Про те, що усуспільнення людини відбувається в моральній діяльності, свідчить справжній зміст свободи морального вибору та відповідальності людини. Моральний вибір і відповідальність за нього людини не покладається на неї іззовні, не визначається поза нею покладеними критеріями, а є проявом її суспільної сутності, її внутрішньої свободи.
Свобода морального вибору здійснюється в межах моральної діяльності, розкривається в суворій логіці моральної діяльності, вироблених перевагах згідно з критерієм добра і зла. Це означає, що у ставленні до іншого як до людини суб'єкт морального відношення вибирає через мотиви вибору спосіб, яким здійснюється вибір (співпереживання, співчутливість), у цілепокладанні результату вибору. Взятих у цілому й у кожному з них людина вибирає: бути їй моральним суб'єктом, справді суспільним, людським індивідом, а чи суб'єктом без моральності, частковим, функціональним, позбавленим власного стрижня, людського смислу.
Природно, що розуміти це треба як процес взаємопов'язаних між собою уподобань, переваг. Здійснювані, наприклад, у логіці індивідуалізму прояви зверхності у ставленні до іншого спираються на мотиви утвердження над ним закономірного, коли інша людина є не метою, а засобом. І не в прилученні до неї як до іншого вбачається утвердження себе, не в почутті спільності уявляється результат, а в самоствердженні ціною іншого, в розсуспіль-ненні, в зверхності, переживаній у почутті самовдоволення. Отже, йдеться не про одноразовий акт. Якби це було так, імперативність закону ставлення до іншого як ставлення до себе давно б усвідомилася людством у своїй глибині і серйозності. Ця істина виявляється в пророцтвах мудреців усіх культур і всіх релігій, але зостається не усвідомленою в своєму значенні для людських доль.
Свобода морального вибору, детермінована суспільною сутністю людини, накладувана нею ж і по відношенню до неї відповідальність є відповідальність перед собою за об'єктивний результат вибору, виражений у тому, яким став індивід у людському розумінні.
Реалізуючи, присвоюючи свою суспільну сутність у подальших відношеннях до інших (у межах знятої сприйнятливості, розвиненості моральних почуттів) на рівні доступних йому контактів, індивід буде в цих межах дружити, кохати, переживати своє життя, тим і відповідаючи за зроблений вибір.
Проблема відповідальності людини за зроблений нею вибір не випадково позначилася в мистецтві як тема злочину й покарання. Досить звернутися до долі Раскольникова, щоб зрозуміти, що скоєне ним убивство старої лихварки — вчинок, що завершує злочин, виношений гординею гіпертро-фованого «я». Та саме з ідеї вседозволеності, що пробивається крізь світ людських почуттів, ідеї самоствердження через заперечення своїх моральних залежностей від інших, через утвердження себе над іншими починається руйнація почуттів, спустошення. В ньому передусім і полягає майбутнє покарання. Воно не в тому, що злочин викрили, а в тому, що на шляху до злочину Раскольников руйнував моральні почуття, радість життя — саму здатність жити по-людськи, сам сенс людського життя. Злочин як вчинок лише виявив усю страхітливість того, що наростало в ньому, вивело все це назовні й відкрило йому в його власному стані здійснене падіння.
Свобода морального вибору й відповідальності людини є законом морального способу існування суспільної сутності людини, істинної форми її буття. Об'єктивний характер закону, що визначає його належність до законів, за якими відбувається еволюційний розвиток людства, підтверджується тим, що його реалізація здійснюється в єдності мети і засобів її досягнення. Детермінований суспільною сутністю людини, моральний спосіб її безпосереднього існування розвивається в заданому цією сутністю напрямі становлення людини в процесі її усуспільнення. В цих межах здійснюваний у моральній діяльності вибір виражає певну мету й відповідні їй засоби її досягнення.
Мета визначається в межах усуспільнення людини й перебуває у зв'язку з покладеними в її основу засобами. В свою чергу досягнута мета пертворюється на засіб стосовно нової мети, а досягнуте при її здійсненні знімається в новій меті як її основа. Незалежно від того, в якому аспекті й на якому рівні виявляється ставлення до іншого як до людини, мета й відповідні їй засоби в діалектичній єдності стають підвалинами процесу спадкового розвитку людини, її усуспільнення лише за умови, що цей процес здійснюється в межах моральної діяльності. В цьому розумінні й залучаються поняття моральна ціль і моральні засоби стосовно розкриття необхідності відповідності засобів меті.
