» і особливі кодекси деяких німецьких держав. До складу цього права входили, головним чином, рецеповане римське право та імперські закони.

У Німеччині римське право застосовувалось не у чистому вигляді, а з нарощеними на ньому тлумаченнями. Але якщо у тій чи іншій німецькій державі існував цивільний кодекс, то застосовувався він, а не римське право. Останнє було важливим у закритті прогалин у місцевому законі, тобто застосовувалось при вирішенні питань, які безпосередньо кодексом даної держави не регламентувалися.

Отже, у німецьких державах існували різні джерела права, і феодалізм чіплявся за цю різнобарвність правових систем, яка сприяла реакційним прагненням і збереженню феодальних порядків. Можна сказати, що німецьке законодавство мало метою врятувати із феодалізму все, що ще можна було врятувати.

Деякі з нормативно-правових актів Німеччини, зазначеного періоду, будуть розглянуті в даній роботі, а саме Німецький кримінальний кодекс 1871 року та Цивільне Уложення 1900 року.

1. Об’єднання Німеччини на чолі з Прусією. Конституція 1871 року

Німеччина пізніше за інші європейські країни вступила на шлях капіталістичного розвитку. Більша частина її населення займалася землеробством. Разом з тим промисловість і торгівля у кінці XVIII на початку XIX ст. одержали подальший розвиток. Окрім природного економічного процесу цьому у значній мірі сприяли, висловлюючись словами Мерінга, «…ненаситні грошові потреби деспотизму на утримання двору і флоту, його зростаючі податі і державні борги, його господарювання, базоване на монополіях, привілеях і протекціонізмі». Економічна політика урядів німецьких країн – меркантилізм, змушувала їх у боротьбі один з одним заохочувати все, що сприяло збільшенню експорту, а значить, розвиток усіх видів обробної промисловості.

Окупація у 1806–1810 рр. наполеонівською армією значної частини Німеччини, особливо прирейнських областей, які були поставлені під безпосереднє управління Франції, призвела до знищення кріпосного права та феодальних привілеїв. Отже, у підкорених Наполеоном німецьких державах було у значній мірі підірвано феодальні пережитки.

Певні реформи були проведені і в неокупованих німецьких державах. Зокрема, реформами Гарденберга-Штейна у Прусії скасовувалось кріпосне право, усім станам населення дозволялось обирати будь-який рід занять, а дворянам – продавати свої землі іншим станам населення. Через чотири роки селяни були звільнені від феодальних повинностей. Під час викупу землі селяни мали залишати поміщикові від третини до половини своєї землі. Орендарі мали сплатити 25 кратну річну вартість усіх повинностей і платежів. Ця реформа тяглася аж до революції 1848 року. Отже, поміщик одержував гроші, робочу силу колишніх кріпаків, що не викупилися. Так були створені умови, що зміцнювали економічну могутність пруського юнкерства.

За словами Гарденберга реформи мали внести «принципи демократії у монархічний уряд». Замість «колегій директорів», що керували державою без суворого розмежування кола ведення окремих колегій, було введено міністерства на чолі з міністрами і точно визначеною відомчою компетенцією (справи військові, іноземні, внутрішні, фінансові, юстиція). Введено було посаду державного канцлера, який очолював Раду міністрів.

У містах вводилося самоврядування, скасовувались торговельні монополії і цехові обмеження, і тим самим було покладено початок свободи торгівлі і промисловості. Органами місцевого самоврядування у містах були муніципальні ради, але участь у їх виборах брала незначна кількість населення. Функції цих органів самоврядування зводились до управління місцевим фінансовим господарством. У адміністративному відношенні Прусія поділялася на вісім провінцій, а провінції – на області і округи. Незважаючи на реформи, королівське самодержавство залишалося принципово і фактично у повній силі.

У зв'язку з окупацією Францією деяких німецьких земель, у Німеччині спостерігалось зростання національних почуттів. Літературним проявом патріотичного руху вважаються «Промови» Фіхте до німецької нації. У них Фіхте закликав усіх німців до боротьби за свободу, але разом з тим вдавався до крайнього шовінізму, ідеалізуючи усе німецьке на противагу чужинському. Він запевняв, що реальне розуміння усіх зовнішніх проявів думки і глибини життя дано лише німцям, що тільки німці є нацією моралі на противагу англійцям і французам, які нібито базують мораль і всю суспільну філософію на егоїстичних почуттях А тому загибель німців означала б загибель усього духовного життя людства.

