Бої під Доростолом
Остання дія великої війни розігралась під Доростолом (теп. Силістрія) над Дунаєм. Це був старий, сильний город, побудований колись ще Константином Великим. Святослав затримався тут і під захистом мурів чекав на ворогів. Свої човни Русь витягнула з води і поставила під мурами. Притянув сюди з сухопутніми військами цісар, а від устя Дунаю водою приплила візантійська фльота, що мала теж «огненосні» кораблі, з гарматами, з яких стріляли порохом. Обі сторони готовилися до останньої розправи. «Русь уважала за великий сором, якби її перемогли ромеї і позбавили слави, яку вона здобула у сусідів, що ніхто її перемогти не може. А ромеї знову соромилися і лякалися, щоби не поконав їх піший нарід, що зовсім не вміє їздити — їх, що все перемогали противників зброєю та відвагою», — так говорить про суперництво обох народів Лев Діякон, що описав цю війну.
Як тільки появилися грецькі полки, Святославові вояки пішли їм назустріч і заховалися у засідці. Як наблизилися передні сторожі ворога, вони напали на них і кількох з них убили. Цісар приїхав туди, побачив трупів при дорозі, пожалів їх і казав здігнати напастників. Піхотинці чимскорше окружили ліси і чагари, захопили цих вояків і звязаних привели перед лице імператора. Цей приказав бранців порубати мечами.
Під городом стояло вже Святославове військо, озброєне щитами і списами, якби одна стіна. Підійшли до Руси греки і почався бій. Сили з обох сторін були рівні, перемога прихилялася то на одну, то на другу сторону. Але під вечір цісар велів загрубіти у всі сурми і вислав кінноту до бою,— українське військо не вдержало натиску й уступило до міста.
Другого дня візантійці почали правильну облогу. На високому горбі під містом заложили табор, обвели його високим валом, вал скріпили щитами, поставили воєнні машини і почали обстрілювати місто. Наше військо з мурів відповідало їм стрілами і камінням. Нараз з міста виїхала Святославова кіннота. Здивувалися греки, бо варяги йшли у бій усе тільки пішки, навіть на сідла не вміли вилазити.Треки кинулися на конях списами проти них і українська кіннота зараз завернула до міста.
В дальші дні бої велися вперто, з різним щастям. Війська з обох сторін були озброєні щитами і панцирями, і не могли завдати собі великої шкоди. Про перемогу рішав припадок. В одній битві поляг воєвода Сфенкел, «якого Русь уважала третім по Святославі». Він був велитень тілом, дуже хоробрий і завзятий, — поляг пробитий грецьким списом, а збентежене військо покинуло поле бою. Знову другого дня Русь тріюмфувала над греками. Бій розгорівся біля грецьких машин, що їх Русь конечно хотіла спалити. Грецький полководець Іван Куркуа, з цісарського роду, що мав провід над машинами, з добірним відділом виїхав проти Руси. Але був на підпитку і розіспалий, їхав необережно, кінь спотикнувся і скинув його зі себе. Святославові вояки побачили пишне убрання їздця і гарну зброю, думали, що це цісар, кинулися на нього і порубали його мечами, а голову заткнули на ратище.
Але знову прийшов нещасливий день для Руси. Воєвода Ікмор, що мав перше місце по Святославі, з пішим полком загнався далеко за греками; але наїхала на нього кіннота й якийсь грецький старшина одним сильним ударом меча відтяв йому голову разом з правою рукою. Скрикнула з болю Русь, як побачила смерть свого воєводи і почала уступати; вояки відходили в порядку, щити несли на спинах, щоби заслонитися від списів ворога. Але багато війська полягло при цьому відступі.
Ніччю Русь справляла похорони своїм покійникам. «Як настав новий місяць, вони вийшли на рівнину і шукали своїх мерців. Поскладали їх під мурами, багато вогнів розложили і палили тіла. По предківському звичаю забивали багато невільників, чоловіків і жінок, на пошану мерцям, топили у Дунаю дітей і півнів пускали з течією...» Понурі, суворі обряди... Далеко від батьківщини, на берегах синього Дунаю нащадки варягів складали старосвітські кроваві жертви...
Останній бій
Важкі невдачі болюче пригнобили князя Святослава. Але він не давався одчаєві і старався надхнути своє військо добрим духом. Зібрав старшину на раду і питався про її думку. Одні дораджували темної ночі сідати на човни, перекрастися якось і втікати. Інші радили погодитися з греками і тим способом рятувати військо; утеча і так неможлива, бо на Дунаю по обох боках сторожать огненосні кораблі. Святослав зідхнув важко і так сказав:
«За нашим військом завсігди йшла така слава, що без труду підбивали ми сусідні народи і без проливу крови тримали у неволі цілі краї. Пропаде та слава, як так соромно уступимо перед греками. Від предків дістали ми мужність,— пригадаймож, яка непереможна була до тих часів наша сила і міцно биймося за своє спасення. То не наш звичай втікачами йти до дому! Нам або жити з перемогою або славно полягти, як слід хоробрим мужам!»
Військо вислухало промови князя і рішило не уступати, а ще раз ударити на греків. «Про них оповідають таке», каже грецький письменник, «що вони навіть переможені ніколи не віддаються у руки ворогів. Як не сподіваються вирятуватися, встромляють собі у нутро мечі і так себе забивають. А роблять це тому, бо вірять, що забиті ворогами на війні, на тім світі служать своїм убийникам. Вони бояться такої неволі і самі себе забивають, щоби не служити по смерти своїм ворогам».
