Основи правознавства

Право та його ознаки. Місце і роль права в системі соціальних норм. Єдність і відмінність права і моралі. Поняття системи права як внутрішньої його організації. Правові відносини. Законність, правопорядок, суспільний порядок і дісципліна.

Робота на тему:

«Основи правознавства»

2003

План

Вступ

1. Поняття права та його ознаки.

Висновок

Вступ

Право - цеодинзнайважливішихінститутівлюдськоїцивілізації. Виникнення права обумовлене процесом соціалізації і раціоналізації людських відносин, тобто їхнім розвитком від первісної, общинно-родової організації людей до сучасної, державно-правовий.

На будь-якій стадії історичного розвитку людський колектив для того, щоб зберегти себе як стійку, організовану форму взаємин, припускає визначені, загальновідомі і загальнообов'язкові для всіх його членів правила і норми поводження - нормативний порядок. Без наявності відповідного порядку неможливе існування якої - небудь спільності людей.

Дотримання такого порядку, у т.ч. шляхом офіційного примуса є ознакою і призначенням усякої суспільної влади. Саме визначена нормативна організація всього соціуму й упорядкування застосування сили відрізняє офіційну соціальну владу від панування фізичної сили і безпосереднього насильства. Однак наявність офіційної влади ще не означає наявність права. Право (оформлене у виді державної влади) виникає тоді, коли в суспільстві з'являються вільні і невільні люди. Влада в первісному суспільстві - це влада роду в цілому, а не окремих його членів. Вільні і невільні індивіди з'являються в процесі розкладання роду.

На зміну інститутам і нормам родової влади приходять право і держава, як загальна і необхідна форма захисту волі індивідів - суб'єктів права і держави і регулятора їхніх взаємин. Право і державу виникають і розвиваються як дві взаємозалежні частини єдиного по своїй суті способу існування вільних людей. Під державою розуміється така форма офіційної соціальної влади, що забезпечує життя суспільства відповідно до норм права, тобто можна сказати, у суспільстві без волі немає права і немає держави. Звичайно, наявність невільних людей (об'єктів права і держави) не є їхньою обов'язковою ознакою. Історичний прогрес права як форми волі привів до ліквідації інституту рабства, хоча фактична нерівність не зникла. Однак природа і сутність права, його основні принципи і призначення залишилися незмінними на всьому протязі його існування.

1.Поняття права та його ознаки.

Право належить до числа не тільки найбільш важливих, але і найбільш складних суспільних явищ.

Намагаючись зрозуміти, що таке право і яка його роль у житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що право не вичерпується однією якою-небудь чи ознакою значенням. Право, писав один з них, вживається в декількох змістах: по-перше, право означає те, що "завжди є справедливим і доброї", - це природне право; по-друге право означає те, що "корисно всім і многим у якій-небудь державі", - це цивільне (цивільне) право.

В міру розвитку суспільства і держави в людей, природно, мінялося і представлення про право, однак споконвічні основи, хоча й у "модернизирован-ном" виді, але збереглися. Багато інститутів римського права (такі, як право власності, успадкована, купівлі-продажу й інші) постійно використовувалися і використовуються при розробці цивільних кодексів і інших нормативно-правових актів в інших країнах. Наприклад, знаменитий Кодекс чи Наполеона цивільний Кодекс Франції 1804 року був підготовлений на основі глибокого вивчення і широкого використання римського права. Зокрема , у ньому під сильним впливом принципів і різних інститутів римського права особливо виділялося право власності, закріплювалися шляхи і способи придбання власності. Подібний вплив римського права на правові системи інших країн, називане в юридичній літературі рецепцією римського права, значною мірою позначилося на характері і змісті цих систем, а також на визначенні поняття самого права.

Повною мірою зберегли свою значимість і актуальність положення, сформульовані давньоримськими і давньогрецькими юристами щодо нерозривного зв'язку права і справедливості, права і добра. Будучи "регулюючою нормою політичного спілкування", право, як відзначав давньогрецький мислитель Аристотель, повинне служити "критерієм справедливості". Для того, щоб знати, що таке право, писав давньоримський юрист Ульпиан, потрібно насамперед пам'ятати, що "воно одержало свою назву від justіtіa - правда, справедливість", що право є "мистецтво добра, рівності і справедливості".

Не утратили свого значення для сучасної юридичної теорії і практики положення, що стосуються природного права, що знайшли своє відображення в конституційному законодавстві багатьох сучасних держав. Наприклад, у Конституції прямо вказується на те, що "основні права і волі людини невідчужувані і належать кожному від народження". Тим самим підкреслюється, що вони не даруются і не встановлюються "понад" яким би те ні було державним чи іншим органом, а виникають і існують у силу природних, ні від кого не залежних, причин.

Великий вплив на формування представлення про сутність і зміст права, а також на його визначення, роблять і інші фактори, серед яких варто виділити такі, котрі зв'язані зі службовою роллю і соціальним призначенням права в житті суспільства і держави.

Загальновизнаним є той факт, що в соціальному плані право ніколи не буває абстрактним. Воно завжди виражає і закріплює волю й інтереси панівних класів, що коштують у влади соціальних шарів, груп, прошарків. Немає права "узагалі", воно завжди конкретно і реально. У першу чергу це виявляється в тім, що право на всіх стадіях його розвитку закріплює майнова, соціальна й інша нерівність людей: нерівність рабовласника і раба, поміщика і кріпака, роботодавця і работополучателя.

Явно виражена чи завуальована нерівність людей просліджується в багатьох правових актах, виданих на різних етапах розвитку людського суспільства. Широко відоме в марксистській і немарксистській літературі положення - витримка з "Маніфесту Комуністичної партії" про те, що право буржуазії "є лише зведена в закон воля вашого класу, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя вашого класу", безсумнівно має під собою реальну основу.

Ленін, безумовно був прав, коли відстоював тезу про те, що державна воля, що содержащаяся в будь-якому нормативно-правовому акте, є воля пануючого класу. "Воля, якщо вона державна, - писав він -, повинна бути виражена як закон, установлений владою".

Але розділяючи даний, багаторазово підтверджений самим життям, теза, випливає в той же час звернути увагу на визначену уразливість даного положення справа в тім, що, зводячи всю державну волю, що виражається в праві, тільки до класового змісту, ми тим самим упускаємо з виду по-перше, всі інші, існуючі в суспільстві, крім класових, численні соціальні спільності (групи, шари, трудові колективи), їхню волю й інтереси. По-друге, не враховуємо того, що у влади у визначені періоди можуть стояти не класи, а визначені групи ("клани" і т.п. ) людей зі своїми поглядами, цінностями й інтересами, відбиваними в праві. І, по-третє, упускається з виду той факт, що в будь-якім суспільстві поряд із захистом інтересів класів, що коштують у влади, чи шарів, право мимовільне, чи природно вимушено відбиває також інтереси всього суспільства. Це природно, тому що право споконвічне породжується і розвивається не як результат діяльності лише окремого класу, чи нації групи людей, а воно є породженням усього суспільства і результатом природного його розвитку. Право є найбільша цінність і елемент культури всього людства. переконатися в це дозволяють такі, наприклад, величезна загальнолюдська значимість акти нашого часу, як Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН; Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН; і інші їм подібні акти.