Боротьба з іноземним пануванням підвищила національну свідомість німецької буржуазії і розбудила прагнення національного об'єднання. Буржуазія виступила проти розпорошення Німеччини на велику кількість держав, проти феодальних пут, що стримували розвиток сільського господарства, промисловості і торгівлі, проти надокучливого нагляду буржуазії. Разом з тим, розпорошеність по чисельних німецьких державах послаблювала буржуазію і перешкоджала у цій боротьбі. У свою чергу буржуазія бажала демократизації суспільного і політичного ладу Німеччини.

Поразка у 1814 р. Наполеона не спричинила відновлення старої німецької імперії. Паризьким трактатом 1814 р. було утворено так званий Німецький союз. Венський конгрес 1815 р. не усунув роздрібненості Німеччини, проте кількість самостійних німецьких держав зменшилась до 38 (34 монархії і 4 вільних міста). Найбільшими серед них були Прусія, Австрія, Саксонія, Баварія, Ганновер. Конгрес зобов’язав усі німецькі держави увійти до складу Німецького союзу. Єдиним органом Союзу вважався Союзний сейм (бундестаг), який складався із уповноважених 34 держав. Для вирішення питань вимагалась одностайність усіх членів Сейму, а для звичайних рішень – кваліфікована більшість у дві третини голосів. Уповноважені держав з кожного питання мали запитувати думку своїх урядів.

Німецький союз був рихлою конфедерацією, у якій були відсутні спільна армія, союзний суд, спільний дипломатичний орган. Головував у сеймі уповноважений Австрії, що мало підкреслити її гегемонію у Німецькому союзі.

Деякі із німецьких держав мали конституції (Баварія, Вюртемберг, Саксен-Веймар, Гессен-Дармштад та ін.), у яких, проте, перевага монарха над представницьким органом була досить явною.

Прусія, одна з найбільших держав Німеччини, була абсолютною монархією. З певних причин ця країна на середину XIX ст. стала наймогутнішою у Німецькому союзі державою, з найсильнішою військовою організацією і відлагодженим централізованим бюрократичним апаратом. Це призвело до того, що певні прошарки німецької буржуазії, що справедливо вважали возз'єднання Німеччини необхідною умовою її капіталістичного розвитку, стали покладати надії на Прусію, як на єдину німецьку державу, що спроможна здійснити це возз'єднання.

Революція 1848 р. у Німеччині вплинула на розвиток як Німеччини, так і окремих німецьких держав. Король Прусії дарував конституцію, яка проіснувала до 1919 р. Конституція встановила двопалатну систему з виборною нижньою палатою і наполовину виборною верхньою палатою. Законодавча влада надавалась королю спільно з цими двома палатами, за якими пізніше закріпилась назва ландтагу. Король мав право абсолютного вето, а ландтаг мирився з роллю законодорадчого органу при уряді.

Верхня палата називалася палатою панів і її члени призначалися королем довічно. Депутати нижньої палати обирались виборцями за досить складною трьохкуріальною системою. До першого розряду належали найзаможніші платники податків, до другого – середнього статку і до третього – вся решта жителів віком більше ЗО років. Встановлення такого майнового цензу дозволяло (не дивлячись на те, що кількість виборців у першому розряді була майже у 20 разів меншою), мати однакову кількість виборців, тобто голос виборця першого розряду платників податей був рівним майже 20 голосам виборців третього розряду.

Роль ландтагу Прусії обмежувалась, обговоренням бюджетів і проектів деяких законів. Міністри уряду не були підзвітні ландтагові, вотум недовіри був їм не страшний. Вони не знали, що таке колективна відповідальність, їх реальним главою був король, він їх призначав і зміщував.

Конституція Прусії 1849 р. проголошувала рівність громадян перед законом, свободу слова, зборів, союзів, недоторканість особи. Разом з тим було зроблено все для того, щоб цими свободами не можна було користуватися. Свобода зборів, наприклад, була обставлена умовою: тільки у закритому приміщенні. Це робилося для того, щоб перешкодити збиратися тим, у кого не було грошей, на оренду приміщення.

Прусська конституція була однією з найреакційніших конституцій у Європі, оскільки вона виражала інтереси прусського юнкерства і великої буржуазії.

