Смекни!
smekni.com

Договір найму приміщень (стр. 5 из 5)

Наймач має право відмовитися від договору найму житла, якщо житло стало непридатним для постійного проживання у ньому (про непри­датність житла для постійного проживання див. коментар до ст.ст. 379, 380 і 382 ЦК). У разі ви­никнення спору і встановлення судом непри­датності житла для постійного проживання у ньому, у наймача відсутній обов'язок попере­дження наймодавця про розірвання договору за три місяці.

Частина 2 ст. 825 ЦК встановлює підстави розірвання договору найму житла за рішенням суду на вимогу наймодавця. Перелік цих під­став носить вичерпний характер і розширено­му тлумаченню не підлягає. Підстави розірван­ня договору найму житла за рішенням суду на вимогу наймодавця ґрунтуються на загальних умовах виконання зобов'язання у встановлений строк (термін), на засадах обов'язковості дого­вору для виконання сторонами (див. коментар до ст.ст. 526, 530, 612, 629 ЦК).

Першою підставою розірвання договору най­му житла є невнесення наймачем плати за житло за шість місяців, якщо договором не встановлений більш тривалий строк, а при ко­роткостроковому наймі — понад два рази. Якщо при розгляді справи про розірвання до­говору найму житла наймач внесе відповідну плату, суд може відмовити в позові, враховую­чи причини виникнення заборгованості щодо оплати житла.

Другою підставою розірвання договору най­му житла є руйнування або псування житла на­ймачем або іншими особами, за дії яких він від­повідає. Руйнування або псування житла може проявлятись в безпосередніх винних діях наймача та інших осіб, з якими він проживає, за порушення цілісності жилих приміщень, місць загального користування, санітарно-технічного обладнання, тощо, а також у бездіяльності від­носно виконання обов'язків щодо здійснення поточного або капітального ремонту. За рішен­ням суду наймачеві може бути наданий строк не більше одного року для відновлення житла. Якщо протягом строку, визначеного судом, на­ймач не усуне допущених порушень, суд за по­вторним позовом наймодавця постановляє рі­шення про розірвання договору найму житла. На прохання наймача суд може відстрочити виконання рішення не більше ніж на один рік. У разі відстрочки виконання рішення дія до­говору найму житла продовжується, обов'язок наймача щодо усунення допущених порушень не припиняється. Після закінчення відстрочки виконання рішення наймодавець може вимага­ти виселення наймача та інших осіб, з якими він проживає, або запропонувати наймачеві укласти новий договір найму.

Третьою підставою розірвання договору най­му житла на вимогу наймодавця може бути необхідність використання житла для прожи­вання самого наймодавця та членів його сім'ї. У цьому разі наймодавець повинен попередити наймача про розірвання договору не пізніше ніж за два місяці. Обов'язок доведення необхід­ності використання житла для проживання са­мого наймодавця та членів його сім'ї лежить на наймодавцеві.

Четвертою підставою розірвання договору найму житла на вимогу наймодавця може бути продовження використання житла наймачем або іншим особами, за дії яких він відповідає, не за призначенням або систематичне порушен­ня ними прав та інтересів сусідів, після попере­дження наймодавцем наймача про необхідність усунення цих порушень. Використання житла не за призначенням, тобто не для проживання, а для виробничих, підприємницьких або інших цілей.

Разом із тим виникає питання про збере­ження за наймачем, іншими особами, які про­живають разом з наймачем, права на корис­тування житлом у разі їхньої тимчасової від­сутності. Така відсутність теж може розгля­датися як невикористання житла за його призначенням, якщо має місце руйнування або псування житла.

Систематичне порушення прав та інтересів сусідів — це умисне, винне порушення правил проживання, учинення скандалів, нанесення сусідам образ, побоїв, інших тілесних ушко­джень, грубе порушення вимог щодо дотриму­вання тиші, особливо в нічний час, та інші дії, які свідчать про навмисне порушення правил проживання. Систематичність у даному випад­ку — це тривала, повторна антигромадська по­ведінка після попередження з боку наймодав­ця.

Стаття 826. Правові наслідки

розірвання договору найму житла

1. У разі розірвання договору найму жит­ла наймач та інші особи, які проживали у по­мешканні, підлягають виселенню з житла на підставі рішення суду, без надання їм іншого житла.

Згідно зі ст. 653 ЦК, у разі розірвання дого­вору зобов'язання сторін припиняються. Якщо договір розривається у судовому порядку, зобо­в'язання припиняються з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору закон­ної сили. Розірвання договору найму житла є підставою позбавлення житла. Стаття 826 ЦК передбачає один з правових наслідків розірван­ня договору найму житла. Таким наслідком є виселення з житла наймача та інших осіб, які проживали у помешканні, на підставі рішення суду без надання їм іншого житла. Необхідність постанови рішення суду про виселення зумов­лене конституційною вимогою, що міститься б ст. 47 Конституції України та ст. 311 ЦК. Від­повідно до вимог ч.і ст. 144 ЦПК позивач вправі об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою. Позовні вимоги про ро­зірвання договору найму житла і вимоги про виселення наймача та інших осіб, які прожи­вали у помешканні, безумовно, пов'язані між со­бою. Перша вимога визначає долю позовної вимоги про виселення. Очевидно, що, виходячи з інтересів наймодавця, доцільно об'єднувати в одній позовній заяві вимоги про розірвання договору найму житла і про виселення. Відпо­відачами у таких справах мають бути наймач і всі повнолітні особи, які проживали у помеш­канні. Хоча в ст. 826 говориться про проживан­ня вказаних осіб у минулому часі, підлягають виселенню й особи, які продовжують жити піс­ля розірвання договору. Виселення наймача та інших осіб, які проживали у помешканні, може полягати в звільненні житла від майна цих осіб, позбавлення їх реєстрації за цією адресою.

ВИСНОВКИ

Сьогодні Україна намагається забезпечити молодим громадянам рівне з іншими громадя­нами право на житло, сприяти молодіжному житловому будівництву, створенню молодіжних житлових комплексів тощо. У зв'язку з цим було розроблено й прийнято ряд законів та підзаконних актів, які регулюють можливість отри­мання молодими чоловіками та жінками або сім'ями довгострокових кредитів для побудови житла. Серед цих актів провідне місце займа­ють наступні: Закон України «Про сприяння со­ціальному становленню та розвитку молоді в Україні» 5 лютого 1993 р. (в редакції Закону 2001 р.), Постанова КМУ від 28 жовтня 1996 р. № 1300 «Про вдосконалення шляхів розвитку молодіжного житлового будівництва», Постано­ва КМУ від 29 травня 2001 р. № 584 «Про по­рядок надання пільгових довготермінових кре­дитів молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла» та ін.

З метою створення умов для здійснення пра­ва громадян на вільний вибір способу задово­лення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого жи­тла та формування ринкових відносин 19 червня 1992 р. було прийнято Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду». Приватизація державного житлового фонду — це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де ме­шкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підва­лів, сараїв). Приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (бу­динків) з розрахунку санітарної норми 21 ква­дратний метр загальної площі на наймача і ко­жного члена його сім'ї та додатково 10 квадрат­них метрів на сім'ю та продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадя­нам України, що мешкають в них або перебу­вають в черзі осіб, що потребують поліпшення житлових умов. Приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноважени­ми на це органами, створеними місцевою дер­жавною адміністрацією та органами місцево­го самоврядування, державними підприємства­ми, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний жи­тловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не по­требує нотаріального посвідчення. Таким чи­ном, право власності у громадянина на прива­тизовану квартиру (будинок) виникає з момен­ту реєстрації свідоцтва про право власності в органах приватизації.