б) призначення додаткових покарань, не передбачених санкцією статті, за якою засуджується винний, на підставі відповідних статей Загальної частини КК (позбавлення права займати певні посади або займатись певною діяльністю - ст. 31; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу - ч. 1 ст. 37; позбавлення батьківських прав - ст. 38;
в) заміна покарання, передбаченого в санкції статті, за якою засуджується винний, іншим покаранням (ч. 3 ст. 29).
4. Додержання при призначенні покарання положень Загальної частини Кримінального кодексу означає, що суд (суддя) повинен:
а) виходити з мети покарання, яка визначена ст. 22;
б) керуватись послідовністю розташування покарань у ст. 23 при вирішенні питання, яке з них є більш суворим;
в)виконувати положення тих статей Загальної частини КК, які передбачають конкретні види покарань, - їх зміст, умови застосування, особливості призначення тощо (статті 24-25, 29-34, 35-38);
г) враховувати характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність (статті 39, 40, 41);
д) додержувати правил призначення покарання при вчиненні кількох злочинів та за кількома вироками (статті 42, 43);
е) використовувати передбачені законом можливості пом'якшення покарання винному (ч. 3 ст. 5, ст. 44, ч. 2 ст. 47); є) застосовувати всі інші положення Загальної частини КК, пов'язані з призначенням покарання.
5. Окремі фактори, які повинен враховувати суд (суддя) при призначенні покарання, передбачає:
а) характер суспільної небезпечності вчиненого злочину;
б) ступінь його суспільної небезпечності;
в) особу винного;
г) обставини справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.
Характер суспільної небезпечності вчиненого злочину - це показник суспільної небезпечності не конкретного злочину, а певного виду злочинів (наприклад, крадіжок) у зіставленні з іншими видами злочинів (наприклад, з розбоями, зґвалтуваннями, вбивствами). Тому індивідуальні особливості вчиненого злочину на характер його суспільної небезпечності, як правило, не впливають. При визначенні характеру суспільної небезпечності вчиненого злочину треба перш за все враховувати:
а) чи є цей злочин тяжким (особливо тяжким);
б) яка соціальна цінність об'єкта злочину, виходячи з тієї ієрархії соціальних цінностей, що є пріоритетною для кримінального законодавства (особа, власність, порядок управління і т.д.);
в) як співвідноситься вчинений злочин з іншими однорідними злочинами (в наведеному прикладі - крадіжка з шахрайством, розбоєм).
Ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину - це індивідуальний показник суспільної небезпечності окремого злочину, на який перш за все впливають його конкретні особливості. В абз. 1 п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 22 "Про практику призначення судами кримінального покарання" вказано: "Визначаючи ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, суд повинен виходите із сукупності всіх обставин справи, зокрема, форми вини, мотиву і цілі, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, кількості епізодів, наявних кваліфікуючих ознак, ролі кожного із співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб), тяжкості наслідків, що настали, тощо".
В той же час треба мати на увазі, що окремі з цих обставин можуть виступати як обов'язкові ознаки складу відповідного злочину, а також бути передбачені в статтях 40 чи 41 як обставини, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність. В таких випадках, за загальним правилом, дані обставини або зовсім не повинні впливати на ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину (наприклад, форма вини - умисел, передбачена як обов'язкова ознака суб'єктивної сторони складу злочину), або вплавити на нього як обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність (наприклад, заподіяння злочином тяжких наслідків), оскільки вони конкретно передбачені в законі саме як такі (про окремі винятки з цього загального правила див. пп. 2, 8 коментарю до ст. 41).
Врахування при призначенні покарання особи винного передбачає з'ясування не лише тих його рис, якостей та особливостей, що пов'язані з вчиненням злочину, а й інших даних, які всебічно його характеризують. З цього приводу в абз. 2, 3 п. 2 згаданої вище постанови Пленуму Верховного Суду України зазначається:
З'ясовуючи дані про особу підсудного, суд повинен досліджувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину в побуті та за місцем роботи чи навчання, його минуле (судимості, адміністративні стягнення, якщо вони мали місце), дані про сім'ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, стан їх здоров'я, матеріальний стан сім'ї) тощо. [4]
При з'ясуванні органами попереднього слідства даних про особу обвинуваченого, які мають істотне значення для кваліфікації вчиненого чи призначення покарання, і неможливості одержати їх у судовому засіданні, справу належить повернути на додаткове розслідування". Всі дані про особу винного мають бути оцінені судом (суддею) в сукупності, і ті із них, які вплинули на призначення покарання, повинні бути наведені у вироку.