Революція 1848 р. вплинула і на державний устрій Австрії. Австрійська буржуазія пішла на союз із угорськими баронами і таким чином у 1867 р. було оформлено Австро-угорську дуалістичну монархію на чолі з імператором.

В Угорщині існував представницький орган – сейм, в якому засідали представники заможного дворянства і буржуазії. В Австрії існував двопалатний рейхстаг. У верхній палаті рейхстагу засідали представники земельної аристократії та особи вельможного панства. Депутати нижньої палати обирались сеймами областей. Влада парламенту була незначною. Імператор міг сам видавати надзвичайні укази. Він же був главою виконавчої влади і главою держави. Міністри були відповідальними тільки перед імператором.

Між Прусією і Австрією точилася боротьба за главенство у Німеччині. Конфлікт між ними вирішився у війні 1866 року, яка розпочалася із-за герцогства Гольдштейн. У битві при Садовій австрійська армія зазнала поразки. Розгром Австрії знищив Німецький союз. Замість нього Прусія створила Північно-німецький союз.

У серпні 1866 р. прусський кабінет запропонував 17 дружнім Прусії державам проект тимчасової конституції «Північно-німецького Союзу». Органами Союзу були: 1) президент, права якого спадкове поєднувалися з прусською короною; 2) бундесрат, що складався з уповноважених окремих держав; 3) рейхстаг, що обирався на основі загального виборчого права і 4) канцлер.

Президент користувався правом військового придушення членів Союзу, командував союзною армією. Розпорядження президента контрасигнувались канцлером, який і ніс відповідальність за їх виконання. У бундесраті було 43 голоси, з них 17 належали Прусії. Головувала у бундесраті Прусія. Законопроекти рейхстагу набирали чинності після їх схвалення президентом Союзу і бундесратом.

Утворення Союзу було кроком на шляху до національного об'єднання Німеччини. Розгромивши у 1870 р. Францію, Прусія позбавила південнонімецькі держави свободи вибору. Хоч-не-хоч, але вони мали заявити про свою згоду увійти до складу об'єднаної Німецької імперії. У 1871 р. Німецька імперія одержала конституцію. З невеликими змінами вона діяла до 1919 р.

До складу імперії ввійшло22 монархії, серед них 4 королівства, 11 великих герцогств, 7 князівств і 3 вільних міста.

У віданні загальноімперських органів знаходилось: законодавство про армію і флот, про податі і митні збори, систему мір, ваги, карбування монет, залізничні і водні шляхи, пошта, цивільне, кримінальне, процесуальне та інше законодавство. Для прийняття імперських законів необхідна була згода Союзної ради (бундесрату) і палати депутатів (рейхстагу). Права бундесрату були значними. Навіть у разі розпуску рейхстагу, це не обов'язково означало перерву у роботі бундесрату. Кількість голосів у бундесраті залежала від величини держави. Прусія, наприклад, мала, 17 із 58 голосів.

Головою Союзної ради був канцлер імперії – пруський міністр, що призначався королем. Для відхилення законопроекту досить було противаги у 14 голосів. Панування Прусії у бундесраті було настільки очевидним, що невеликі держави ухилялися від того, щоб посилати туди своїх представників.

Рейхстаг обирався шляхом загальних виборів таємним голосуванням із чоловіків, що досягли 25-річного віку, за виключенням військових. Один депутат обирався від 100 тисяч виборців спочатку на три, а пізніше на п'ять років. Проте створені виборчі округи, були однаковими: у 1912 р., наприклад, Шарлотенбурзький виборчий округ нараховував 338794 виборців, а округ Шаумбург-Ліппе -10709 виборців

Забезпечити головування Прусії мала і вся організація виконавчої влади Союзу. Президентом Союзу із титулом імператора було визнано пруського короля

Імператор був верховним головнокомандуючим, призначав Канцлера – голову бундесрату, призначав делегатів Прусії у бундесрат, і через них здійснював усі повноваження бундесрату у галузі зовнішньої і внутрішньої політики.

Канцлер був главою імперського адміністративного апарату. Федеральних міністрів не було, існували лише керівники імперських відомств – підлеглі канцлера.

За своїм характером Конституція 1871 р. виражала інтереси феодально-юнкерських землевласників і великої промислової буржуазії.

Інакше відбувалося об'єднання правової системи Німеччини.

