Іншим важливим джерелом права на українських землях було магдебурзьке право — феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодалів. Воно виникло у XIIIст. у німецькому місті Магдебурзі, звідки й походить його назва. Протягом наступних століть привілей користуватися подібним правовим статусом вибороли собі ряд міст Європи. На початку XIV ст. магдебурзьке право дістали міста Закарпатської України, підвладні Угорщині, потім починаючи з другої половини XIV ст. ряд міст Правобережної України і, нарешті, наприкінці XVI ст. магдебурзьке право поширилося на Переяслав і деякі інші міста Лівобережжя. До середини XVIIст. магдебурзьке право мала більшість міст України. У числі перших його дістали Хуст (1329), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) і Київ (1494—1497).
Норми магдебурзького права надійшли в Україну не в німецьких оригіналах, а в переробках польських авторів XVI—XVIIст. М. Яскера, Б. Троїцького, П. Щербича та П. Кушевича і дещо відрізнялися змістом конкретних норм від першоджерел.
У цих збірках закріплювалися права купців, міщан і ремісників, порядок виборів і функції органів міського самоуправління, цивільного, кримінального та процесуального права. Діставши магдебурзьке право, місто переставало бути придатком феодального замку, а його мешканці вважалися формально вільними людьми, отримували ряд пільг і привілеїв.
Запровадження магдебурзького права у деяких містах спершу викликало опір українського населення, оскільки супроводжувалося посиленням іноземної експансії, обмеженням прав некатолицького населення, але згодом ця суперечність зникла. Магдебурзьке право було пристосовано до місцевих умов, його охоче застосовували не тільки в міських, а й у військових козацьких судах. Надалі в часи Гетьманщини воно розглядалося як важливий елемент «давніх прав» українського народу і широко використовувалося в усіх спробах кодифікації «малоросійського права».
5. «Березневі статті» Богдана Хмельницького
Одним із найважливіших правових документів в історії України були так звані «Березневі статті», що юридично закріпили рішення Переяславської Ради і визначили відносно автономне політичне й правове становище України у складі Російської держави. Цей акт було створено в березні 1654 р. під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею.
Посольство подало 14 березня 1654 р. царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву «Просительні статті». У процесі переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 р. подати новий текст (власне «Березневі статті», інші назви — «Статті Богдана Хмельницького» або «Статті Війська Запорозького»), який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, що були оформлені у вигляді прохань чолобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр.
У них передбачалося: право українців обирати старших із свого кола і саме через них вносити податки до царської казни (ст. 3); розміри платні від царського уряду козацькій старшині (ст. 2); пожалування козацькій старшині млинів «для прогодовання» (ст. 3); розміри витрат казни на козацьку артилерію (ст. 4); право Війська Запорозького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі (ст. 5); затвердження маєтків київського митрополита (ст. 6—7); надіслання російських військ під Смоленськ і на польський кордон (ст. 8); розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у ст. 2, та рядовим козакам (ст. 9); наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським ханством, доки воно буде союзником Війська Запорозького (ст. 10); забезпечення порохом і провіантом козацьких залог у фортеці Кодак і Запорозькій Січі (ст. 11).
Окремо після всіх статей визначалася загадьна чисельність козацького війська (реєстр) —60 тис. осіб, а також те, що українці самі між собою з'ясують, хто козак, а хто мужик.
Разом із затвердженням «Березневих статей» російський цар 27 березня 1654 р. видав українським послам жалувані грамоти про прийняття України до складу Російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і посилку гетьману військової печатки; про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всього Війська Запорозького; про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.
У цих трьох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містилися у «Просительних статтях», але не ввійшли в «Березневі статті». Зокрема, було передбачено непорушність «давніх прав», збереження в Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана за давнім звичаєм, закріплення за козаками і їхніми нащадками належних їм маєтків тощо.
«Березневі статті» разом з царськими грамотами розглядаються як договір України з Росією. Оригінали цих доку ментів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, бо до нас дійшов ряд перекладів, чернеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел. Варто наголосити, що «Березневі статті» визначили на тривалу історичну перспективу основні засади державного будівництва України.Зважаючи на безперечну особисту роль у визначенні цих засад Б. Хмельницького, в сучасній літературі його нерідко називають основоположником українського конституціоналізму.