Положення, що відбивають інтереси усього чи, принаймні, більшій частині суспільства, міститися не тільки в міжнародно-правових актах, але й в актах, прийнятих на рівні окремих держав - у Конституціях, звичайних законах, деяких підзаконних актах. Фактично конституція кожної сучасної держави містить у собі вимоги і положення, що торкаються інтереси всього суспільства. Так, Конституція проголошує рівність усіх "перед законом і судом", право кожного на життя, на "волю й особисту недоторканність, право "на таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних і інших повідомлень", право на працю, на відпочинок, на охорону здоров'я і медичну допомогу, право на утворення.

Однак при всім цьому залишаються відкритими питання типу: як співвідносяться в даному випадку загальнолюдські і загальнонаціональні інтереси з класовими інтересами? Не "розчиняються" чи останні в перших? І, нарешті, чи дійсно інтереси всього суспільства, також, як і інтереси окремих індивідів, різних груп і асоціацій, що не збігаються з інтересами пануючого класу, не тільки формально проголошуються, але і практично здійснюються?

Зрозуміло, воля й інтереси панівних класів, що коштують у влади, представляються у виді загальних лише в ідеологічних цілях, теоретично. Практично ж усі, як правило, обстоїть навпаки: воля й інтереси правлячих кіл реалізуються в реальному житті не тільки безпосередньо, але й опосредственно, прикриваючи загальною волею й інтересами.

Суперечливий підхід до дозволу проблеми співвідношення в понятті і змісті права "загальнолюдського", з одного боку, і "класового", з інший, чітко проглядається у вітчизняній літературі. Якщо порівнювати між собою визначення поняття права і підходи до його вивчення, характерні для радянського періоду з визначеннями поняття права і підходами до його пізнання в пострадянський період, то неважко помітити, що найважливішою особливістю тих і інших чи є категоричне чи визнання настільки ж рішуче заперечення класового характеру права.

Як приклад сугубо класового підходу до визначення права, можна посилатися на таке, досить типове визначення, відповідно до якого право розглядається як "сукупність встановлених і охоронюваних державою норм, що виражають волю пануючого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу".

Одним із прикладів позакласового підходу до визначення поняття права може служити тлумачення, відповідно до якого право розглядається як "система загальнообов'язкових правил поведінки, що встановлюються й охороняються державою, виражають загальні й індивідуальні інтереси населення країни і виступають державним регулятором суспільних відносин".

Зрозуміло, у сфері права ніхто не може установити істину в останній інстанції, а разом з нею і критерії правильності підходів до вивчення і визначення поняття права. Тільки практика, по загальному визнанню, може служити критерієм істини. Однак для того, щоб практика "сказала" своє слово і тому чи іншому визначенню поняття права був винесений виправдувальний чи обвинувальний "вирок", буде потрібно визначений час. Тільки на основі накопиченого досвіду можна буде з упевненістю говорити про чи переваги недоліках того чи іншого підходу до вивчення права і його визначенню.

У юридичній літературі, як це видно з вищесказаного, немає єдиного підходу до визначення поняття права, а тим більше однозначного про нього представлення. Спектр думок про нього і суджень, також, як і сукупність факторів, що роблять вплив на процес формування про нього адекватного представлення, дуже широкий і різноманітний.

Наявність безлічі визначень права варто розглядати саме по собі як явище позитивне, тому що він дозволяє глянути на право крізь призму століть, побачити право не тільки в статиці, але й у динаміку.

Однак у такій безлічі є і свої недоліки. Головний з них полягає в труднощях, породжуваних розходженнями, відсутністю єдиного, цілеспрямованого процесу пізнання права і його практичного використання.

Існує кілька шляхів подолання негативних сторін множинності визначень поняття права. Один з таких шляхів полягає в тім, щоб на основі сформульованих у різний час окремих ухвал виробити придатне "на усіх часи" і "на усі випадки життя" загальне визначення поняття права, тобто необхідно виділити і розглянути його найбільш важливі ознаки і риси. У першу чергу мова йде про ті ознаки, що дозволяють виділити права як регулятор суспільних відносин серед інших, неправових регулятивних засобів.

Аналізуючи численні представлення про право, можна вказати на наступні його найважливіші особливості і чорта.

Як і будь-яка інша система вона складається з однопорядкових, взаємозалежних між собою і взаємодіючих один з одним елементів. Виникаючі між її окремими структурними зв'язки повинні бути спрямовані на досягнення єдиних цілей.

В основі будь-якої системи чи норм правил поведінки лежать як об'єктивні, так і суб'єктивні фактори. У числі об'єктивних факторів виділяються економічні, політичні, соціальні, ідеологічні й інші умови, що сприяють створенню і функціонуванню системи правових норм у тій чи іншій країні. Як окремі норми, так і їхня система в цілому не створюються стихійно, за бажанням і розсудом тих чи інших окремих облич, вони відбивають об'єктивні потреби суспільства і держави.

Процес створення і функціонування системи норм припускає існування поряд з об'єктивними факторами і суб'єктивними факторами. Мова йде про розробку і здійснення в тій чи іншій країні науково обґрунтованої правової політики, підготовці і реалізації планів законодавчих робіт, активної участі юристів у процесі правотворчества, правозастосування, у правоохоронній діяльності державних органів.

Особливим видом соціальних норм є норми права, які є “елементарною часткою” права.

Норма права – “це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою в якості регулятора суспільних відносин, що офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових й індивідуальних інтересів (волею) населення країни, забезпечується всіма мірами державного впливу, аж до примусу” .

У зв‘язку з тим, що норма права є “елементарною часткою” права, нормі права притаманні й основні ознаки й властивості права в цілому. Водночас нормі права як окремому явищу властиві свої специфічні риси :

1. Це правило поводження регулятивного характеру. Норма права вводить нове правило, фіксує найбільш типові соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поводження людей; являє собою модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», що повинна завершитися визначеним результатом.

2. Це загальнообов'язкове правило поведінки. Норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, що не підлягає обговоренню з погляду доцільності.

3. Це правило поводження загального характеру. Норма права має загальний (без указівки конкретного адресата - неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відношень, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).

4. Це формально-визначене правило поводження характеру, що надає та зобов‘язує. Норма права закріплює права й обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), що застосовується у випадках її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на навчання, обов'язок інших - забезпечити це право). Формальної певності норма права набуває після викладу її в законах, інших писаних джерелах права.

5. Це правило поводження, прийняте в суворо встановленому порядку. Норма права видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їхньої компетенції і відповідно до визначеної процедури: розробка, обговорення, прийняття, вступ у дію, зміна або скасування дії.

6. Це правило поводження, забезпечене всіма мірами державного впливу, аж до примусу. Держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поводження, сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаного поводження, зокрема, ефективні санкції у випадку невиконання вимог норми права.