На початок XIX ст. розвиненого загальнонімецького законодавства з питань цивільного права не існувало, а було лише так зване «загальне право» і особливі кодекси деяких німецьких держав. До складу цього права входили, головним чином, рецеповане римське право та імперські закони.

У Німеччині римське право застосовувалось не у чистому вигляді, а з нарощеними на ньому тлумаченнями. Але якщо у тій чи іншій німецькій державі існував цивільний кодекс, то застосовувався він, а не римське право. Останнє було важливим у закритті прогалин у місцевому законі, тобто застосовувалось при вирішенні питань, які безпосередньо кодексом даної держави не регламентувалися.

Отже, у німецьких державах існували різні джерела права, і феодалізм чіплявся за цю різнобарвність правових систем, яка сприяла реакційним прагненням і збереженню феодальних порядків. Можна сказати, що німецьке законодавство мало метою врятувати із феодалізму все, що ще можна було врятувати.

Об'єднання німецького права почалося із торговельного права, серед інститутів якого у найбільшій мірі вимагав об'єднання вексель. У 1848 р. баварський вексельний статут було опубліковано як загальноімперський закон. З цього і почалося об'єднання німецького приватного права. Створення загальнонімецького торговельного права є свідченням того, що інтереси буржуазії уже мали у той час значний вплив на державний апарат.

Конституція 1871 р. не наділяла імперський парламент правом прийняття законів, що регулюють цивільно-правові відносини. Проте, уже у 1873 р. депутати рейхстагу домоглися внесення поправки до конституції, яка відкрила можливість для створення спільного німецького цивільного законодавства. Пункт 13 статті 4 Конституції 1871 р. декларував, що імперії належить «загальне законодавство у всьому цивільному праві і судочинстві».

Конституція Німецької імперії 1871 року значною мірою відтворила конституцію Північно-Німецького союзу, а також врахувала договори з південонімецькими державами шляхом ряду конституційних новацій. За цими державами закріплювалися деякі особливі права. Баварія і Вюртемберг, наприклад, зберегли право на таку дохідну статтю місцевого бюджету, як податок на горілку і пиво, а також на керування поштою і телеграфом. У Баварії зберігалася визначена самостійність в області керування армією і залізницями, до того ж в імперському комітеті з «армії і фортець» вона займала постійне місце, у той час як інші члени комітету призначалися імператором. Під її головуванням діяв комітет іноземних справ, що складався з уповноважених Саксонії, Вюртемберга, із включенням двох членів інших держав, що обираються щорічно, (гл. III, ст. 8 (8)).

Укладачі Конституції 1871 р. законодавчо закріпили ту ж «тверду» модель федеративно-адміністративного політичного устрою, яка була розроблена їхніми франкфуртськими попередниками, передавши федеральним зборам (Союзній раді – бундесрату і рейхстагу) законодавчу компетенцію з питань армії, флоту, зовнішньої політики, митниці і торгівлі, пошти, телеграфу, залізниць, судноплавства й ін. При цьому Конституцією пропонувалося, що «імперські закони мають перевагу перед законами земельними» (гл. II, ст. 2).

У статті третього розділу Конституції 1871 р. «Союзна рада» включені положення, що закріплюють організаційну структуру досить своєрідної форми німецької федерації, яка одержала назву «союз нерівних». Рейхсрат, формально покликаний стояти на стражі інтересів суб'єктів федерації, не відповідав своєму призначенню, насамперед у силу нерівного представництва вхідних у федерацію держав.

Конституція 1871 р. не знала принципу «відповідальний уряд», що став гаслом ліберальної буржуазії, яка виступала проти «мнимого конституціоналізму» Німецької імперії, за парламентську монархію вестмінстерської моделі. На виконавчу владу по Конституції фактично не покладалося ніякої відповідальності.

Майже самодержавна влада німецького імператора повинна була стримуватися лише правом канцлера на контрасигнатуру. Але під час підписання військових наказів, оголошенні війни, у питаннях командування армією і флотом імператор не був зв'язаний контрасигнатурой канцлера. Канцлер також повинний був щорічно представляти Союзній раді і рейхстагу звіт про витрати (XII, 72), але звільнити його з посади міг тільки імператор, що перетворювало цю відповідальність у функцію.

