3.1 Етичні норми за К.О. Апелем
Апель висуває герменевтичну вимогу "інтерсуб'єктивного порозуміння" щодо вихідних засад людського пізнання і діяльності. З іншого — сам процестакого порозуміння, тобто дискурс (за Апелем — "головне ключове слово 60-70-х років"), має бути побудований у відповідності з тими трансцендентальними передумовами, які тільки й забезпечують його значущість, його конструктивний характер. Будь-яка теоретична настанова або максима практичної поведінки, аби здобути легітимність, мають пройти горнило вільного відкритого обговорення, але вся справа в тому, що учасники цього обговорення, своєю чергою, мають бути налаштовані серйозно й відповідально, володіти необхідною комунікативною компетенцією. Як це висловлює сам Апель, ми повинні розуміти один одного "з випереджаючою рефлексією". Стосовно власне філософії, то про неї в цьому плані, на думку Апеля, можна сказати, що вона повинна "вміти сама себе надолужити", вміти обґрунтувати власні претензії на значущість, сенс, істину та моральну правоту. Це і означає, за Апелем, зберігати трансцендентальний вимір філософування; сам він визначає себе як трансцендентального філософа, а його етичну теорію зазвичай називають "трансцендентальною комунікативною етикою".
Втім, апелівська філософія є не лише трансцендентальною, а й прагматичною (в широкому розумінні даного поняття). Сам трансцендентальний її вимір розкривається через прагматику дискурсу, передусім — через розкриття перформативних суперечностей у базових твердженнях теорії (тобто суперечностей між тим, що таке твердження має на увазі, і тим, що воно реально висловлює), а також через з'ясування характеру та умов адекватної аргументації.
Стосовно перформативних суперечностей Апель наголошує, що їх, по суті, можна зустріти у найвпливовіших філософських ученнях. Так, коли ми висловлюємо твердження "Істини не існує", — пропозиційний зміст цього твердження заперечує існування істини, тимчасом як сама форма висловлювання зумовлює те, що ми формулюємо це своє заперечення істини з претензією на його істинність, тобто defactoпідтверджуємо, що істина існує. Так само перформативно суперечливим, а отже, беззмістовним, є, на думку Апеля, твердження Ліотара про те, що він аргументує, не маючи претензій на консенсус, та ін.
Що ж до проблеми аргументації, в контексті нашого викладу важливо підкреслити одне: будь-який аргумент передусім означає звернення до спільноти аргументуючих. Той, хто мислить, "завжди претендує на інтерсуб'єктивну обов'язковість... своїх роздумів"; серйозна аргументація і має своєю метою підтвердити цю обов'язковість, зробити її очевидною. Тому "передумовою серйозного мислення ми мусимо визнати етику дискурсу чи етику відповідальності в сенсі потенційно необмеженої спільноти аргументуючих..." Ця спільнотність, на якій базується "остаточне обґрунтування" вихідних засад пізнання і практичної поведінки, своєю чергою, має два основні виміри. З одного боку, як суб'єкти, відповідальні за розв'язання проблем реального світу, ми маємо відчувати себе членами "реальної комунікативної спільноти, в межах якої лише й можливе порозуміння", з іншого — задля "перевірки та визнання наших претензій на істину" ми мусимо так само усвідомлювати свою належність до "необмеженої ідеальної комунікативної спільноти". Хоча остання, "звісно ж, не існує реально", ми маємо виходити з того, що "справжнє розв'язання" наших посутніх проблем "має бути консенсуально-спроможним для всіх членів необмеженої ідеальної комунікативної спільноти, ніби вони безпосередньо обговорюють його між собою". Взаємонакладання зазначених положень спонукає, за Апелем, до "визнання такого етично істотного постулату: саме в межах реальної комунікативної спільноти людства має поступово реалізуватись ідеальна комунікативна спільнота"] етика людського спілкування і спільної відповідальності постає в зображенні Апеля як етика "збереження реальної та, воднораз, реалізації ідеальної комунікативної спільноти".
Легко бачити, що практичне втілення зазначеної подвійної спрямованості етики по суті означає не що інше, як її послідовну універсалізацію] сам Апель неодноразово засвідчував свою прихильність до етичного універсалізму (щоправда, не заперечуючи права локальних систем моральності — але універсалізм загалом такого заперечення і не передбачає). Це, однак, не усуває основне джерело напруги, що "ізсередини" проблематизує теоретичну побудову Апеля, — напруги між зазначеними вище полюсами визнання плюралізму реальних учасників процесу комунікації та людського спілкування загалом і вибудовуванням трансцендентальної конструкції "граничного обґрунтування", що латентно все ж тяжіє до монологізму й деперсоніфікації комунікативних стосунків.