Як класичне розпорядження норма права має наступні риси :

- відтіняє, підкреслює кількісну і якісну сторони поводження (вид і міру поводження);

- вбирає в себе всі основні властивості права (нормативність, формальну певність, стабільність, владність);

- має чітко виражену структуру, складається з елементів (диспозиція, гіпотеза, санкція).

Внутрішній зміст норми права вирізняється тим, що вона є:

- є мірою свободи і справедливості;

- є результатом владної діяльності держави, що полягає в узагальненні і систематизації типових конкретних правовідносин, що виникають у цивільному товаристві;

- має завжди загальний характер, тобто це таке розпорядження, що адресоване до необмеженого числа індивідуально невизначених суб'єктів і розраховано на багатократність застосування при визначених життєвих обставинах.

Місце норм права в системі соціальних норм може бути зрозуміле через зіставлення їх з іншими соціальними нормами – нормами моралі, звичаєвими та корпоративними нормами.

По-перше, спостерігається тісний зв‘язок норм права і норм моралі в процесі правотворчості:

1. Норми права створюються з урахуванням норм моралі, що панують у суспільстві, виступають як формально (офіційно) визначена міра справедливості, і тому право в широкому розумінні являє собою моральне явище. Наприклад, заборона вбивства - це насамперед моральна заборона, а потім уже правова. Законом передбачена кримінальна відповідальність за обмову, дачу неправдивих показань, підробку документів, шахрайство, що у своїй основі мають неправду як аморальне явище. Або конституційна норма (ст. 63 Конституції України), відповідно до якої особа не відповідає за відмову давати показання або пояснення у відношенні себе, членів сім'ї або близьких родичів, є, насамперед, моральна норма.

2. Норми права змінюються і розвиваються під впливом норм моралі. Наприклад, зміна відношення до комерційної діяльності зажадала юридичного закріплення, оскільки норма, що забороняє комерційну діяльність в Україні, морально відпала.

3. Норми права скасовуються у випадку невідповідності вимогам норм моралі, що панує всуспільстві. Наприклад, смертна кара в Україні.

Норми моралі впливають на правореалізаційну діяльність, їхній вплив виявляється таким чином :

1. Норми права оцінюються громадянином, що реалізує їх, з погляду моралі. Навіть технічні, організаційні правила, що не несуть морального навантаження (наприклад, передбачена законом форма декларації про прибутки), мають певний вихід на норми моралі”.

2. Норми праватлумачаться посадовою особою, що здійснює правозастосовчу діяльність, відповідно до норм моралі, що панують у суспільстві. Особливо це відноситься до тих норм права, що містять у своєму тексті оцінні поняття (напр., «цинізм», «особлива зухвалість» - у Кримінальному кодексі України). Їх неможливо зрозуміти і застосувати без звернення до норм моралі. Так, справедливе, обгрунтоване і законне судове рішення про обмову, образу, хуліганство, статеві злочини багато в чому залежить від урахування моральних норм, що діють у суспільстві.

3. Правозастосовчий процес, включаючи його останню стадію - прийняття правозастосовчого акту, здійснюється з урахуванням норм моралі. Здавалося б, передбачена законом форма протоколу судового засідання не зачіпає якихось моральних цінностей, однак будь-які юридичні правила, що вносять чіткість і певність у взаємовідносини суб'єктів права в процесі правозастосовчої діяльності, не є байдужними для моралі.

Норми права, зрозуміло, впливають на норми моралі. Е знаходить свій вияв у тому, що:

1. Норми правасприяють утвердженню прогресивних моральних уявлень.

2. Норми правасприяють усуненню перепон на шляху розвитку нових моральних норм.

3. Норми прававиступають у якості засобу охорони і захисту норм моралі.

Звичаєві норми можуть вважатися правовими, в чому проявляється їх взаємозв‘язок із нормами права. Звичай може вважатися правовим як у силу санкції держави, так і унаслідок визнання його «своїм» відомою етнічною спільнотою, плем'ям, кастою і т.ін. Наприклад, нормою-звичаєм у Британії є утвердження королевою законопроекту, прийнятого обома палатами парламенту.

“Те, що сучасний юрист не вважає правом, часом розглядається таким із традиційних позицій. Особливо це має місце там, де проходить грань між юридичним (спеціально-соціальним) і загальносоціальним регулюванням - торгівля, виробництво, транспорт, надання послуг та ін. Так, у сучасному українському товаристві суб'єкти господарської діяльності нерідко удають до ділового звичаю - правилу, що у силу визнаної корисності регулярно повторюється в процесі господарської й іншої діяльності, стає звичкою. Такий діловий звичай, набуваючи правовий захист в арбітражному суді, нерідко стає правовим”.

Спільність норм права й норм корпоративних виявляється у тому, що вони:

- регулюють типові ситуації або вид відношень, а не окремий випадок або конкретні суспільні відносини;

- мають багаторазове використання, тобто розраховані на багатократне повторення;

- мають загальний неперсоніфікований характер, тобто відносяться відразу до багатьох, поіменно не зазначених, осіб;

- викладаються в письмових актах, прийнятих в офіційно встановленому порядку уповноваженими органами.

Як зазначає О.Ф.Скакун, корпоративні норми (норми всіх організацій, включаючи підприємницькі) варто розглядати як норми, що заповнюють пробіли в нормативній системі права і мають субсидіарний (допоміжний) характер. Корпоративними нормами повинні регулюватися тільки ті відношення, що торкають основи життя колективу (використання фінансів, встановлення умов праці, заохочення працівників, порядок застосування мір відповідальності і т.п.), тобто трудові й організаційно-управлінські.

Корпоративні норми, які містяться в локальних нормативних актах, мають правовий характер і знаходяться в тісному зв'язку з нормами права, виданими державою. Це відбувається тому що:

- у виданих державою нормах права передбачається можливість колективу корпорації регулювати своє поводження самостійно;

- у нормах права визначаються напрямки корпоративного регулювання за допомогою вказівки цілей і задач суспільного і державного розвитку, того або іншого нормативно-правового акту або призначення того або іншого виду суспільної діяльності;

- у нормах права вказуються межі корпоративного регулювання;

- від корпоративних норм, як і норм права, виданих державою, потрібна відповідність природі права як мірі справедливості і свободи, принципам права (загальним, галузевим, міжгалузевим);

- норми права у певних випадках визначають і процедуру прийняття корпоративних норм;

- корпоративні норми за своїм змістом не повинні суперечити нормам загальнодержавним;

- корпоративні норми, хоча й опосередкованим шляхом, забезпечуються державним примусом.

Значення корпоративних норм з юридичної точки зору полягає у тому, що вони визначають правосуб'єктність корпорації. У випадку їхнього порушення є можливість звернутися в компетентні правоохоронні органи. Так, при порушенні положень установчих документів акціонерного товариства, наприклад, про порядок розподілу прибутку, зацікавлений суб'єкт може оскаржити постановлене рішення у судовому порядку.

3.Єдність і відмінність права і моралі.