Безконтрольність імператора і канцлера спиралася на значні конституційні повноваження бундесрату з його прусською більшістю. У Конституції при всій широті імператорських повноважень навіть не ставилося питання про вето кайзера в законодавчому процесі. У цьому для уряду не було необхідності. Вето було прерогативою завжди слухняного бундесрату.

Конституція 1871 р. не проголошувала навіть формально принципу «народного суверенітету», що заходив у повну суперечність з консервативними уявленнями правлячих кіл (і значною мірою масової свідомості) про державну владу монарха, воля якого є вищою. Від імені імператора здійснювалася і виконавча, і законодавча влада, визначалася компетенція державних установ і посадових осіб.

Рейхстаг, нижня палата, створювана на основі «загальних виборів з таємною подачею голосів», знаходився під контролем імператора. Він мав значно менші повноваження, чим бундесрат. Жоден закон, прийнятий рейхстагом, не міг побачити світло без, твердження бундестагом, якому надавалися також повноваження на видання адміністративних розпоряджень і інструкцій, необхідних для проведення в життя імперських законів, як право розпуску рейхстагу при згоді імператора (гл. V, ст. 23), вирішення конфліктів між землями з правом визначати необхідність застосування примусових заходів (екзекуції) до союзних держав (гл. IV, ст. 19).

Формально «загальне виборче право» також не було загальним при високому віковому цензі (у 25 років), при позбавленні виборчого права осіб, що користуються допомогою для бідних, обмежених у цивільних і політичних правах по суду, «нижніх чинів війська і флоту, що знаходяться на службі» і ін.

Бурхливі суперечки при створенні конституції викликало питання про винагороду депутатів. Перемогла точка зору О. Бісмарка, що члени рейхстагу не повинні одержувати за свою роботу «ніякої платні або винагороди» (гл. V, ст. 32).

Конституційний механізм Німецької імперії створювався для найбільш ефективного рішення під керівництвом Пруссії складних внутрішньо- і зовнішньополітичних задач, головним чином за допомогою військової сили. У Конституції немає ні декларації, ні глави, присвяченої правам і свободам німців. Разом з тим сама велика глава XI присвячена «військовій справі імперії», у якій закріплюються загальний військовий обов'язок (ст. 5, 7) при приналежності кожного німця протягом 7 років (за загальним правилом – з 20 до 28 років) до складу армії, (ст. 59), вимога негайного введення по всій імперії прусського військового законодавства і підготовки загального імперського військового закону з метою створення єдиної німецької армії, «підлеглої імператору, безумовно наступному його наказу» (ст. 64), право імператора призначати, звільняти, переміщати усіх вищих чинів, використовувати армію для поліцейських цілей (ст. 66) і повідомляти будь-як союзну територію на воєнному стані, якщо що-небудь «загрожує суспільній безпеки» (ст. 68) і ін.

2. Німецький кримінальний кодекс 1871 року

Феодально-абсолютистський характер німецьких держав повністю визначився у кримінальному праві.

Особливе місце серед кримінальних пам'ятників Німеччини на початку XIX століття посідає баварський кримінальний кодекс 1813 р., який, у свою чергу, зазнав впливу з боку французького кримінального кодексу 1810 р.

Значний вплив на розвиток німецького кримінального права мав прусський кримінальний кодекс (1851 р.), який пізніше набрав чинності в деяких німецьких державах.

До січня 1871 р., коли почав діяти кримінальний кодекс Північно-німецького союзу, у німецьких державах діяв цілий ряд кодексів, які відображали зміни, що відбувались у суспільному і політичному житті Німеччини

У 1871 р. було прийнято кримінальне Уложення, яке діяло на території усієї Німецької імперії.

Найбільше статей у цьому Уложенні було присвячено злочинам державним, проти власності і особи. Серед державних злочинів поряд з «верховною і земською зрадою» вказувались «образа імператора», «місцевих правителів», фальшування монет, опір властям, заклики до непокори. За ці злочини передбачалася смертна кара або ув'язнення. Злочини проти власності (крадіжка, розбій, обдурювання і т.ін.) карались ув'язненням. Той, хто свідомо банкрутував і тим самим спричиняв збитки своїм кредиторам, приховував або передавав своє майно іншим, не вів торговельних книг або вносив до них зміни, не передбачені законом, запроторювався у психіатричну лікарню.

