Однак необхідно враховувати, що перспективне для України військово-технічне співробітництво вже інтенсивно освоюється східноєвропейськими виробниками та Росією при активній участі зацікавлених у цьому західних та ізраїльських фірм.
Проте переваги, що їх має Україна на ринку озброєнння та військової техніки, є далеко не абсолютними. Їх можна втратити або з об’єктивних причин (зростання витрат виробництва та, як наслідок, збільшення вартості техніки), або в результаті посилення позицій потенціальних конкурентів українського оборонно-промислового комплексу.
Що ж до основних перепон в нарощуванні Україною експорту свого озброєння та військової техніки, то сюди можна віднести передусім фінансову слабкість країни ( продаж озброєння та військової техніки – спрва не тільки прибуткова, а й така, що потребує значних інвестицій), а також відсутність системи післяпродажного обслуговування і маркетингу. Крім того, для завоювання нових для України ринку озброєнння та вибору стратегії військово-технічного співробітництва необхідною умовою є вивчення структури конкретного регіону, блансу сил, ставлення країн-імпортерів до військового експорту, присутність традиційних експортерів на цьому ринку тощо.
Україна має непогані перспективи позмагатися за ємність ринків озброєнь тих країн регіону, які традиційно орієнтувалися на зброю і військову техніку виробництва колишнього СРСР. Моральне старіння та вироблення ресурсу такої зброї змушує уряди цих країн активізувати пошук можливостей продовжити термін їх використання шляхом модернізації або заміни. У найближчі роки має відбутись загострення конкуренції між країнами – традиційними виробниками систем озброєнь та військової техніки, розроблених спеціалістами колишнього СРСР (РФ, Польщею, Чехією, Словаччиною, Болгарією, Румунією, Угорщиною, КНР) за перерозподіл ринку зброї країн колишнього Варшавського договору, а також Близького Сходу, Африки, Азійсько-Тихоокеанського регіону та Латинської Америки. Україна, як держава, що отримала у спадщину понад 25% потужностей колишнього союзного оборонно-промислового комплексу, матиме можливість виготовляти, модернізувати та проводити капітальний ремонт значної частини систем озброєння та військової техніки, що надходили у різні часи до країн цих регіонів.
В цих умовах Україна повинна вжити усіх можливих заходів не тільки щодо збереження ринків колишнього СРСР, а й стосовно завоювання та зміцнення своїх позицій на цьому регіональному ринку озброєнь і військової техніки.
4. Пропозиції до розв’язання проблеми
Для того, щоб розпочати процес розв’язання негараздів та проблем військово-промислового комплексу України, я вважаю за необхідне та доцільне здійснити наступні заходи:
- Визначити пріоритетні напрямки розвитку військово-промислового комплексу України (чи потрібна Україні спеціалізація або універсалізація у розвитку ВПК);
- Створити комітет ВРУ чи урядову групу для розробки ефективної програми широкомасштабної реструктуризації ВПК України;
- Переглянути програму конверсії оборонно-промислового комплексу України;
- Приділити більшу увагу модернізації озброєння власного виробництва;
- Сприяти створенню замкнених виробничих циклів у галузях, причетних до виробництва зброї; якщо ж цьому заважатимуть іноземні конкуренти, то:
- Створити ефективну систему військово-технічного співробітництва;
- Сприяти інтернаціоналізації проектів та військового виробництва.
5. Обгрунтування пропозицій та вибір альтернатив
Якщо розглянути проблему виходу українського оборонно-промислового комплексу з кризового стану з позиції підвищення експортного потенціалу України стосовно продукції та послуг військового призначення, то необхідність переходу від політики обвальної конверсії підприємств комплексу до реконструкції військового виробництва підтверджується досвідом інших країн у вирішенні цього складного завдання. Так, у Чехії, яка за ліцензією Росії виробляла танки типу Т-72, ліквідацію конструктивних недоліків військової продукції здійснили шляхом впровадження передових французьких розробок (перехід на нову систему управління та на основу французького виробництва). Що стосується України, то на початковому етапі реконструкції військового виробництва підприємства ВПК могли успішно виконувати замовлення країн колишнього СРСР та інших країн-імпортерів зброї радянського виробництва, забезпечувати їх запасними частинами та комплектуючими елементами.
Під час реструктуризації виробничих потужностей оборонно-промислового комплексу слід зберегти ті підприємства й організації, які здатні виробляти продукцію, стратегічно значиму для національної безпеки та оборони країни, а також вироби, конкурентоспроможні на зовнішньому ринку, в той час, як економічно безперспективні підприємства - перепрофілювати або ліквідувати.