Мораль - система історично визначених поглядів, норм, принципів, оцінок, переконань, що виражаються у вчинках і діях людей, що регулюють їхні відносини друг до друга, до суспільства, визначеному класу, державі і підтримуваних особистим переконанням, традицією, вихованням, силою суспільної думки всього суспільства, визначеного класу або соціальної групи. Критеріями наших норм, оцінок, переконань виступають категорії добра, зла, чесності, шляхетності, порядності, совісті. З таких позицій даються моральна інтерпретація й оцінка всіх суспільних відносин, вчинків і дій людей.

Інше визначення моралі дає С.А. Комарів: Мораль (моральність) - це погляди, представлення і правила, що виникають як безпосереднє відображення умов громадського життя у свідомості людей у виді категорій справедливості і несправедливості, добра і зла, похвального і ганебного, що заохочується і гудиться суспільством, честі, совісті, боргу, достоїнства і т.д.

Досліджуючи сутність моралі, етики відзначають, що мораль виникає із соціальної потреби в узгодженні поводження індивіда з інтересами соціального цілого, у подоланні протиріччя між інтересами особистості і суспільства. Мораль виступає як нормативне усвідомлення такого роду протиріч, як відповідь на цю соціальну потребу. І право і мораль мають здатність проникати у всілякі області громадського життя. Ні право, ні мораль не обмежуються відособленою сферою соціальних відносин. Вони зв'язані з поводженням людей у широких областях їхньої соціальної взаємодії. З огляду на це, а також приймаючи в увагу "універсальність" моралі, її "усюдисущий", "усепроникаючий" характер, можна зробити висновок про те, що не можна розмежовувати право і мораль по предметних сферах їхньої дії. Адже право виникає і діє насамперед у таких сферах як відносини власності і політичної влади. Однак вони не відособлені від моралі. У теж час, дію права також виходить далеко за межі зазначених відносин. Отже, право і мораль не мають специфічних чи предметно просторово відособлених сфер суспільних відносин, а діють у єдиному "полі" соціальних зв'язків. Звідси спільність, точна взаємодія норм права і моралі. Тісний зв'язок права і моралі, обумовлений єдиними сферами суспільних відносин, не означає, що у всіх історичних умовах вони "працюють" односпрямовано, взаємно доповнюючи і підкріплюючи один одного. Реальна картина співвідношення права і моралі може бути виявлена лише в результаті конкретно-історичного аналізу. Відомо, що в антагонических суспільно-економічних формаціях кожен клас має свою систему моралі, обумовлену умовами його життя, у той час як система права завжди виражає інтереси економічно і політично пануючого класу. Тому взаємодія моралі різних класів із правом протікає по-різному. Мораль панівних класів підтримує правові норми і принципи, а мораль пригноблених класів не нейтральна до права, вона протиборствує закріпленим у праві соціальним позиціям панівних класів, зв'язаних насамперед з володінням власністю і політичною владою. Взаємодія моральних систем із правом у залежності від їхньої класової приналежності може бути позитивним і негативної; воно або підвищує, або обмежує "правову енергію".

Однак незалежно від характеру взаємодії права і моралі основне "поле" їхнього функціонування єдиноі - це складні різноманітні суспільні відносини.

Спільність права і моралі, породжена єдиними суспільними відносинами, доповнюється спільністю їхнього функціонального призначення - право і мораль формують еталони і стандарти, що включаються в ценностно-нормативную орієнтацію суспільства. Розпорядження права і моралі виростають з діяльності людей утворити "зв'язний ряд спілкування", що здобувають у результаті багаторазової повторюваності нормативний характер і виступаючих регуляторами поводження людей. Варто підкреслити, що всі політичні відносини завжди підлягають моральній оцінці (політичні акції держави, внутрішня і зовнішня його політика, діяльність політичних лідерів і т.п.). Таким чином, і правова і моральна системи політично насичені і це поєднує їх.

Видатний судовий діяч А.Ф.Коні велику увагу приділяв проблемі внутрішнього переконання судді. Суддя, по переконанню А.Ф.Коні, повинний напружувати усі свої щиросердечні сили для відшукання істини в справі. "В основі щиросердечного вироку повинна лежати не тільки логічна неминучість, але і моральна обов'язковість." На думку Коні "совість -це найвищий прояв душі . Правосуддя не може бути усунуте від справедливості."

Право - у всіх його проявах - як нормативна система, рух суспільних відносин, правосуддя повинне бути пронизане моральністю. Внутрішня моральність права - одне з важливих умов його ефективності. Право зовсім не претендує на те, щоб у системі соціальних цінностей стояти вище моральності. Однак соціальні схеми, що відсувають право на задній план, що роблять його чимось другорядним, в історії нашого суспільства поки нічого крім шкоди не приносили.

Правове життя суспільства не може розвиватися поза моральними категоріями гуманізму і соціальної справедливості, совісті і честі, добра і людського достоїнства, волі і відповідальності. Органічно включенность цих моральних ідеалів і принципів у реальні правові зв'язки і відносини - свідчення підвищення моральної цінності права.

"Моральний вимір" права - невід'ємна умова його подальшого розвитку й удосконалювання, посилення його особистісної, гуманістичної орієнтації. Уся сфера дії права повинна бути "простором моральності" Тісна взаємодія права і моралі визначає необхідність посилення зв'язку правового й ідейно-морального виховання особистості.

Право і моральність є силами, що приборкують сваволя людських пристрастей, що вносять світ і порядок у взаємні відносини людей і противопоставляющими егоїзму приватних прагнень інтереси загального блага і вимоги справедливості. У цьому полягає їхня загальна задача і їхній життєвий зв'язок. Взаємно підкріплюючи один одного, вони виконують велике покликання - підтримувати саму основу громадськості, тобто той зв'язок окремих інтересів і прагнень, що споює людей в одне загальне ціле. Це загальне покликання права і моральності пояснює нам, чому у відомі епохи вони до такого ступеня зливаються разом, що немає можливості розрізнити їхні спеціальні області і сказати, де кінчається одна і починається інша. В епохи культури, що відроджується, що дуже вдало називаються епохами первісної єдності, усі прояви громадськості залишаються в нероздільному сполученні. Простота життєвої обстановки, який відповідає така ж простота поглядів і всього суспільного світогляду, сприяє тому, що усе тут знаходиться в зародку й усі підкоряється деяким загальним вимогам, по перевазі релігійним. Релігія є основою і санкцією всіх суспільних розпоряджень, що одержують, таким чином, характер безумовної цілісності і цілковитої єдності внаслідок єдиного джерела їхнього походження.