Другого дня під вечір Святослав ударив на грецький табор. Бій був дуже завзятий. Святославове військо йшло міцною лавою з виставленими списами, перло сильно на греків, било коні стрілами, так що їздці падали на землю. Святослав «мов непритомний» натискав на ворога, заохочував вояків до бою. В одній хвилині він опинився в небезпеці. Анема, той сам, що вбив Ікмора, наскочив на нього й ударив мечем по горлі, але щит і панцир сплетений із залізних кілець спасли князя. Анему окружили довкола українські вояки і він упав мертвий під їх списами. Гучно закричала Русь і сильно потиснула греків, так що вони почали утікати. Цісар усіми силами старався їх затримати, сам хопив за спис і рушив поперед своїх вояків. Нараз зірвалася велика буря, впала на Святославове військо і порохом засипала очі воякам. Греки оповідали пізніше, що це св. Теодор прийшов їм у допомогу. Вони набрали відваги і наперли всією силою на Русь — завзята січа тривала до самого вечора, аж ніч розділила войовників. Греки приписували собі перемогу, казали, що ворогів упало на полі бою 16.000, а самих щитів дісталося їм 20.000. Сам Святослав був ранений і мало не погиб. Але далеко грекам було до справжньої перемоги. Русь знову замкнулася у сильних мурах Доростолу.
Замирення
Обі сторони були вже втомлені війною і нарешті прийшло до мира. Святослав вислав послів до цісаря і подав свої умови: він залишить Доростол і цілу Болгарію і поверне бранців, але греки мають дозволити Руси відплисти безпечно і доставлять війську збіжжа; торгові звязки залишаться приязні, як були давніше.
Цісар погодився на переговори. Але літопис каже, що греки хотіли перехитрити Святослава. Погодилися дати йому дарунки, але жадали, щоби подав число свого війська. Хотіли дізнатися, які його сили. Та князь пізнався на їх хитрости і подав число війська удвоє більше, як було.
Цісар призвав тоді своїх бояр на раду і питав їх: «Що маємо робити, не зможемо йому дорівняти». Бояри порадили: «Вишли йому дарунки, випробуємо його, чи любить золото й дорогі матерії». Цісар вислав розумного мужа з золотом і дорогоцінними тканинами і приказав йому: «Розглядай погляд його і думки його». Дали знати Святославові, що прийшли греки з поклоном і він велів їх привести перед себе. Посли ввійшли, поклонилися йому і поклали перед ним золото і дорогі матерії. А він і не глянув на дари та сказав слугам: «Сховайте це». Вернулися посли до царя й оповіли, як було. Один з бояр порадив: «Випробуй його ще, царю, вишли йому зброю». І так зробили, принесли йому меч і іншу зброю. Святослав прийняв зброю, почав її хвалити і любуватися нею й казав привітати від себе цісаря. Оповіли це знову посли на цісаревій раді. І сказали бояри: «Твердий це чоловік, — золота не цінить, а зброю бере. Треба з ним помиритися».
Договір Святослава
Дня 24 липня 971 р. обі сторони склали договір. Грамота, підписана Святославом, мала такий зміст:
«Я, Святослав, князь руський, як присягав, так і потверджую цим писанням свою присягу: хочу мати мир і повну приязнь з Іваном, великим царем грецьким і з боголюбивими царями Василем і Константаном і з усіми людьми вашими, і таксамо вся Русь, що є під моєю владою бояри й інші до кінця віку. Ніколи не задумаю походу на вашу країну і не збиратиму війська ані іншого народу не вишлю на країни, що є під владою грецькою, ані на корсунську країну і городи, що там є, ані на болгарську країну. А як хто задумає виступити на країну вашу, я виступлю проти нього і буду боротися з ним, як я присяг царям грецьким і зі мною бояри і вся Русь, так доховаємо умови. А колиб ми не доховали цього, що тут сказано, і ті, що є під моєю владою,— нехай проклене нас Бог, в котрого віруємо, Перун і Волос, бог худоби, щоби ми стали жовті як це золото і щоби посічено нас нашою зброєю і щоб ми померли. Все те вважайте за правду, що я обіцяв сьогодні вам і що ми написали на цій грамоті і печаттями нашими припечатали».
Як підписано умову, цісар вислав збіжжа для Святославого війська, на кожного вояка по дві чвертки. Тих, що брали збіжжа було 22.000. На початку походу Святослав мав 60.000, — більш, як половина, полягла у боях.
Потім ще оба володарі зустрілися з собою. Про цю стрічу так пише очевидець Лев Діякон:
«По заведеній умові Святослав забажав побачитися з цісарем. Той не відмовився і у позолоченій зброї, на коні приїхав над беріг Дунаю, а з ним було багато кінноти у позолочених зброях. А Святослав приїхав звичайним човном, тримав весло і веслував з усіми іншими. Вигладав він так: середнього росту, не надто високий, але й не низький, брови мав густі, ніс короткий, бороду оголену, на верхній губі густі і довгі уса, голова зовсім обголена, з одного боку висів чуб, що означало значний рід; шия здорова, плечі широкі і взагалі добре збудований. Видавався якийсь понурий і дикий. В однім усі висів золотий ковток, оздоблений двома перлинами з червоним гранатом посередині; одяг на ньому був білий і нічим не відрізнявся від інших окрім чистоти. Не багато поговорив з цісарем, сидячи на лавці човна, і відїхав».