Моральна сприйнятливість, у якій здатність співвідносити себе зі світом реалізується у сприйнятті іншого як людини, зумовлена тим, що вона постає в цілісній конкретності індивідуально неповторного вираження, як особистість, і її сприйняття має конкретно-чуттєвий характер, грунтується на особливій заінтересованості — небайдужос-ті, суть якої у виокремленні неповторного «обличчя» іншого, в розрізненні і, таким чином, у досяжній співпричетності йому. Результат здійсненого контакту, що переживається в почутті прихильності, характеризується різними рівнями її втілення, але спільною для них є співпричетність — механізм суспільності, присвоюваної в моральній діяльності. Виражена в моральному спілкуванні в своїй безпосередності як специфічно людська, міжособистісна форма зв'язку людей, суспільність людини задовольняється в присвоєному почутті спільності, має духовний характер.
Реалізоване в цьому процесі самоздійснення індивіда як людської істоти не обмежене ніякими рамками. Водночас моральний спосіб освоєння в своїй якісній визначеності (за всіх його історичних змін) розкривається межами, які позначаються специфікою предмета — суспільністю та відповідною йому сутнісною силою — моральною сприйнятливістю. Суспільність, що реалізується в неповторності індивідуального вияву у взаємовідношенні кожного до іншого як до людини і є способом присвоєння людиною своєї людської, суспільної сутності безпосередньо у відношенні, тобто способом її існування.
У визначеності відношення між предметом — іншим як людиною та відповідною йому сутністю, продуктивною силою — моральною сприйнятливістю — створюється особливий, моральний спосіб ствердження людини.
Людська сутність, начало людини є її суспільна сутність. Вона зумовлює істинні суспільні зв'язки людей, які відтворюються в діяльності. Люди в процесі діяльного здійснення своєї сутності творять, виробляють суспільний зв'язок. Розглядаючи людську сутність як суспільну. В. П. Іванов зазначав: «їх (індивідів.— А. Ф.) суспільність є початковою передумовою самої можливості діяти в специфічній соціальній ролі: тільки будучи людьми, можна здійснювати суспільно-соціальні функції. Таким чином, здатність бути людиною, тобто родова суспільна сутність, припущена в активі індивіда й немовби передує його функціональному підключенню до суспільних форм діяльності. Виходить що індивід здатний увійти в соціальне ціле тільки як така його частина, котра вже містить у собі ціле у вигляді основи, сутності й передумови буття» '. Наведений текст із книги В. П. Іванова, так само як і раніше розглянуті міркування представників екзистенціальної філософії, дають уявлення про те, наскільки принциповим є питання про суспільну сутність як родову для людини, наскільки з його вирішенням пов'язане розуміння сучасних проблем людини і в тому числі значення моральності в її розвитку. В контексті міркувань про родову людську, суспільну сутність моральність прояснюється як спосіб її безпосереднього присвоєння в діяльності, її існування.
Починаючи з Платона, Арістотеля, включаючи й наш час, питання про суспільну сутність людини було відправним, вихідним в обгрунтуванні моралі як сфери специфічно людського прояву або спрощеного тлумачення моралі як правил поведінки аж до заперечення її.
Водночас у саме поняття «суспільність» вкладався різний зміст. Не вдаючися до аналізу його різних тлумачень відповідно до дійсної історії суспільного розвитку, все ж необхідно виділити дві тенденції в тлумаченні поняття «суспільність», оскільки від них прямо залежить і пояснення феномена морального.
Одне з них розглядає поняття «суспільність» як тотожне поняттю «соціальність», акцентує увагу на тому аспекті, в якому охоплюється спосіб виробництва й відповідна йому організація суспільства, історично-конкретна система суспільних зв'язків. Домінуючими в аналізі виступають економічні підвалини. Всупереч відомим з історії фактам незбігу соціального й духовного розвитку, що становило окрему проблему наук про людину, в тому числі й неодноразово підкреслюваної думки, що економічні відносини впливають на всю систему суспільних відносин, визначають зміни в них лише в кінцевому підсумку, саме це останнє не дістало'належного розкриття в дослідженнях цього напряму.
Наслідки такого спрощеного тлумачення історичного процесу суспільного розвитку виявилися особливо відчутними для пізнання духовної діяльності людини, і насамперед — моральної. Історично-конкретний аналіз соціально-політичної структури суспільства та її основи — економічних відносин обмежував уявлення про суспільне життя, його світоглядні підвалини та їх вираження в життєдіяльності живих, конкретних, цілісних індивідів. Внутрішній світ людини, її індивідуальність і, отже, її творчі потенції випадали з контексту суспільного життя, не охоплювалися при аналізі. Відбувалося те, що суспільна сутність людини, її родова сутність як загальна передумова специфічно людського способу буття розглядалася в контексті її історичних модифікацій, але безвідносно до своєї специфіки.