У відношенні до моральності і права зокрема , варто сказати що: від первісної злитості вони переходять поступово до взаємного відокремлення, у результаті якого одержують характер окремих, хоча і тісно дотичних, областей. Ні право без моральності, ні моральність без права не можуть розраховувати на міцне існування і розвиток. Це доводить їхній нерозривний внутрішній зв'язок, которую можна було б припустити через нерозривну єдність усього громадського життя. Знаходячись у цьому зв'язку, вони розвиваються спільно, корячись загальному ходу історичного процесу і щораз свідчачи своїми одноразовими успіхами про вплив на них того самого закону загального розвитку. Прогрес в одній області чи рано пізно відбивається в інший, обумовлюючи при цьому деяким загальним прогресом усього соціального життя. Правові і моральні норми мають загальне цільове призначення - вплив на поводження людей. Разом з тим це різні соціальні регулятори, кожний з який має свою специфіку. Загальне в праві і моралі обумовлено ще і тим, що їхні норми завжди є фіксацією сущого і формулюють на його основі належне.

Право і мораль як соціальні регулятори незмінно мають справа з проблемами вільної волі індивіда і його відповідальності за свої дії. Вони звернені до розуму і волі людини, допомагаючи йому адаптуватися в складному і мінливому світі суспільних відносин. Воля і відповідальність - пружини історичної активності людини, спосіб його існування в правових і моральних відносинах. Разом з тим право і мораль виступають як мірила волі індивіда, визначають її границі. Право є формальної конкретно історично обумовленою мірою волі. Причому мова йде не про абстрактний ті її масштаби, що детерминированы конкретним способом виробництва, соціальною структурою, культурним розвитком суспільства. "Право по своїй сутності і, отже, по своєму поняттю - це історично визначена й об'єктивно обумовлена форма волі в реальних відносинах, міра цієї волі, формальна воля".

4. Поняття системи права як внутрішньої його організації.

Система права суть внутрішня будівля (структура) права, що відбиває об'єднання і диференціацію юридичних норм. Основна мета цього поняття - пояснити одночасні інтегрування і розподіл нормативного масиву на галузі й інститути, дати системну характеристику позитивного права в цілому. Останнє, будучи нормативним ядром правової системи конкретного суспільства, має такі якості, як цілісність і автономність, стабільність і динамізм, взаємозв'язок і структурованість змісту і форми, має власний зміст і джерела розвитку. Особливо тут потрібно підкреслити те, що структура права (його система) обумовлює його форму (систему законодавства) і нерозривно з нею зв'язана.

Щоб пізнати й освоїти право як систему, необхідно виявити підстави побудови, критерії інтеграції і диференціації юридичних норм. Для цього доцільно використовувати різні підходи і виміри, що розкривають основні форми існування і логіку розвитку правової матерії.

З позицій генетичного підходу можна виділити первинні і похідні від них критерії. У якості первинного (природного) критерію стосовно права виступає людина. Похідними в цьому плані можуть "бути різні, якоїсь способом оформлені соціальні і соціально-політичні утворення, насамперед держава і суспільство. Звідси беруть початок системообразующие, що цементують право як єдине ціле зв'язку і ті зв'язки, що обумовлюють його розподіл на природне і позитивне. Під природним правом розуміється сукупність прав і обов'язків, що випливають із самої природи людини як розумної соціальної істоти, тобто ті права й обов'язки, що стали справедливими нормами поводження людей у суспільстві. Позитивне право являє собою систему норм, що містять визначені права й обов'язки, що виходять від держави і суспільства, виражених (закріплених) у нормативно-правових документах (законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади). При цьому треба мати на увазі, що всі правові системи сучасного позитивного права в тім чи іншому ступені засновані на природному праві, містять природно-правові початки.

Ці ж критерії лежать в основі диференціації права на приватне і публічне. Перше спрямовано на задоволення потреб і захист інтересів окремих облич, друге охороняє загальні інтереси держави.

Історичний підхід дозволяє простежити весь шлях становлення права як системи. Загальним видимим критерієм тут виступає форма (джерело) права, аналіз якого дає можливість позначити переважні системообразующие початку, характерні для тієї чи іншої системи права, специфіку компонування її елементів, архітектоніку. Відповідно до даного критерію розрізняють звичайне (традиційне) право, прецедентное право, договірне право і право законів (кодифіковане, статутне, декретне право).

Історичний погляд, розкриваючи генетичні зв'язки системи права, що складають її основу, одночасно дозволяє простежити динаміку змін системи в часі і просторі. Це зв'язано, зокрема , з розвитком людини як індивіда і члена різних соціальних утворень. Тут виявляються вплив на право різних релігійних, ідеологічних, етнічних факторів, співвідношення між ними. У цьому плані, наприклад, виділяються системи мусульманського права, індуського права.

Системно-структурний зріз позначає просторове, певним чином упорядковане розташування норм права. Упорядкованість, погодженість, взаємозв'язок і дифференцированность комбінацій юридичних норм обумовлені структурованістю суспільних відносин і цілеспрямованістю їхнього правового опосередкування. Структурні утворення в системі права відрізняються друг від друга по складності будівлі (горизонтальне, вертикальне, лінійне, матричне), по ступені твердості, зв'язаності елементів і ін. У визначені періоди розвитку суспільства і права на передній план виступає найбільш оптимальна структура. В даний час такої є утворення, що включає в себе норми, інститути, галузі права.

Юридична норма є первинний і кінцевий структурний елемент права. Вона перша випробує на собі зміни, у ньому що відбуваються. Завдяки своєму універсальному, наскрізному значенню, норма права поширює свої властивості і на інші рівні системи, служить крапкою відліку, одиницею виміру правової матерії.

Норма права самостійно регулює якусь одну сторону (грань) суспільних відносин. Для правового регламентування відносини в цілому найчастіше потрібно взаємодія комплексу норм (матеріальних, процесуальних, дефінітивних, оперативних).

Інститут права - це відособлена група юридичних норм, що регулюють суспільні відносини конкретного виду. Як приклад можна назвати інститут права власності в цивільному праві, інститут відповідальності посадових осіб в адміністративному праві, інститут виборчого права і норми, що регулюють статус депутата, у конституційному праві. Інститути можуть бути галузевими і міжгалузевими (комплексними).

Галузь права являє собою відособлену сукупність юридичних норм, інститутів, що регулюють однорідні суспільні відносини. Вона відбиває більш високий рівень системообразующих зв'язків, характеризується визначеною цілісністю, автономністю.

Галузі підрозділяються на матеріальні і процесуальні. До першого відносяться, наприклад, цивільне, трудове, карне, земельне право. Другу групу складають цивільне процесуальне, уголовно-про-цессуальное й адміністративно-процесуальне право. Починає складатися і галузь конституційно-процесуального права.

Критеріями розподілу права на галузі й інститути виступають предмет і метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання - це фактичні відносини людей, що об'єктивно бідують у правовому опосередкуванні. Коло їх дуже широке і різноманітний - трудові, управлінські, майнові, земельні, сімейні й ін. Їм присущи наступні риси: 1) це життєво важливі для людини і його об'єднань відносини; 2) це вольові, цілеспрямовані (розумні) відносини; 3) це стійкі, повторювані і типові відносини; 4) це відносини поведінкові, за яких можна здійснювати зовнішній контроль (наприклад, юрисдикционными органами).

