Третє. Теперішні обмеження максимальної величини виплат (йдеться лише про пенсії, що видаються відповідно до закону «Про пенсійне забезпечення») призводять до того, що дві третини пенсіонерів одержують практично однакові суми. Різниця між максимальною пенсією та найменшою трудовою (мінімальна пенсія плюс цільова грошова допомога) становить із 1 серпня 2007 року 45 гривень. Навіщо ж платити великі внески до Пенсійного фонду?
Четверте. Є ціла група пенсіонерів (депутати та їхні помічники, державні службовці, працівники прокуратури, науковці, журналісти і т.д. і т.ін.), які одержують до 90% своєї колишньої зарплати. Відбувається це тому, що пенсійне забезпечення в Україні регулюється більш ніж 20 законодавчими актами. Відтак середня пенсія, призначена відповідно до закону «Про пенсійне забезпечення», становить лише 7,3% середньої ж пенсії, призначеної відповідно до Закону «Про статус народного депутата».
П’яте. Прагнення вивести з тіні високі заробітки було реалізоване таким чином, що тепер відрахування до соціальних фондів (у томі числі, зрозуміло, й до Пенсійного) роблять із заробітків до 1600 гривень. Загалом це відповідає міжнародній практиці. Та є одна суто вітчизняна новація: при визначенні величини пенсії враховується вся сума зарплати. Таким чином, цілком заможні люди одержують високі (знову зроблю застереження — за українськими стандартами) пенсії, не сплативши адекватних внесків.
Оскільки для переважної маси пенсіонерів існує вже згадане обмеження максимального розміру пенсії, це стосується тільки привілейованих груп. Враховуючи, що на відміну від заробітної плати, пенсії не оподатковуються, доходи «спецпенсіонерів» (що фінансуються із солідарної системи!) після виходу на пенсію не лише не зменшуються, а навіть зростають. Якщо ж згадати ще практично однакові ставки відрахувань до Пенсійного фонду, то таку систему дуже важко визнати справедливою і спрямованою на захист уразливих прошарків суспільства.
Шосте. Попри те, що пенсійний вік в Україні значно нижчий, ніж у більшості країн не лише з розвиненою, а й з перехідною економікою, чинне законодавство передбачає право на дострокову пенсію для окремих категорій працюючих. Два мільйони теперішніх пенсіонерів вийшли на пенсію на 5—20 років раніше від загального пенсійного віку, причому коло осіб, які мають на це право за фаховою ознакою, за останні десять років різко розширилося.
Сьоме. Один із найсерйозніших чинників фінансової нестійкості теперішньої пенсійної системи — масштаби пільг зі сплати внесків до Пенсійного фонду. Це стосується, наприклад, тих самозайнятих і малих підприємців, які сплачують фіксований податок. З 18,7 млн. зайнятих в офіційному секторі економіки відрахування до Пенсійного фонду роблять лише 15,6 млн.
Ці й інші «вбудовані» вади багаторазово загострюють об’єктивно існуючі проблеми фінансування пенсій лише із солідарної системи — за так званим договором поколінь, коли пенсії виплачуються із внесків працюючого населення. Фінансова стійкість такої системи визначається, головним чином, співвідношенням кількості пенсіонерів і платників внесків, що, у свою чергу, залежить від:
— демографічного навантаження, тобто від співвідношення кількості населення пенсійного та працездатного віку;
— рівня зайнятості працездатних;
—питомої ваги платників пенсійних внесків у загальній кількості зайнятих.
Всі ці параметри визначаються загальною економічною ситуацією, зокрема розвитком ринку праці й рівнем сплати податків у цілому, а також демографічними процесами, насамперед віком виходу на пенсію і рівнем смертності в різних вікових групах. При цьому якщо економічна ситуація може змінитися на краще, то демографічні прогнози не залишають шансів на позитивні зміни протягом найближчих 40—50 років.
Оскільки накопичувальна система — і другий, і третій рівні — існує лише за рахунок перерозподілу споживання протягом життя однієї й тієї ж людини і в принципі не припускає перерозподілу від одних людей до інших, автоматично розв’язуються практично всі проблеми, обумовлені соціальною несправедливістю. Суми, накопичені на індивідуальних пенсійних рахунках, є власністю застрахованих і в разі передчасної смерті успадковуються в чинному порядку, а не залишаються у спільному «казані».
Немає і не може бути жодних обмежень максимальної величини пенсій — скільки відклав, стільки й одержав, а також фінансування пільг, наданих одним прошаркам суспільства за рахунок інших, — усі професійні пільги оплачують відповідні професійні пенсійні фонди. Оскільки значну частину коштів у такі фонди вносить роботодавець, у нього з’являються серйозні стимули впроваджувати нові технології, що дозволяють значно скоротити застосування робочої сили у шкідливих для здоров’я умовах, чим, власне, і мотивується призначення дострокових пенсій.
