Зазначимо, що, вкладення капіталу в розвиток науки, освіти, підготовки кадрів тощо, іноді називають інтелектуальними інвестиціями. Іх роль в сучасній економіці значно підвищалась і для ефективного розвитку ниобхідними стають випереджуючі темпи зростання відповідних витрат.
Прямі інвестиції характеризуються безпосередньою участю iнвестора у виборі об'єктів iнвестування та укладення коштів, а непрямі – придбанням частки в портфелі цінних паперів або майнових цінностей, як правило, через посередників.
Короткострокові інвестиції – це вкладення капіталу на період до року. Довгострокові інвестиції розраховані на термін більше року або взагалі не обмежені якимось терміном.
Приватні інвестиції здійснюються громадянами, а також підприємствами недержавних форм власності, державні інвестиції – центральними та місцевими органами.
Внутрішні інвестиції – вкладення коштів в об’єкти iнвестування, розміщення у територіальних межах даної країни. Національні (місцеві) інвестиції здійснюються суб’єктами даної країни на її території. Іноземні інвестиції здійснюються інозеними громадянами, юридичними особами та державами.
Зарубіжні інвестиції – вкладення в об'єкти інвестування, розміщені за територіальними межами даної країни.
Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій суб’єктів (інвесторів та учасників) по реалізації інвестицій. Головним суб’єктом інвестиційної діяльності, що приймає рішення про вкладення власних, запозичених або залучених майнових чи інтелектуальних цінностей у суб’єкти інвестування, є інвестор.
Розрізняють індивідуальних та інституціональних інвесторів. Відмінності між ними полягають в масштабах керованих ними ресурсів, характері і методиках прийняття рішень.
Індивідуальний інвестор – це окрема юридична чи фізична особа, що самостійно (без посередників) здійснює інвестиційну діяльність.
Інституційний інвестор – це фінансовий посередник, що акумулює кошти індивідуальних інвесторів і здійснює спеціалізовану інвестиційну діяльність, як правило, на операціях з цінними паперами. До інституціональних інвесторів відносяться інвестиційні фонди та компанії, пенсійні фонди, страхові компанії, взаємні фонди, а також банки.
Як окремих суб’єктів інвестиційної діяльності також виділяють корпоратинвих інвесторів та уряд.
Учасники інвестиційної діяльності (фізичні та юридичні особи) забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або доручень інвестора. Визначаючи цілі, напрями і обсяги інвестицій, інвестор для реалізації своїх намірів залучає на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності.
Об’єкти інвестиційної діяльності зосереджені у двох групах:
· матеріальні активи (рухоме та нерухоме майно; земля; будинки; дорогоцінні метали; товари тривалого користування; інші матеріали);
· фінансові активи (готівка; вклади на поточних рахунках; інші термінові вклади в банках; боргові забов’язання; облігації; акції; інші фінансові документи).
Комплекс міроприємств з моменту прийняття рішення про інвестування до завершальної стадії інвестиційного проекту визначається як інвестиційний цикл. Інвестиційний цикл включає передінвестиційну, інвестиційну та експлуатаційну фази.
Ряд інвестиційних циклів, що повторюються, – це інвестиційний процес. У інвестиційний процес постійно залучаються ті, хто має вільні інвестиційні ресурси, і ті, хто відчуває в них потребу.
Ресурси інвестора складаються з ресурсів, отриманих з усіх доступних джерел інвестиційних ресурсів – внутрішніх, залучених і позичених.
Суб’єкти інвестиційної діяльності мають різні джерела залучення ресурсів (табл. 1.1).
Таблиця 1.1
Ресурси суб’єктів інвестиційної діяльності [ ]
| Інвестори | Ресурси | |
| Власні (внутрішні) | Залучені та запозичені | |
| Фізичні особи | Збереження та заощадження, неспожита частина індивідуальних доходів | – |
| Корпорації | Запаси компанії, нерозподілений прибуток, амортизаційні та інші фонди, інші власні засоби (ноу-хау, позареалізаційні прибутки тощо) | Кошти, залучені за рахунок продажу акцій, облігацій, інших цінних паперів, довгострокові кредити та позики |
| Держава (уряд) | Прибутки державних підприємств, податкові надходження, відрахування у державні фонди соціального страхування, державні резерви, кредитно-грошові емісії, кошти від приватизації | Внутрішні і зовнішні позики (державні облігації, казначейські зобов’язання тощо) |
Зазначимо, що саме залучені та позичені кошти – це перерозподілені кошти власних (внутрішніх, первинних) джерел інвестиційних ресурсів. Перезподіл здійснюється згідно певних методів фінансування інвестицій або, іншими словами, способів формування джерел інвестиційних ресурсів для окремих проектів або програм. Вони, як правило, базуються на наступних принципових підходах: 1) повне самофінансування; 2) акціонування; 3) кредитне фінансування; 4) лізинг та селенг; 5) змішані методи фінансування.
