· приватна власність юридичних і фізичних осіб – приватні.
б) класифікація за видом продукту
За даною ознакою виділяють заклади СКС, що:
a). виробляють матеріальні продукти;
б). надають матеріальні послуги;
в). надають послуги, які мають можливий матеріальний (в тому числі фінансовий) результат;
г). надають переважно нематеріальні послуги;
д). здійснюють переважно торгівлю предметами і засобами культури.
До групи «а» слід віднести фірми по виробництву компакт-дисків і компакт-касет: художні студії і майстерні, фабрики народних промислів і сувенірів, типографії, кіностудії, а також майстерні по виробництву театрального реквізиту та декорацій, кіно–і відеоапаратури, музикальних інструментів, гральних автоматів тощо.
До групи «б» можна віднести спеціалізовані реставраційні підприємства і майстерні; студії аудіо–і відеозапису, фотостудії.
Група «в» включає в себе всі організації грального бізнесу: казино, тоталізатори, зали більярда, гральних автоматів і комп’ютерних ігор.
Група «г» достатньо багатогранна. В ній можна виділити три підгрупи в залежності від таких видів нематеріальних послуг: культурних, освітніх і інформаційних.
До першої підгрупи відносяться: театри, музеї, філармонії, виставкові зали, клуби, центри дозвілля.
До другої – позашкільні навчальні заклади естетичного виховання, середні спеціальні і вищі навчальні заклади.
До третьої – бібліотеки, архіви, рекламні і інформаційні агентства.
До групи «д» слід включати художні салони і магазини, антикварні магазини і лавки; магазини по продажу музичних інструментів, дисків і касет; книжної торгівлі тощо.
Всі вищенаведені підгрупи досить мобільні і можуть переходити одна в одну.
в) класифікація за цільовим напрямком діяльності
Функціональна ознака надзвичайно важлива і стосується, в основному, галузі нематеріальних послуг.
Всі напрямки соціально-культурної діяльності можна виділити у дві групи:
1. культурне просвітництво і художня творчість;
2. відпочинок і розваги.
Під культурним просвітництвом розуміється діяльність архівів, бібліотек, лекторіїв, освітня діяльність різних спеціальних навчальних закладів, відповідна клубна робота, деякі види пізнавального туризму.
Художня творчість – це діяльність закладів мистецтв (театрів, концертних організацій, філармоній, цирків), творчу діяльність профспілкових художників, скульпторів, майстрів художніх народних промислів, любительська творчість (дітей, підлітків, дорослих) тощо.
В свою чергу переважно відпочинком і розвагами населення займаються організації шоу-бізнесу, грального і ігрового бізнесу та інші дозвільні заклади.
г) класифікація за способом господарської діяльності
Дана ознака в класифікації закладів СКС надзвичайно важлива для розуміння певних відмін в економічному механізмі, специфіки їх фінансово-господарської діяльності, які зумовлені пріоритетом економічного або змістовного аспектів.
3. Основи місцевого самоврядування
Проблема вибору і поєднання форм і методів державного регулювання діяльності закладів культури і мистецтва – одна із найважливіших і дискусійних не тільки в Україні але і для інших країн СНД. Слід при цьому відмітити, що у всіх випадках мова йде не про принципову відмову у необхідності державного регулювання культурних процесів в країні, а про його межі і сфери, об’єкти і суб’єкти, форми і методи, про соціальну ангажованість і направленість.
Високорозвинені країни надзвичайно важливу роль відводять регуляторній політиці уряду, в тому числі і в галузі культури та мистецтва.
Уже протягом перших «ста днів» діяльності нового президента США Ф.Д. Рузвельта були закладені основи політики державного втручання у головні галузі економіки – промисловість, сільське господарство, банківську систему. Був також намічений ряд реформ у соціальній сфері. Теоретичною базою цієї політики, яка одержала назву «новий курс», стали ідеї англійського політика і економіста Дж.М. Кейнса, у відповідності до яких капіталізму в період панування монополій необхідне активне державне регулювання економікою.