Суспільні відносини виступають у якості головного об'єктивних (матеріального) критерію розподілу права на галузі й інститути. Структура цих відносин, їхній тип, рід, вид обумовлюють у визначеній мері структурні і змістовні параметри норми, інституту, галузі і права в цілому.

Метод правового регулювання є сукупність прийомів юридичного впливу на поводження людей, вироблених у результаті тривалого людського спілкування. Якщо предмет правового регулювання відповідає на запитання, що регулює право, то метод - на питання, як регулює. Метод поєднує об'єктивні і суб'єктивні моменти і носить стосовно предмета додатковий (процесуальний) характер.

При регулюванні суспільних відносин використовуються різні методи: імперативні і диспозитивні, альтернативні і рекомендаційний, заохочення і покарання. Їхнє застосування залежить від змісту відношення, розсуду законодавця, що склалися правоприменительной практики, рівня правової культури населення. Названі методи можуть діяти самостійно й у сукупності, у взаємодії один з одним.

Найбільш поширені і полярні по своїх характеристиках імперативний і диспозитивний методи. Імперативний метод побудований на відносинах субординації, підпорядкованості одних суб'єктів права іншим. Він характерний для адміністративного, кримінально-виконавчого права. Диспозитивний метод припускає рівність сторін і застосовується в галузях приватного права (цивільного, трудового, сімейного).

Правоотношение - наслідок дії права як соціального і державного інституту, правовідносини - це суспільні відносини, урегульоване нормами права, учасники якого мають відповідні суб'єктивні права і юридичні обов'язки.

У догосударственном родовому суспільстві правовідносин не було, тому що там не було права. Це значить, що правовідносини не мислимі поза чи правом без права. Є лише відносини, що об'єктивно вимагають чи не потребуючого правового опосередкування. Якщо норма права - статистичний стан правового врегулювання, то правовідносини - динамічне. Категорія "правовідносини" є однієї з центральних у загальній теорії права і дозволяє усвідомити, яким образом право впливає на поводження людей.

Під виникненням правовідносин розуміють умови, що породжують правові відносини.

Виділяються два види передумов виникнення правовідносин:

1. Матеріальні (загальні)

2. Юридичні (спеціальні)

До матеріального відносяться життєві інтереси і потреби людей, під впливом яких вони вступають у відповідні правовідносини. У широкому змісті під матеріальними передумовами розуміється система соціально-економічних, культурних і інших обставин, що обумовлюють об'єктивну необхідність правового регулювання тих чи інших суспільних відносин. До матеріальних передумов можна віднести також наявність об'єкта правовідносини (те, із приводу чого обличчя вступають у дані юридичні зв'язки), не менш двох суб'єктів і відповідні поводження учасників правовідносин. "Інтерес - от що зчіплює членів цивільного суспільства ... Ні хто не може зробити що-небудь, не роблячи цього разом з тим заради якої-небудь зі своїх потреб"

Потреби можуть бути матеріальними, духовними чи фізіологічними. Прагнення до задоволення названих потреб і викликає до життя відповідні правовідносини, у цьому їхня першопричина. У більш широкому плані під матеріальними передумовами розуміється сукупність економічних, соціальних, культурних і інших факторів, що обслуговують об'єктивну необхідність правового регулювання тих чи інших суспільних відносин.

Однак одних загальних передумов не досить, щоб у конкретних випадках практично виникли і діяли реальні правові відносини, для цього потрібні ще формально-юридичні.

До юридичних передумов відносяться:

- норма права;

- правосуб'єктність;

- юридичний факт (як реальна життєва обставина)

Без названих передумов правоотношение не можливо.

Правоотношение - це суспільні відносини, що представляють собою двосторонній конкретний зв'язок між соціальними суб'єктами, що виникає на основі норм права. У правовідносинах виникає зв'язок між обличчями посредствам суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, причому цей зв'язок носить вольовий характер.

Інакше кажучи, правовідносини, перш ніж скластися, проходять через свідомість і волю людей. Лише в окремих випадках суб'єкт може не знати, що став учасником правового відношення, наприклад, виявившись спадкоємцем за законом після смерті родича, що проживає в іншім місті.

Правовідносини, як і право, на базі якого вони виникають, охороняються державою. Інші відносини такого захисту не мають. Охорона законності і правопорядка означає їхню охорону правовідносин, тому що останні у своїй сукупності й утворять правовий порядок як результат законності. Також правові відносини відрізняються индивидуализированностью суб'єктів, строгою визначеністю і взаємністю, персоніфікацією прав і обов'язків. Це завжди конкретне відношення "когось" з "кимсь". Сторони (фізичні і юридичні особи), як правило, відомі і можуть бути названі по саме, їхні дії скоординовані. Це не спостерігається в інших суспільних відносинах, наприклад, моральних, політичних, эстетических, що не настільки формализированы і керовані.

Найбільший внесок у розвитку в правовідносинах внесла цивілістична наука. На її висновках і положеннях значною мірою ґрунтується і загальна теорія держави і права. Однак, вторгати з цими готовими мірками в інші соціальні сфери й аналізуючи механізм правового опосередкування суспільних відносин більш загального і більш високого рівня, у неї виникають утруднення.

Юридичний інструментарій, відпрацьований за тисячоріччя, успішно застосовуваний у своїй області, не завжди без усяких застережень може бути використаний в іншій області. Звідси потреба доповнити цей механізм, зробити більш гнучким, уніфікованим, для того щоб з його допомогою можна було упорядкувати, регулювати й інші відносини.

" Відносини типу держава - держава, держава - громадянин, федерація - суб'єкт федерації, президент - парламент, депутат - виборець, а також відносини і форми взаємодії різних структур, інститутів і галузей влади, тощо виступають як правові, оскільки регулюються правом. У них своя специфіка і ці правовідносини можна розділити на окремі види по різних підставах:

" у залежності від предмета правового регулювання правовідносини поділяються на конституційні, адміністративні, карні, цивільні і т.п.

" у залежності від характеру на матеріальні і процесуальні

" у залежності від функціональної ролі - на регулятивні й охоронні

" у залежності від природи юридичного обов'язку - на пасивні, зв'язані зі здійсненням заборон і активні зв'язані зі здійсненням визначених позитивних дій

" у залежності від складу учасників - на прості, виникаючі між двома суб'єктами і складні, виникаючі між декількома суб'єктами

" у залежності від тривалості дії - на короткочасні і довгострокові

" у залежності від визначеності сторін - на відносні, абсолютні і загальні.

У відносних правовідносинах конкретно визначені всі учасники. В абсолютних правовідносинах відомо лише управомоченная сторона, а обов'язкові обличчя - усілякі суб'єкти, покликані утримуватися від порушень інтересів управомоченого.

Поняття "дисципліна" у працях античних філософів, істориків трактувалася як "покора законної влади", "гарний порядок", "погодженість дії". Воно також розглядалося як велика чеснота громадянина, важлива особистісна якість. Так, Плутарх у дисципліні бачив джерело сили і моці держави. На обов'язковість проходження вимогам норм суспільства і керівників вказував і Платон. Зокрема , він відзначав: "Справу обстоїть так: хто де зайняв місце в ладі, знаходячи його найкращим для себе, чи де кого поставив начальник, те там... і повинний залишатися, незважаючи на небезпеку, зневажаючи і смертю, і усім, крім ганьби".