3.2 Теорія комунікативної дії та дискурсу Габермса
Ю. Габермас, подібно до свого земляка Апеля (обидва з Дюсельдорфа), теж працює над перебудовою сучасної філософії на засадах інтерсуб'єктивності, теж розробляє комунікативну етику, яка передбачає консенсуально-дискурсивну легітимацію моральних норм на основі регулятивного принципу ідеальної комунікативної спільноти. Втім, на відміну від свого старшого друга й, нерідко, опонента, Габермас заперечує трансцендентально-прагматичне граничне обґрунтування цих норм, зводячи його до процедурно визначеного досягнення консенсусу в реальній комунікації.
Знаний представник Франкфуртської школи, Габермас тісно пов'язує дослідження власне філософських проблем із критичним аналізом сучасного суспільного життя. Джерела кризи останнього філософ убачає, зокрема, в редукції життєвого світу людини до функціональної "системи"; комунікативної раціональності — до ціле-раціональності. Наслідками такої редукції стають відчуження, маніпулювання свідомістю, домінування "інтересу" над взаєморозумінням, фальшування людських стосунків. Реальну альтернативу зазначеним дегуманізуючим тенденціям Габермас і прагне зобразити у своїй теорії комунікативної дії та дискурсу як двох форм комунікації.
Комунікативна дія як різновид соціальної інтеракції радикально відрізняється, на думку Габермаса, від дії цілераціональної. Остання в нормі має однозначний сенс, зумовлений спрямованістю на певну мету, тобто є дією принципово монологічною. Тим часом комунікативна дія характеризується діалогічністю; як така, вона є неоднозначною та орієнтує учасників на досягнення взаєморозуміння.
Водночас, комунікативна дія відрізняється і від дискурсу. У власне комунікативній дії "на місце мовних висловів можна поставити також дії, вчинки, переживання та їхні втілення"; "в дискурсі ж необхідно звернути увагу лише на мовні висловлювання; вчинки та стан учасників дискурсу не є його складовими частинами". "В межах першої наївно, некритично припускаються значення та сенси з метою обміну інформацією... в межах дискурсу стають темою проблематичні претензії на значення і жодного обміну інформацією не відбувається".
Головне ж, що зазначає про дискурс Габермас, — дискурс являє собою осереддя "вільної від панування комунікації" на засадах власне комунікативної раціональності, яка саме й означає "усунення примусових стосунків, що непомітно увійшли до структур комунікації та стоять на перешкоді свідомому розв'язанню конфліктів і врегулюванню їх за допомогою консенсусу". Своєрідною "візитною карткою" габермасівської концепції дискурсу стало положення про те, що в останньому має панувати тільки "своєрідний невимушений примус найвагомішого аргументу". Досягнення й утвердження окреслених таким чином умов "справжнього спілкування" Габермас розглядає як становлення принципово нової форми людських відносин, "суспільства комунікації", що йде на зміну "суспільству праці". Поєднання засад інтерсуб'єктивності й раціональності в перспективі соціальної емансипації і розвитку громадянської свідомості формує специфічну позицію згаданого мислителя.
Наявність у вітчизняній навчальній літературі докладних і компетентних видань, присвячених розгляду комунікативної етики Апеля—Габермаса — передусім цитованих вище праць А.М. Єрмоленка і Л.А. Ситниченко — звільняє нас від необхідності вдаватися тут до більш детального висвітлення цього вельми змістовного напряму сучасної філософської та етичної думки. Безперечною заслугою представників цього напряму є аргументована протидія поширеним спробам релятивізації етики, відстоювання засад раціональності на принципово новій комунікативно-дискурсивній основі, залучення до філософської розробки ідеї інтерсуб'єктивності здобутків аналітичної філософії, філософії мови, вихід у царину критичної теорії суспільства тощо. Заразом, окреслена система поглядів позначається і певною однобічністю. Намагаючися не повторювати вже сказаного з цього приводу, зокрема у ґрунтовному викладі А.М. Єрмоленка, коротко зауважимо дискусійні моменти, що найвиразніше постають саме в контексті вже розглянутих нами концепцій спілкування.