Розробка озброєння вимагає тривалого часу (з моменту розробки оперативно-тактичних вимог до готових зразків, що надходять у військові частини, минає 10-15 років). Отже, далеко не кожна держава, якщо врахувати її економічні можливості, здатна вирішувати подібні завдання. У цьому зв’язку багато держав надають перевагу модернізації озброєння шляхом організації безперервного процесу проведення конструктивних і технологічних заходів, спрямованих на вдосконалення бойових характеристик озброєнь та підвищення ефективності бойового застосування їх на всьому діапазоні розширеного життєвого циклу. В подальшому, в міру одержання валюти від експорту зброї колишнього СРСР та запасних частин до нього, цілком можливою стала б розробка та виробництво більш сучасного озброєння, причому в такій кількості, якої б вистачило б для забезпечення не тільки інтересів національної безпеки України, але й для можливого експорту. Такий підхід полегшив би подолання труднощів проникнення на світові ринки зброї шляхом кооперування з тими західними спеціалістами в розробці та виробництві озброєння, які мають пріоритет з тієї чи іншої системи (управління, надійність, ергономіка). Реальність підвищення експортного потенціалу України за рахунок продажу зброї підтверджується результатами зовнішньої торгівлі в минулі роки. Навіть за умов економічної нестабільності, відсутності замкнених циклів виробництва основних видів власного озброєння, самостійного досвіду торгівлі таким специфічним товаром Україна змогла експортувати озброєнь на суми, що значно перевищують доходи від зовнішньої торгівлі такими традиційними товарами, як локомотиви, електровози, мотоцикли.
Військово-технічне співробітництво має надзвичайно важливе значення, оскільки на цій основі формуються політичні цілі та завдання держави щодо забезпечення її національної безпеки. У зовнішньополітичному та стратегічному відношеннях військово-технічне співробітництво є одним із дійових засобів самоутвердження країни в світі, підняття її політичного, економічного та наукового авторитету. В економічній площині таке співробітництво, особливо торгівля озброєнням та військовою технікою, є чи не єдиним фактором здатним врятувати українську оборонну промисловість та зберегти науково-промисловий потенціал високих технологій. Головним партнером України в царині військово-технічного співробітництва є Росія . Слід відзначити, що обсяги торгівлі 1999р. у цій галузі помітно збільшилися. Проте дуже істотно обмежують контакти політичні суперечності (партнерство з НАТО, Ташкентським договором) 3 іншого боку, активність на російському напрямі по суті блокує виведення на високий рівень співробітництва з країнами-членами НАТО — США, Німеччиною й ін.
Є перспективи розширення військово-технічного співробітництва з Узбекистаном, Азербайджаном. У свою чергу дуже важливими партнерами в цій сфері для України є “нестратегічні” Пакистан, Конго, Греція (приміром, член НАТО Греція підписала з Україною угоду на придбання двох малих десантних кораблів на суму $100 млн.)
У військовій сфері жодну з країн сьогодні не можна назвати справді стратегічним партнером України. З погляду створення умов для зміцнення обороноздатності України, порівняно ефективнішим виглядає військове співробітництво зі США й Польщею та військово-технІчне з Росією. Серед інших держав найперспективнішими є контакти з Великобританією, Нідерландами й ін.
Інтернаціоналізація проектів та виробництва з метою досягнення відповідності міжнародним вимогам спрямована на підвищення експлуатаційної сумісності військової техніки, що є важливим чинником, якщо враховувати зростаючу кількість спільних військових операцій в регіональних точках. Новий акцент на економічні розрахунки і вигоди має привести до зниження витрат на одиницю продукції, а отже, створити нову або удосконалену техніку, що буде більш доступною для багатьох країн. Це, у свою чергу, має посилити, в кінцевому підсумку, регіональну безпеку країн "третього світу" щодо їхніх сусідів.
6. Здійснення пропозицій урядовими та неурядовими організаціями
У початковий період проведення конверсії підприємств оборонно-промислового комплексу України здійснювалось за планами колишнього СРСР. Тоді не бралися до уваги національні інтереси майбутньої незалежної держави. Після проголошення незалежності України було розроблено і затверджено урядом основні напрями державної програми військового виробництва. Ставилося завдання зберегти потенціал оборонного комплексу як базавого, використати його можливості для здійсненя структурно-технічної перебудови промислового сектора економіки, розвитку сільського господарства і переробних галузей. Водночас було визначено підприємства і організації, що підлягали глибокій конверсії – насамперед ті, де спад обсягів військового виробництва перевищував 20%.