Якщо окремі дані про особу передбачені в статтях 40 або 41 як обставини, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність, вони повинні враховуватись при призначенні покарання саме як такі, а не як обставини, що характеризують особу винного. [6]
2. Основні принципи призначення покарання
Необхідною передумовою призначення покарання є вчинення особою злочину, який прямо передбачений у кримінальному законі. Лише тоді, коли під час судового розгляду повністю доведено, що підсудний є винним в інкримінованому йому злочині, коли цьому злочину дана у вироку правильна кваліфікація, створюються законні підстави для призначення покарання.
Призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме:
1) законності покарання;
2) визначеності покарання в судовому вироку;
3) обґрунтованості та обов’язковості мотивування покарання у вироку;
4) гуманності покарання;
5) індивідуалізації покарання;
6) справедливості покарання.
Розглянемо коротко кожен з цих принципів.
1. Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання в точній і повній відповідності до кримінального закону. Згідно з цим принципом покаранню підлягає лише та особа, яка визнана винною у вчиненні злочину; покарання призначається лише за вироком суду; види покарань вичерпно перелічені в законі; кожне з покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та межах, встановлених законом.
2. Визначеність покарання в судовому вироку як принцип призначення покарання прямо випливає з принципу законності і полягає в тому, що покарання повинно бути визначене у судовому вироку з точним зазначенням його виду та міри – строку, розміру. Цей принцип дістав свого безпосереднього закріплення у ч. 4 ст. 335 КПК, згідно з якою міра покарання повинна бути визначена у резолютивній частині вироку таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду й розміру покарання, призначеного судом. Кримінальний закон не знає винятків із цього правила, з урахуванням якого ст. 73 КК установлює, що строки покарання обчислюються в роках, місяцях та годинах, а при заміні або складанні покарань,а також у разі зарахування попереднього ув’язнення допускається обчислення строків покарання у днях.
3. Обґрунтованість покарання та обов’язковість його мотивування у вироку полягають у тому, що покарання застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно й доцільно. Там, де це не зумовлено необхідністю, а, навпаки, доцільне, наприклад, звільнення від покарання, суду слід керуватися положеннями розділу XII Загальної частини КК. З обґрунтованістю покарання тісно пов’язана обов’язковість його мотивування у вироку. Необхідність такого мотивування зумовлено єдністю злочину й покарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання призначається лише обвинувальним вироком суду, в якому констатується винуватість підсудного у вчиненні певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, визначає як свій наступний елемент і необхідність мотивування покарання, призначеного цим вироком. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винуватості підсудного у певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й призначеного за злочин покарання.
Обов’язковість мотивування покарання випливає також із структури (конструкції) санкцій статей Особливої частини КК. Усі вони є відносно-визначеними, альтернативними або кумулятивними (у яких поряд з основним покаранням фігурує й додаткове) і тим самим припускають, що обрання конкретної міри покарання, приєднання додаткового покарання до основного обов’язково повинно бути вмотивоване у вироку. Вимога мотивування покарання закріплена й у чинному законодавстві (статті 334, 335 КПК). Стаття 69 КК також зобов’язує мотивувати призначення і більш м’якого покарання. У разі призначення засудженому конкретної міри покарання без належного її мотивування неможливе і врахування судом особи винного (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), а також обставин, що пом’якшують (ст. 66 КК) та обтяжують (ст. 67 КК) покарання. Тому в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. звертається увага судів на те, що «...висновки з усіх питань,пов’язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку».
4. Гуманність покарання як принцип його призначення полягає в тому, що покарання ніколи не може мати на меті завдання фізичних страждань засудженому або приниження його людської гідності (ч. 3 ст. 50 КК). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний громадянин, який вибився зі звичайної життєвої колії та порушив закон, може виправитися й стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, широке застосування покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, на підставі використання альтернативних санкцій, пільгові умови, встановлені у КК для відповідальності та покарання неповнолітніх, – усе це яскравий прояв принципу гуманності покарання. Наприклад, позбавлення волі неповнолітнім, як правило, не може бути призначене на строк більше десяти років (ч. 1 ст. 102 КК); до них широко застосовується звільнення від покарання. Тільки за особливо тяжкі злочини, пов’язані з умисним позбавленням життя потерпілого, неповнолітньому може бути призначене покарання на строк до п’ятнадцяти років позбавлення волі (п. 5 ч. 3 ст. 102 КК).