Дисципліна в широкому змісті є "обов'язкове для всіх членів якого - або колективу підпорядкування встановленому порядку, правилам". Вона - необхідна умова нормального існування будь-якого суспільства.

Одним з перших вітчизняних документів, у якому зачіпалися питання дисципліни, були "Повчання" князя Володимира Мономаха. У них викладалися вимоги до воєвод - бути прикладом для своїх підлеглих у боях, а до дружинників - беззаперечно виконувати накази.

Подальший розвиток держави, зміна засобів і способів керування зажадало від органів керування більшої організованості, точності, ретельності. Сучасні умови припускають виконання задач з величезними фізичними і моральними навантаженнями, здійснення яких неможливо без міцної службової дисципліни.

Службова дисципліна співробітників органів внутрішніх справ є різновидом державної дисципліни. Вона покликана регулювати службову діяльність, взаємини між співробітниками, відносини в підрозділах з метою забезпечення високого рівня організованості і працездатності. Її відмінність від інших видів державної дисципліни (суспільної, трудовий, фінансової і т.д.) обумовлено характером службової діяльності органів внутрішніх справ, що жадає від людей, що здійснюють її, особливої зібраності, точності, ретельності, витримки, взаєморозуміння, мобільності, оперативності виконання всіх розпоряджень і т.п..

6. Законність, правопорядок, суспільний порядок і дісципліна.

У суспільстві, що функціонує в режимі міцної законності, реально існують чіткий поділ і гармонічна взаємодія законодавчої, виконавчої і судової влади.

ЗАКОННІСТЬ Є СТРОГЕ І ПОВНЕ ЗДІЙСНЕННЯ РОЗПОРЯДЖЕНЬ ПРАВОВИХ ЗАКОНІВ І ЗАСНОВАНИХ НА НИХ ЮРИДИЧНИХ АКТІВ УСІМА СУБ'ЄКТАМИ ПРАВА.

Законність характеризується наступними основними ознаками:

По-перше, найважливішою рисою законності є її загальність.

Вимога дотримувати юридичні норми відноситься до усім, хто знаходиться в межах дії права. Ніхто не може ухилятися від виконання встановлень, що виходять від держави, точно так само, як і держава не може ухилитися від забезпечення і захисту законних прав особистості. Пріоритетним суб'єктом правового регулювання є громадяни держави. Держава зобов'язана створювати найбільше сприятливий режим для задоволення різноманітних інтересів своїх громадян.

Загальність, як необхідна риса законності, однаковою мірою відноситься і до держави, і до його громадян. Держава відповідальна перед громадянином, а громадянин перед державою. Якщо в законах держави виражаються дійсні інтереси його громадян, то правові розпорядження реалізуються без примусових заходів державного впливу. Зрозуміло, що держава не може врахувати всю гаму індивідуальних інтересів, та й не повинно.

Однак за допомогою законодавчої діяльності воно може і повинне надавати своїм громадянам можливість самостійно розпоряджатися власними благами і вільної діяльності. Забезпечення загальності дотримання правових розпоряджень - задачі держави і його органів. Володіючи необхідними організаційними, матеріальними і примусовими засобами, воно покликано надійно охороняти законні права й інтереси громадян. Самі громадяни внегосударственно-правовых структур не можуть установити режим законності в суспільному житті.

По-друге, законність нерозривно зв'язана з правом, юридичними нормами. Однак оцінити стан режиму законності в країні можна тільки на підставі того, якою мірою закони держави відбивають об'єктивні потреби суспільного розвитку. Якщо видавані державою правові норми закріплюють і охороняють інтереси тільки окремих облич і визначених соціальних груп, не з огляду на загальних і індивідуальних інтересів усього населення країни, - законність отсутствует. Якщо правові норми лише формально відбивають інтереси різних шарів населення, але не гарантують їх, - то і тут не може йти мови про законність.

Таким чином, режим законності в правовій державі припускає наявність двох взаємозалежних факторів: - зробленого, чітко відпрацьованого законодавства, що відповідає потребами - повний і безумовна реалізація розпоряджень законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями.

Які ж основні вимоги законності?

1. Верховенство закону стосовно всім іншим правов актам. У правовій державі закон володіє вищою юридичною чинністю. Він виступає головним, основним регулятором суспільних відносин. Ті відносини, що у силу об'єктивних умов повинні знаходитися в сфері правового впливу, регулюються, як правило, законом. Підзаконні акти діють лише в тім випадки, коли які-небудь відносини законодавчо не урегульовані. При цьому він повинні видаватися в строгій відповідності з законом і на основі закону.

2. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їхньої дії. Закони представляють абсолютно однакові вимоги до всіх суб'єктів, що знаходиться в сфері тимчасової і просторової дії. Закони федеративної держави мають однакову силу на території всі державні утворення, що входять до складу федерації. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правоприменительной діяльності компетентних органів і посадових осіб. Вона відповідає дійсному змісту законів і проводить у життя закладені в ньому регулятивні функції.

3. Рівна можливість усіх громадян користатися захистом закону і їхній рівний обов'язок випливати їх розпорядженням (рівність усіх перед законом і судом). Інший ефективний режим законності в суспільстві можливий тільки в умовах рівності всіх людей перед законом і судом. З одного боку, суб'єкти права повинні в повному обсязі виконувати покладені на них обов'язку, підкорятися вимогам закону. З іншого боку, держава повинна створювати всі необхідні умови для здійснення їхніх законних прав і інтересів. Права і волі інших облич. В умовах правової державності ця вимога має принципове значення, оскільки воля однієї людини не може бути реалізована на шкоду волі іншого. Закон не допускає обмеження прав одних за рахунок прав інших громадян держави.

5. Неприпустимість протиставлення законності і доцільності. Чому не можна протиставляти законність доцільність? Насамперед , тому, що правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. У них максимально відбиваються як суспільні, так і індивідуальні інтереси людей. Доцільність закону не може ігноруватися доцільністю життєвої. Порушує вимога закону, деякі посадові особи і громадяни виправдують свої протиправні дії місцевою й індивідуальною доцільністю. Вони затверджують, що в даних конкретних умовах дотримання закону недоцільно, і підмінюють його суб'єктивними протизаконними діями, з погляду більш корисними і потрібними для даного випадку.

6. Запобігання й ефективна боротьба з правопорушеннями -важлива вимога законності. Правова держава створює необхідні матеріальні, політичні, соціальні й інші передумови для запобігання і припинення правопорушень. Сприятливі матеріальні умови життя, соціальна захищеність населення, політична стабільність у країні, наявність справедливих правоохоронних законів складають реальну основу режиму законності.

Безпосередній захист інтересів суб'єктів права, будь-якого громадянина, що проживає на території держави, здійснюється спеціальними правоохоронними органами: судом, прокуратурою, арбітражем, міліцією. Забезпечуючи законне функціонування суспільних відносин, ці органи в необхідних випадках застосовують до правопорушників різні примусові заходи .