Проте першим президентом США, який відводив культурі і мистецтву, літературі і музиці перше місце в житті нації був все таки Дж. Кеннеді: «Стимулювання культурних процесів, в самому широкому розумінні слова, є безперечно функцією нації», – відмічав він. Доречно також згадати слова міністра праці США А. Гольберга, який розглядав мистецтво як нову категорію, що входить у сферу соціальної відповідальності американського суспільства. Він зазначав, що державна політика в галузі культури повинна виходити із шести основоположних принципів:
1. суспільна підтримка;
2. приватне патронування на рівні окремих осіб;
3. пожертвування корпорацій;
4. створення професійних союзів федеральних штатів;
5. широка участь в культурному житті федерального уряду.
Державні асигнування на культурні потреби слід виділяти на паритетних засадах з приватним бізнесом.
Отже, в період президентства Дж. Кеннеді особливої уваги приділялося проблемі розподілу відповідальності за культуру нації між державою і приватним бізнесом.
Спеціальний помічник президента в справах мистецтв А. Хекшер прийшов до висновку, що направляючою силою американської нації може бути тільки уряд. «Я ні в якій мірі не сумніваюсь в тому, що існує відповідність між мистецтвом у його сучасних формах, а також прийнятими у суспільстві критеріями і смаками. Таким чином, необхідно надати можливість уряду прийняти такі кроки, щоб встановити дану відповідність на всіх рівнях. Відокремлення мистецтва від життя може обернутися справжнім лихом для нашого суспільства». А. Хекшер вказував, що для США культурне будівництво важливіше польоту на Місяць і що для керівних кіл єдиним способом запобігання вже розпочатої духовної кризи американського суспільства є визнання форми і узгодженості нашої цивілізації. Наше суспільство не є суспільством патронів і меценатів. Це суспільство, в якому достатньо політичних і суспільних, а також цілого ряду інших організацій, які перебувають під безпосереднім урядовим контролем. Отже, підтримка культури і мистецтва повинна здійснюватися тільки за зазначеними вище каналами.
В сучасній економічній літературі до інструментарію державного регулювання прийнято відносити:
1. Адміністративне та правове регулювання.
2. Пряме та непряме економічне регулювання.
Правове регулювання здійснюється в межах цивільного (господарського) законодавства через систему норм і правил.
Адміністративне регулювання здійснюється шляхом ліцензування і квотування, контролю над цінами і доходами, валютними курсами, обліковими відсотками тощо.
Названі методи державного регулювання мають силу наказу і, як правило, не опираються на економічні інтереси і стимули.
Висновок
Пряме економічне регулювання носить максимально адресний характер і здійснюється у формах безповоротного цільового фінансування секторів, територій і організацій. Цільове фінансування може здійснюватися як у формі прямого субсидування (дотації, допомоги, доплати із спеціальних бюджетних і позабюджетних фондів різних рівнів), так і у формі пільгового кредитування.
Непряме економічне регулювання, як правило, носить автоматичний і безадресний характер і передбачає широке використання важелів кредитно-грошової, податкової, валютної, зовнішньоекономічної (в тому числі і митно-тарифної) політики. Сфера культури і мистецтва так як і будь-яка інша сфера економіки перебуває перед певним впливом адміністративних, правових і економічних методів державного регулювання.
Література
1. Осадчая Г.И. Социология социальной сферы. – М.: Изд-во МГСУ «Союз», 1999. – 279 с.
2. Паніна Н., Головаха Є.І. Тенденції розвитку українського суспільства (1994–1997 рр.). Соціологічні показники (Таблиці, ілюстрації, коментар). – К.: Інститут соціології, 1998. – 131 с.
3. Статистичний щорічник України за 1998 рік./ Держкомстат України. За ред. О.Г. Осауленка. – К.: Техніка, 1999. – 576 с.
4. Статистичний щорічник України за 1999 рік./ Держкомстат України. За ред. О.Г. Осауленка. – К.: Техніка, 2000. – 648 с.
5. Тарасенко В.І. Інноваційна трансформація в Україні та її результати і наслідки. // Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. Колективна монографія./ Під ред. М.О. Шульги. – К.: Інститут соціології НАН України, 1999 – С. 51–69.
6. Українське суспільство: моніторинг соціальних змін (1994–1999 рр.). Інформаційно-аналітичні матеріали/ Під ред. В.М. Ворони, А.О. Ручки. – К.: Ін-т соціології НАНУ, 1999. – 134 с.
7. Українське суспільство: моніторинг – 2000 р. Інформаційно-аналітичні матеріали. / за ред. В.М. Ворони, А.О. Ручки. – К.: Ін-т соціології НАН України, 2000. – 390 с.