Безпосередня і зрозуміла залежність пенсії від суми накопичених коштів (у свою чергу, обумовленої сумою внесків до пенсійних фондів) найкраще стимулює легалізацію доходів, отримуваних протягом трудового життя. Якщо найманий працівник заперечує — роботодавець не зможе так легко платити зарплату в конверті.
Визначення величини пенсії з урахуванням усіх внесків, зроблених протягом усього періоду трудової діяльності, розв’язує і проблему штучного збільшення заробітків — чи то за два роки, чи то за п’ять.
Створення накопичувальної системи — це й такі потрібні для економіки країни інвестиційні ресурси. До того ж це будуть не «короткі» спекулятивні кошти, вкладені в банки на кілька місяців, а «довгі», які гарантовано підлягають вилученню лише через десятки років. У економічно розвинених країнах саме пенсійні фонди здійснюють значну частину інвестицій. У Чилі кошти пенсійних фондів становлять 40% ВВП. У Польщі протягом двох років в економіку було інвестовано близько 1 млрд. «пенсійних» доларів. В Угорщині за рахунок інвестування пенсійних накопичень вдалося знизити ставки банківських кредитів із 20 до 10%.
5. Світовий досвід соціального захисту людей похилого віку, безробітних та інвалідів
Пенсійна система у кожній країні - це важлива складова програм соціального захисту громадян. Від стабільності та ефективності системи залежить добробут окремих громадян та рівень стабільності у суспільстві загалом.
Сучасний світовий досвід свідчить про те, що за кордоном функціонують різні моделі пенсійного забезпечення. Причому моделі, побудовані за “розподільчим” або “накопичувальним” принципом в чистому вигляді, зустрічаються надто рідко, тому що як солідарна система, так і система індивідуальних пенсійних рахунків мають свої переваги і вади. Пенсійні системи більшості країн включають в себе різні інститути соціального захисту: державне соціальне забезпечення, особисте пенсійне страхування, обов’язкове соціальне страхування та інші. Між собою ці системи розрізнюються тим, який з цих інститутів домінує [9].
У колишніх країнах соціалістичного табору використовуються різні моделі пенсійного забезпечення. Їх можна згрупувати за такими типами:
1. Пенсійна реформа на зразок чилійської. Цю модель застосував лише Казахстан, де пенсійні внески сплачуються лише працівниками. Розміри пенсій залежать від суми сплачених внесків та нарахованого інвестиційного доходу. Спочатку планувалося, що внески сплачуватимуться до недержавних пенсійних фондів, але в останній момент було прийняте рішення про створення пенсійного фонду, управлінням яким здійснює держава. На початковому етапі пенсійної реформи більшість казахських громадян вибрало саме цей фонд, але з часом все більше громадян переходить до недержавних пенсійних фондів. Упродовж усього часу існування нової пенсійної системи урядом висловлювалися наміри щодо закриття державного фонду.
У Казахстані не вщухають дискусії з приводу того, чи будуть пенсії в новій системі достатніми, і скільки доведеться доплачувати переважній більшості пенсіонерів до розміру мінімальної пенсії, обіцяної урядом.
2. Наступною системою, що заслуговує на увагу, є угорська, в якій на додаток до внесків, що сплачуються до зменшеної солідарної системи, також перераховуються кошти до приватної пенсійної схеми з визначеними внесками. У цій останній проводиться інвестування внесків від імені їх платників, і, зрештою, з неї будуть сплачуватись додаткові ануїтетні виплати за рахунок коштів на накопичувальних рахунках.
3. Потрібно також згадати про латвійську систему, у якій були запроваджені умовно-накопичувальні рахунки. Відповідно до цієї моделі при виході на пенсію виплати мають складатись з остаточної суми внесків та нарахованого на них інвестиційного доходу. У Латвії реальне інвестування пенсійних коштів в економіку не проводиться, але за використання грошових коштів платників внесків уряд нараховує номінальну ставку інвестиційного доходу. Її величина може встановлюватись, виходячи з рівня інфляції або змін у величині середньої заробітної плати.
4. У Польщі була введена у дію модель, яка є різновидністю третьої моделі. Відповідно до цієї моделі внески за станом на початок дії нової системи обліковуються як умовно-накопичувальні, а внески, що сплачуються з 1 січня 1999 року, дійсно інвестуються приватними пенсійними фондами, і від їх інвестування платники отримують реальний інвестиційний дохід. У момент виходу на пенсію їм має сплачуватись ануїтет, розрахований на основі цих обох складових частин.
5. Російський варіант пенсійної системи складається з базової пенсії для всіх громадян, а також додаткових пенсійних виплат, які формуються за рахунок номінального і реального інвестування внесків. Одна частина другого рівня складається з умовно-накопичувальних внесків, а друга (для осіб у віці до 50 років) – з коштів від інвестування внесків, що здійснюється як недержавними пенсійними фондами, так і єдиним державним накопичувальним фондом, схожим на фонд у Казахстані.