Застосування означених методів фінансування інвестицій визначає і призводить до певної структури інвестиційних ресурсів.
Структура інвестиційних ресурсів – пропозиція формування джерел фінансування інвестиційного проекту або портфеля в розрізі власних, залучених та позичених ресурсів. Структура інвестиційних ресурсів суттєво впливає на доходність та ризик інвестиційної діяльності.
Інвестиційна діяльність являє собою досить складний об’єкт аналізу, обліку і аудиту. По-перше,
По-друге,
По-третє,
Крім того, слід враховувати:
тощо.
1.2. Особливості іноземної інвестиційної діяльності
Кожна країна (національна економіка) володіє певними інвестиційними ресурсами, що складаються із її власних (національних) та іноземних інвестицій.
Іноземні інвестиції згідно діючого в Україні законодавства визначається як цінності, що вкладають іноземні інвестори в об’єкти інвестиційної діяльності в відповідності до законодавства України з метою одержання прибутку чи досягнення соціального ефекту (ст. 1, п. 2 Закону про іноземні інвестиції від 25.04.96 р.) [ ].
З напрямком руху іноземних інвестиційних ресурсів пов’язані поняття “чистого припливу капіталу” як різниці між обсягом надходження грошових коштів із-за кордону (через позики і продаж іноземним інвесторам фінансових активів) і обсягом вивозу капіталу у формі позик іноземним позичальникам чи купівлі фінансових активів зарубіжних емітентів.
У широкому розумінні іноземними є ті інвестиції, реалізація котрих передбачає взаємодію учасників, які належать різним державам (резидентів та нерезидентів по відношенню до конкретної країни).
Мотивацію і форми іноземних інвестицій можна представити за допомогою схеми міжнародного руху капіталу (рис. 1.2).
На рівні окремих країн розрізняють імпорт приватного і державного капіталів[1].
Основу підприємницького капіталу як форми міжнародного руху капіталу становлять прямі та портфельні іноземні інвестиції.
Прямі інвестиції – це вкладення капіталу з метою сприяння отриманню підприємницького прибутку (доходу), та які зумовлені довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об’єктом інвестування.
Зазначимо, що прямими інвестиціями є як первинні вкладення, так і реінвестиції (частка доходу об’єкта інвестування, яка не розподіляється і не переводиться прямому інвесторові). Крім того, до прямих інвестицій відносять всі івнутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором і філіями, дочірними та асоційованими компаніями[2].
Портфельні інвестиції – це вкладення капіталу в цінні папери з метою отримання доходу (дивідендів); такі інвестиції не забезпечують реального контролю інвестора над об’єктом інвестування.
Кількісним критерієм розмежування прямих і портфельних інвестицій у розвинутій ринковій економіці є 10% об’єкта інвестування. Однак, прямою може вважатися й інвестиція з меншою часткою участі, але яка забезпечує реальний вплив на прийняття рішень об’єктом інвестування. І навпаки, якщо частка інвестора становить більше 10%, але він не має реального контролю над об'єктом, то відповідна інвестиція не визнається прямою.
Прямі та портфельні інвестиції домінують у структурі міжнародного руху капіталу (рис 1.3).
Кількісно міжнародні інвестиції оцінюються майже у 900 млрд.дол.США. І якщо протягом останніх десятиліть переважали прямі інвестиції, то 1990-і роки спостерігається різке зростання обсягів портфельних інвестицій. Зазначимо, що міжнародні інвестиції реалізуються переважно (більш нижча 90%) у розвинутих країнах.
Рис. 1.3. Структура міжнародного руху капіталу
Поряд з прямими і портфельними інвестиціями важливою складовою міжнародної інвестиційої взаємодії є державна іноземна допомога. Іноземна допомога за визначенням не має комерційного характеру і надається на пільгових умовах. Структурно її формують гранти, займи і технічна допомога, що мають як двох-, так і багатосторонню основу.
У країн-донорів (як правило, промислово розвинених)[3] превалюють політичні і стратегічні пріоритети при наданні допомоги тій чи іншій країні. Однак, як показує практика, майже у всіх випадках має місце економічне обгрунтування грантів, позик, технічної допомоги. Типовим прикладом, зокрема, є “прив’язка” іноземної допомоги до експорту країни-донора. Очевидною також є тенденція подорожання іноземної допомоги, превалювання займів над грантами тощо.