Умови договору з російським царем після обрання кожного нового українського гетьмана перезатверджувалися у так званих «гетьманських статтях» (Переяславських статтях 1659 р., Батуринських статтях 1663 р., Московських статтях 1665 р., Глухівських статтях 1669 р., Конотопських статтях 1672 р., Переяславських статтях 1674 р., Коломаць-ких статтях 1687 р., Решетилівських статтях 1709 р. та ін.), але в основі всіх цих документів залишалися «Березневі статті».
6. Конституція ПилипаОрлика
Однією з найцікавіших пам'яток української правничої думки є «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького», що з'явилися на світ у Бендерах серед тієї частини українського козацтва, яка пішла за Мазепою і в результаті опинилася у вимушеній еміграції. Цей документ становив собою своєрідний договір між козаками і новообраним-після смерті Мазепи емігрантським гетьманом Пилипом Орликом щодо бажаного майбутнього державного ладу України. Конституція Пилипа Орлика (так її скорочено називають) була прийнята публічною ухвалою обох сторін, підтверджена 5 квітня 1710 р. під час виборів підписом, печаткою і відповідною присягою нового гетьмана, а 10 травня 1710 р. ще й санкціонована (підтверджена) шведським королем Карлом XII.
Важливою особливістю, яка відрізняла цей акт від традиційних гетьманських статей і робила його подібним до пізніших європейських конституцій, було те, що він укладався не між гетьманом і монархом — протектором української держави, а між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Зауважимо, що слово «конституція», вжите у назві акта, ще не мало такого значення, як сьогодні, а відтак помилкою буде вважати цей документ конституцією в сучасному розумінні. Конституція Пилипа Орлика складалася зі вступу і 16 статей. Вступ (преамбула) містив інтерпретацію історії українського народу, яка мала пояснити, чому Україна розриває з московським царем і переходить під шведську протекцію. Зміст ст. 1 зводився до закріплення панівного становища православ'я у майбутній державі і безпосереднього підпорядкування київської митрополії константинопольському патріарху. Ст. 2 передбачала непорушність законів, привілеїв і кордонів України під протекторатом шведського короля та заходи щодо повернення після війни всіх полонених українців. Ст. З підтверджувала традиційний союз із Кримським ханством. Ст. 4 і 5 стосувалися повернення козакам їхніх традиційних територій у Придніпров'ї, привілеїв на ловлю риби тощо. Ст. 6 закріплювала принципи діяльності органів державної влади: гетьман мав вирішувати поточні справи за порадою Генеральної старшини, тричі на рік для вирішення найважливіших справ мала збиратися Генеральна Рада у складі Генеральної старшини, полковників зі своїми сотниками та урядниками, Генеральних радників (представників від полків) і послів від Низового Війська Запорозького. Ст. 7 передбачала створення Генерального суду. Ст. 8 встановлювала право Генеральної старшини особисто доповідати гетьманові про стан доручених їм справ. Ст. 9 визначала компетенцію Генеральних і Полкових скарбників. Ст. 10 зобов'язувала гетьмана дбати, щоб на простий народ не покладали надмірних тягарів, вимагала забезпечити вільне обрання на всі державні посади. Ст. 11 проголошувала звільнення від податків і повинностей усіх козацьких сімей та їхніх господарств. Ст. 12 передбачала проведення після війни ревізії всіх публічних і приватних володінь, перевірки правомірності накладання повинностей або звільнення від них. Ст. 13 підтверджувала права і привілеї Києва та інших міст України. Ст. 14 обіцяла в майбутньому полегшити підводну повинність, яка визнавалася «найбільш прикрою та тяжкою для народу». Ст. 15 скасовувала окремий загальний податок на утримання «гетьманської лейб-гвардії»—компанійців і сердюків. Ст. 16 регламентувала порядок стягнення ринкового податку.
Таким чином, Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і прогресивних правових ідей, була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки. Проте реальної сили на території України вона так і не набулай назавжди лишилася в історії тільки як оригінальна правова пам'ятка, своєрідна юридична платформа «мазепинського руху».