Останній розділ кримінального Уложення був присвячений так званим «поліцейським порушенням». У цьому розділі перераховувались дії, які було заборонено чинити підданому імперії. Штрафом або ув'язненням карався той, хто порушував поліцейські правила про виїзд за кордон, зберігання зброї, виготовлення печаток і штемпелів та ін.

Пункт 10 § 360 Уложення зобов'язував кожного німця надавати допомогу поліцейським властям, якщо вони зверталися до нього з таким проханням.

Відповідно до імперського закону від 1877 р. у Німеччині було встановлено таку судову систему: нижчий, або дільничний, земський чи окружний; вищий-земський, або обласний; імперський суд (верховний). Дрібні цивільні спори на суму до 500 марок суддя розглядав одноосібно. Окружний суд був апеляційною інстанцією для дільничних судів і судом першої інстанції при розгляді тяжких кримінальних злочинів. Такі справи в окружному суді розглядалися за участю присяжних.

Обласний суд приймав апеляції на вироки окружних судів. Найвищою судовою інстанцією був імперський суд (верховний), який як суд першої інстанції розглядав справи про державну зраду або шпигунство і був також найвищою касаційною інстанцією, а його рішення мали для нижчих судів керівне значення.

Кримінально-процесуальний кодекс від 1877 р. посилював обвинувачувальні засади, підвищував роль поліції на стадії розслідування. Складання обвинувачувального висновку покладалося на прокурора. Адвокат міг знайомитися із справою після завершення попереднього слідства. Кодекс допускав перегляд не тільки обвинувальних, але й виправдальних вироків

3. Цивільне Уложення 1900 року

У 1888 р. було опубліковано проект цивільного Уложення (набрало чинності у 1900 р.), у якому було збережено вплив римського права.

У першій частині цивільного Уложення значну увагу було приділено юридичним особам, про яких зовсім не згадується у французькому цивільному кодексі. Розрізнялись юридичні особи публічного і приватного права. Юридичні особи публічного права створювались або законом, або адміністративним актом.

Юридичними особами приватного права визнавалось товариство або установи, які виникли на основі приватно-правового статусу або ж приватно-правового установчого акту.

Дворянам надавались привілеї, зокрема вище дворянство мало право автономії у приватному праві, у тому числі і на успадкування сімейного майна.

Цивільне Уложення регламентувало договори купівлі-продажу, найму, застави, доручення та ін. Воно встановлювало, що чоловік є главою сім'ї, він розпоряджається майном, якщо інше не передбачено договором. Розлучення дозволяється у випадку зради, замаху на життя одного з подружжя іншим, божевілля та ін.

Німецьке цивільне Уложення вплинуло на законодавство Греції, Угорщини, Японії, Таїланду, Бразилії.

Німецьке Цивільне Уложення складається з п’яти книг:

Книга перша – Загальна частина , яка має шість розділів: наприклад, розділ перший – особи (глава перша – фізичні особи, глава друга – юридичні особи); розділ другий – речі; розділ третій – юридичні угоди (глава перша – дієздатність, глава друга – волевиявлення, глава третя – договір); розділ шостий – здійснення прав (самозахист).

Приведемо декілька положень даної книги.

Так, згідно ст. 2, Розділу 1, Глави 1 – повноліття настає по закінченню 21 року життя; ст. 11 – законна дитина має постійне місце проживання там, де постійно проживає батько, незаконна-де постійно проживає мати, а усиновлена-де постійно проживає усиновитель і т.д.

Ст. 90, Розділу 2, передбачає, що речами дійсний закон визнає тільки тілесні предмети.

Книга друга – Зобов’язальне право , яка містить в собі сім розділів: в тому числі, розділ перший – зміст зобов’язань (глава перша – задоволення по зобов’язаннях тощо); розділ другий – зобов’язання, які виникають з договорів (глава перша – укладення договору, зміст договору тощо); розділ сьомий – окремі зобов’язання (глава перша – купівля, мена, глава третя – найм, оренда, глава шоста – найм послуг, глава двадцять третя – недозволені дії).

Так, згідно ст. 254, Розділу 1, Глави 1, якщо здійсненню шкоди сприяла вина потерпілого, то обов’язок відшкодування та його розмір залежать від обставин, передусім від того, наскільки шкода була обумовлена переважно тією чи іншою стороною.