Взята лише в її даному історичному вираженні, суспільність розкривалася не як історичний період реалізації людського способу буття, його здійснення за певних соціально-економічних умов, а з абсолютизацією цього моменту, фактично підмінювалася самими умовами, незалежно від того, що в них реалізується. Таким чином, із поняття «суспільне буття» вихолощувався його людський зміст, а спрощене тлумачення суспільного буття відкривало можливості для вкрай викривленого розуміння покладеної в його основу єдності індивідуального й загального, людського, для спекуляцій при його тлумаченні.
Безвідносно до змістової специфіки людського способу буття, що реалізується в своїй дійсності в діяльності жи> вих, конкретних, цілісних індивідів, суспільне буття охоплюється в своєму функціональному значенні й присвоюється суспільством як протиставлене буттю індивідуальності. Остання постає як початково, з витоку позбавлена суспільної сутності, якої набуває (соціалізується) в процесі включення в суспільне життя.
Для інтерпретацій моральності такий підхід мав ряд наслідків. По-перше, як діяльність, не пов'язана безпосередньо з економічними відносинами й позначеною їхніми межами структурою суспільного буття, моральність втрачала можливість бути сприйнятою інакше, ніж у прикладному значенні. Розглядувана в цій площині, моральність розкривалася як спосіб примусу індивіда, його суспільного виховання шляхом впливу на засвоєння ним поставлених суспільством вимог і приписів та відповідної реалізації в поведінці. Виступаючи в цьому, прикладному значенні, мораль і не могла бути розкритою в своїй специфіці як діяльність, котра має безпосереднє відношення до вироблення людяності.
Друга тенденція в науковій розробці поняття «суспільність» пов'язана з філософським аналізом проблеми людини, реалізується в дослідженні суспільної сутності як її творчої, родової сутності, котра проявляється в своїй якісній визначеності в життєдіяльності індивідів у процесі становлення їхніх творчих, сутнісних сил. Становлення суспільної сутності людини простежується з розвитком родоплемінної спільноти, а в період становлення соціальної форми зв'язки між людьми чимраз чіткіше проявляються в своїй якісній визначеності в моральності. І хоч репрезентуючі її (моральність) нрави й звичаї своїм корінням сягають у відносини, що виникли з кревної спорідненості, передбачають за своїм походженням колізії, виниклі в цій сфері, регулюються переживаннями на грунті цих зв'язків,— почуття ганебного або ж доброчесного співвіднесене з «мірою компетенції людини».
Становлення й усвідомлення почуття ганебного є результатом перетворення страху на совість (духовне почуття) в процесі становлення суспільного зв'язку між людьми, результат досвіду та спостережень, що змінили жах, характерний для табульованої поведінки. Не менш суттєвим для розуміння процесу становлення моральності у відповідності зі становленням суспільності є те, що сам перехід до соціальної форми зв'язку усвідомлюється древніми початково з колізій зруйнування кревних зв'язків. Так, спостережувана ними тенденція до роз'єднання патріархальної спільності в процесі активізації індивідів способом ствердження себе над іншими усвідомлюється в контексті міфологічних уявлень про помсту, котра набагато перевершує початковий злочин і в наростаючій лавині наступних відомщень становить серйозну загрозу спільності й людині.
Міф про Атрея та Фієста (Тієста) входить у живу тканину життя людей як першопричина трагічних подій нового часу, осмислених великими трагіками Греції. Зіткнення старого й нового часу, суперечності, ним породжені, осмислені вченими досить глибоко. Одначе в цьому аналізі не піднято важливий шар, пов'язаний зі становленням моральності й необхідний для її розуміння. Виникаючі з глибинного, доступного людині на рівні кревних зв'язків її переживання своєї співпричетності з іншими людьми, людством і досьогодні найкраще розуміються на прикладах материнської любові, яка в собі покладає інтерес дитини й себе покладає в основу цього інтересу. Та саме подібним чином розкривається суспільна сутність моральної свідомості, почуттів, їхнього духовного характеру.
У цьому зв'язку щонайглибше проникнення в сутність моральності великими представниками людства завжди пов'язане з виявленням у ній того абсолютного, що становить закон для людини, що не вкладається ні в межі кожного з наступних етапів суспільного розвитку, ні їх разом узятих. Це й породжує прагнення виділити моральність як явище або надісторичне, або як преддане людині (хоч це не завжди означає, що корені моральності передбачаються в біологічній природі людини). Скоріше йде мова про різні інтерпретації моральності — іманентної людському розвиткові. Внутрішньо притаманна людству як його істинно суспільна сутність, моральність тлумачиться як генетичний код людини, що його індивід у своєму бутті має виявити в процесі свого самовизначення, в знаходженні себе. В цьому розумінні й тлумачиться поняття предда-ного йому. В інших філософських інтерпретаціях моральність як справді суспільне буття індивіда виступає як спосіб адекватного здійснення предданої йому як людському індивідові суспільної сутності, її реалізації в конкретному бутті. Саме таким чином і дістає пояснення процес, у якому глибинні, внутрішні підвалини моральності дістають вираження в зовнішньому, розкриваються в життєдіяльності людини через учинки, поведінку згідно з нормами, які в своїй імперативності несуть міру людяності.