Вислів, що ціль не виправдовує засоби, слушний лише в межах моральної діяльності. В цих межах вислів конкретизований Достоєвським, котрий поставив перед людством питання: чи можна побудувати щастя людства ціною сліз хоча б однієї дитинки? І відповідь — так, якщо цією дитинкою буду я. Актуальність цієї відповіді для нашого часу полягає в тому, що тенденція виривати питання, пов'язані з законом єдності цілі і засобів, із морального контексту, переносити їх із справді суспільного буття у сфери відчужених від людини й протипоставлених її індивідуальному буттю суспільних відносин призводить до викривленого уявлення про силу невідворотної дії цього закону в життєдіяльності людей.
Дана одним із героїв Достоєвського відповідь повертає нас у моральне русло. Тільки в ньому народжується відповідь, гідна людини: кожен має право вибрати щастя людства, досягнуте ціною страждань, але — своїх. У цьому моральне, природне право людини, й ідучи таким шляхом до мети, роблячи такий вибір, вона вільна не в тому розумінні, що їй не забороняють, а в тому, що вона вибирає відповідно до свого устремління, а не всупереч йому, в своєму подвигу стверджує свою співпричетність з іншим, із людством, а не руйнує її й таким чином себе. В цьому й полягає її моральність. Коли ж виривають питання з цього контексту, то, втрачаючи моральний смисл, воно стає джерелом спекуляцій філістерів, не здатних охопити масштаби морального зв'язку людей і породжуваних у ньому злетів благородства, виражених у самоствердженні людини. Логіка окремого існування виключає проникнення у сферу, де людська індивідуальність у своєму саморозвитку підноситься до співпричетності з людством. j На завершення роздумів про головну функцію мора-І/лі — усуспільнення людини — необхідно підкреслити таке. ' Функція усуспільнення людини в процесі моральної діяльності має універсальне значення для життєдіяльності людей, її основоположний для суспільного розвитку смисл розкривається по відношенню до того значення, яке вона має для розвитку творчих потенціалів людини, її почуттів і здатностей, для розвитку форм істинно суспільного буття людства.
Здійснювана в моральній діяльності функція усуспільнення виражає специфіку моральної детермінації людського розвитку, виступає підвалинами свободи морального вибору та відповідальності людини, проявляється в єдності моральних цілі й засобів.
Регулятивна функція моралі є похідною стосовно функції усуспільнення, яка випливає з моральної форми суспільного зв'язку людей і виражає вільне, творче, добровільне волевиявлення людини у ставленні до іншого як до людини, спирається на совість людських індивідів та її узагальнене відображення в суспільній думці. Регулятивна функція моралі прямо залежить від рівня морального розвитку суспільства й від характеру зв'язку моральності та моралі.
Розглянуте в попередніх параграфах питання про історичні метаморфози моралі розкрило її залежність від усієї системи суспільних відносин, котрі формують людину і впливають таким чином на її ставлення до іншого як до людини, до суспільства, людства, на історично-конкретний зміст моральних відносин, їхній характер, місце і значення в житті людини. Відповідно до цього здійснюється й процес саморозвитку індивідуальної моральної свідомості до моралі — суспільної форми свідомості, тобто процес узагальнення історично суттєвого в індивідуальній свідомості, його відображення в моралі.
З іншого боку, виникаюча в цьому процесі єдина складова, виражена в наявному рівні розвитку моральної свідомості суспільства, не маючи чітких інституціональних форм вираження, завжди відтворювалася окремими людьми в художніх творах, в інтерпретаціях етиків, публіцистів. Інтерпретація реальної моральності і тенденцій її розвитку стосовно загальнолюдських моральних цінностей і норм розкрила таким чином їхній історично конкретний смисл і формувала мораль як форму суспільної свідомості. Розрив між офіційно сформульованою мораллю та реальним рівнем розвитку моральності узаконено розглядався як співвідношення між сущим і належним і значно рідше аналізувався як вияв суперечностей між моральним способом існування суспільної, людської сутності та її відчужених форм у соціальному бутті, як результат відчуження людини від власної сутності.
Розвиток індивідуалізму, в логіці якого здійснюється розсуспільнення,— процес, який тривав протягом усієї історії людства. З гіперболізованого прояву «я», котре самовизначається, виникає на грунті дійсних, у діяльності реалізованих чеснот уже в Едіпа, які породжують почуття зверхності й пов'язане з ним недовір'я до чеснот Креонта, Тересія, йокасти, індивідуалізм, набуваючи сенсожиттєво-го значення, стає самоціллю, просувається до образу леді Макбет. Втрачаючи по дорозі доброзичливість, зміст, що визначає благородство суб'єктивних устремлінь, і трагізм усвідомлення вчиненого, його дійсного смислу для дорогої його серцю спільності, Едіп страждає морально, приголомшений своєю участю в зруйнуванні морального зв'язку — вічних законів богів.