Згідно ст. 305, Розділу 2, Глави 1, для виникнення зобов’язання на основі угоди чи для зміни змісту зобов’язання необхідно укласти договір, якщо інше не передбачено законом.

Ст. 433 Розділу 7, Глави 1, вказує на те, що згідно договору купівлі, продавець зобов’язується передати річ покупцю і надати йому право власності на неї. Продавець права зобов’язаний надати покупцю продане право і, якщо він пред’являє повноваження на володіння річчю, то передати річ. Покупець зобов’язаний сплатити продавцю домовлену ціну і взяти у нього куплену річ…

Книга третя – Речове право , яка містить сім розділів: так розділ перший – це володіння; розділ другий – право власності (глава перша – зміст право володіння; глава третя – набуття та втрата права власності на рухомі речі та інші); розділ шостий – право переважної купівлі; розділ сьомий – вотчинні повинності.

Так, згідно ст. 857 Розділу 1 – володіння переходить у спадок; ст. 858 – хто, захвачує чуже володіння не по волі володільця чи порушує спокійне володіння його, той діє протизаконно.

Ст. 1109, Розділу 7, передбачає можливість встановлення вотчинного боргу для того, щоб у визначенні періодичні терміни з ділянки сплачувалась грошова сума (рентний борг)

Книга п’ята – Спадкове право, в якій виділяють п’ять розділів: серед них, розділ перший містить порядок наслідування; розділ другий – юридичні положення спадкоємця; розділ третій – заповіт (глава перша – загальні положення, глава друга – призначення спадкоємця); розділ п’ятий – невід’ємна доля.

Так, згідно ст. 1946 Розділу 2, спадкоємець має право прийняти спадок чи відмовитися від нього, як тільки спадщина відкрилася.

Висновки

Таким чином, державно-правовий розвиток Німеччини другої половини 19 століття залишив за собою значний слід.

Так, об'єднання Німеччини сприяло її бурхливому розвитку по шляху економічного прогресу, розвитку капіталістичного підприємництва, створенню безлічі акціонерних компаній, банків, нових галузей промисловості (суднобудування, електроніки, хімічної промисловості й ін.). Не випадково останню третину XIX в. у Німеччині називають часом грюндерства.

Конституція Німецької імперії 1871 року значною мірою відтворила конституцію Північно-Німецького союзу. Укладачі Конституції 1871 р. законодавчо закріпили ту ж «тверду» модель федеративно-адміністративного політичного устрою, яка була розроблена їхніми франкфуртськими попередниками, передавши федеральним зборам (Союзній раді – бундесрату і рейхстагу) законодавчу компетенцію з питань армії, флоту, зовнішньої політики, митниці і торгівлі, пошти, телеграфу, залізниць, судноплавства й ін. Конституційний механізм Німецької імперії створювався для найбільш ефективного рішення під керівництвом Пруссії складних внутрішньо- і зовнішньополітичних задач, головним чином за допомогою військової сили. У Конституції немає ні декларації, ні глави, присвяченої правам і свободам німців. Разом з тим сама велика глава XI присвячена «військовій справі імперії». За своїм характером Конституція 1871 р. виражала інтереси феодально-юнкерських землевласників і великої промислової буржуазії.

Феодально-абсолютистський характер німецьких держав повністю визначився у кримінальному праві. У 1871 р. було прийнято кримінальне Уложення, яке діяло на території усієї Німецької імперії.

У 1888 р. було опубліковано проект цивільного Уложення, яке набрало чинності у 1900 р. та у якому було збережено вплив римського права.

Проаналізувавши деякі наведені вище нормативно-правові акти Німеччини, можна зробити висновок, що окремі їх положення діють і на сьогоднішній час, дещо удосконалені та перероблені у відповідності до нинішньої ситуації.

Література

1. История государства и права зарубежных стран. Часть 2. Учебник для вузов. Под общ. ред. проф. Крашенинниковой Н.А. и проф. Жидкова О.А. – М.: Издательская группа Норма-Инфра-М, 1998

2. Ливанцов К.Е. История буржуазного государства и права. – Л., 1986.

3. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. Підручник. – Харків, 1999

4. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., «Вища школа», 1994.

5. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Т.2 / Под ред. К.И. Батыра и Е.В. Поликарповой. – М.: Юристь, 1996.

6. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – М., «Юрист», 1998

7. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., «Вентурі», 1994.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Все материалы в разделе "Государство и право"