Рішення конституційного суду є остаточними, опротестуванню й оскарженню не підлягають. Таким чином, вимоги законності в єдності і взаємодії забезпечують стабільність і гармонійність громадського життя, сприяють розвитку цивільного суспільства відповідно до об'єктивних законів історичного процесу.

Законність являє собою процес здійснення законів. Режим законності означає такий стан громадського життя, при якому учасники правовідносин вільно реалізують приналежні їм юридичні права й обов'язки. Законність є передумова такого порядку в суспільному житті, що відповідає розпорядження правових норм. Іншими словами, у результаті дії законність у суспільстві складається правовий порядок, що є метою правового регулювання суспільних відносин.

Що таке правопорядок?

. ПРАВОПОРЯДОК - ЦЕ СИСТЕМА СУСПІЛЬНИХ ОТНОШЕНЙИ, ЩО ВСТАНОВЛЮЄТЬСЯ В РЕЗУЛЬТАТІ ТОЧНОГО І ПОВНОГО ЗДІЙСНЕННЯ РОЗПОРЯДЖЕННЯ ПРАВОВИХ НОРМ УСІМА СУБ'ЄКТАМИ ПРАВА.

Порядок складає реальну основу сучасного цивілізованого життя суспільства. Якість ступінь правопорядочности громадського життя багато в чому визначає загальні "здоров'я" усього суспільного організму і його індивідів. В умовах стабільного правопорядка ефективно функціонує економіка, досягається гармонія в діях законодавчої, виконавчої і судової влади, активно здійснюється діяльність різних суспільних і часток організацій, реально гарантується вільний розвиток людини, максимально задовольняється його матеріальні і духовні потреби.

Формування правового порядку бере участь всі елементи механізму правового регулювання суспільних відносин. Їх причинно - слідчий зв'язок складає основу правового життя суспільства, що і приводить, у кінцевому рахунку, до встановлення правового порядку.

Структура правопорядка - це єдність і одночасний поділ урегульованої правової системи суспільних відносин у відповідності з особливостями їхнього галузевого змісту.

Правопорядок є реалізована система права. Він включає конституційні, адміністративні, фінансові, земельні, сімейні й інші види суспільних відносин, урегульовані з нормами відповідних галузей права. У цьому зв'язку в структурі правопорядка виділяються не тільки галузеві, але і більш дробові групи відносин, що урегульовані подотраслями й інститутами права.

Особливість правопорядка - як специфічної системи суспільних відносин виражається в тім, що складається воно тільки на основі правових норм і в силу цього охороняється державою. Тому правопорядком охоплюються далеко не усі відносини, що мають місце в суспільстві. Визначена частина громадського життя не має потребу в правовій регламентації. Вона знаходиться в сфері дії норм моралі, норм різних громадських організацій і інших неправових нормативних регуляторів. У цьому змісті правопорядок є лише елементом загальної системи суспільних відносин, що складається під впливом нормативного регулювання. Це частина суспільного порядку.

Суспільний порядок- являє собою всю сукупну систему суспільних відносин, що складається в результаті реалізації соціальних норм: норм права, норм моралі, норм громадських організацій, норм неправових звичаїв, традицій і ритуалів.

У правовій державі всі елементи суспільного порядку взаємодіють між собою і знаходяться під його захистом. Однак тільки порядок охороняється спеціальними державно-правовими мірами. Інші елементи суспільного порядку забезпечуються своїми засобами впливу: моральними, власне-суспільними, природними навичками і звичками, силою традиції.

Висновок

Вивчення права і держави було важливе завжди, але в сучасний період особливо. Право - це розвивається інститут, оскільки розвивається саме суспільство, а в наш час у суспільстві відбуваються великі зміни. Напрямок його розвитку в недавнім минулому визначалося протиріччям між капіталізмом і соціалізмом, і відповідно, між правом і його фактичним запереченням.

Історично розвиток людського суспільства - від первісної родової громади до рабства і феодалізму, від них до капіталізму і соціалізму, а потім до посткапиталистическому і постсоціалістичному цивільний цивилитарному ладу (від латинського "cіvіs" - громадянин) означає прогрес волі. Однак це загальна тенденція розвитку не завжди виявляється лінійно. У сучасному розумінні, право і держава нерозривна зв'язані. Форма влади, у якій не забезпечується воля і формальна рівність прав громадян, не може називатися державою. У таких суспільствах панує деспотичний лад. У залежності від історичного типу суспільства, деспотизм приймає різні форми. Розходження між древневосточными чи феодальними деспотіями і сучасними тоталітарними й авторитарними суспільствами величезно. Однак у них є загальна риса - усі ці форми влади засновані не на праві, а на насильстві пануючих над підвладними, незалежно від того, хто здійснює насильство, - древній чи імператор сучасний клас номенклатури. Норми, що регулюють відносини в таких суспільствах не можуть називатися правом, як самі деспотії не можуть називатися державою.

Державою варто визнати лише таку форму організації офіційної соціальної влади, що забезпечує дотримання природжених і невідчужуваних прав і воль людини, верховенство правового закону, організації системи державної влади на основі принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Така форма правових взаємозв'язків між індивідами, суспільством і державою є основою правової держави і цивільного суспільства, створення яких у нашій країні - найважливіша й актуальна задача.

1. "Загальна теорія права і держави". В.С. Нерсесянц. Підручник для вузів. - М.: НОРМА-ИНФРА·М, 1999.

2. "Загальна теорія права і держави". В.В. Лазарєва. - М.: Юрист, 2000.

3. "Теорія держави і права". Підручник. М.М. Рассловова, В.О. Скіпа, Б.С. Эбзеева. - М.: Закон і право, 2000.

4. Теорія держави і права. Учбово-методичний посібник. / Сост. Л.Т. Бакулина. - Казан, 2000.

5. Гегель Г. Філософія права. М., 1990.

6. Гоббс Т. Левіафан. - М., 1936.

7. Гроций Г. Про право війни і світу. Три книги, у яких порозуміваються природне право і право народів, а також принципи публічного права. - М., 1956.

8. Локк Дж. Обрані філософські добутки. Т.2. - М., 1960.

9. Мальцев Г.В. Соціальна справедливість і право. - М., 1977.

10. Пратасов В.Н. Що і як регулює? - М., 1995.

11. Радищев А.Н. Обрані філософські твори. - М., 1949.

12. Сандсвуор П. Введення в право. - М., 1994.

13. Тихомиров Ю.А. Публічне право. - М., 1995.

14. Чисте навчання про право Гансу Кельзена. / Сб. перекладів. - М., 1988, вип.2.

15. Штаммер Р. Сутність і задачі права і правознавства. - СПБ, 1908.

16. Явич Л.С. Сутність права. - Л., 1985.

17. Кудрявцев В.Н. Про правопонимании і законність. // Держава і право, 1995, № 3.

18. Лейст О.Э. Три концепції права. // Радянська держава і право, 1991, №