Оцінка доказів, та їх джерел є розумовою, логічною діяльністю. Вона супроводжує кожний крок осіб і органів, які ведуть процес, по збиранню і перевірці доказів та їх джерел. Як окремий, самостійний елемент процесу доказування оцінка чітко проявляється тоді, коли необхідно прийняти (а у випадках, передбачених законом, і письмово обґрунтувати) процесуальне рішення — проміжне, етапне (наприклад, про застосування заходу процесуального примусу, визнання особи потерпілою, притягнення особи як обвинуваченої) або підсумкове для даної стадії, окремої особи або для всього провадження в справі (наприклад, про порушення або закриття кримінальної справи, віддання обвинуваченого до суду, засудження чи виправдання підсудного, умовно-дострокове звільнення засудженого). Оцінка доказів та їх джерел, таким чином, є необхідною передумовою для прийняття й обґрунтування майже будь-якого рішення у справі.
Об'єктом оцінки є як докази (фактичні дані, відомості), так і процесуальні джерела, що їх містять (показання свідків, потерпілих, висновок експерта тощо).
До змісту оцінки доказів як фактичних даних (відомостей про факти) входить встановлення їх достовірності, належності, допустимості і достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи в цілому. Змістом же оцінки процесуальних джерел доказів є визначення допустимості їх використання в справі і повноти відомостей, що містяться в них.
Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають матеріальні і нематеріальні сліди.
Належність доказів визначається їх придатністю для встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування в справі, конкретизованого кримінальним законом, а також інших обставин, які мають у даній справі характер допоміжних або супутніх по відношенню до предмета доказування.
Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання.
Докази вважаються достатніми тоді, коли в своїй сукупності дають можливість установити всі передбачені законом обставини справи на тому рівні знання про них, який необхідний для прийняття правильного рішення при провадженні в справі.
Оцінка джерела доказів з точки зору повноти відомостей, що в ньому містяться, здійснюється шляхом зіставлення цих відомостей із змістом аналогічного джерела (наприклад, показань обвинуваченого, одержаних на допитах у різний час або в результаті різних слідчих дій: допиту, очної ставки тощо) або інших джерел (наприклад, показань потерпілого й обвинуваченого).
При оцінці джерела доказів з точки зору його допустимості необхідно переконатися, чи передбачений він КПК, чи не було порушень процесуального закону при його одержанні, чи позначились або могли позначитися процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності і повноті відомостей, які містить дане джерело. Докази та їх джерела, одержані з грубим порушенням норм КПК, що регулюють процес доказування, конституційних та інших прав громадян, а тим більше одержані в результаті злочинного порушення норм, які визначають умови й порядок збирання і перевірки доказів та їх джерел, завжди викликають сумнів у їх достовірності і недопустимі для використання в кримінальному процесі.
КПК, зокрема, забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Здобуті таким чином показання недопустимо використовувати для обґрунтування якогось рішення в справі.
КПК містить норми, які регулюють окремі випадки недопустимості використання доказів та їх джерел у кримінальному процесі. Наприклад, не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком і потерпілим, джерело яких невідоме; забороняється допитувати як свідків захисників та деяких інших осіб; учасники судового розгляду в судових дебатах, а суд — у вироку мають право посилатися тільки на докази, досліджені в судовому засіданні. Однак загальної норми, яка б чітко регулювала питання про допустимість і недопустимість доказів та їх процесуальних джерел, у КПК не сформульовано, і це слід зробити.
Таким чином, якщо питання про належність доказів регулюється головним чином з точки зору їх змісту, придатності для встановлення обставин, які входять до предмета доказування в справі, та інших обставин, що мають значення для справи, то при вирішенні питання про допустимість доказів та їх джерел береться до уваги в основному додержання процесуальної форми їх залучення і використання в справі.
Оскільки оцінка доказів та Їх джерел є лише розумовою, логічною діяльністю, КПК не регулює її так докладно, як збирання і перевірку (останню в частині провадження слідчих і судових дій), але в ньому сформульовані загальні правила такої оцінки, які мають методологічний характер: «Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили». Ці правила конкретизуються щодо показань свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, висновку. Закон зобов'язує суд у мотивувальній частині вироку навести докази, на яких ґрунтується засудження або виправдання підсудного, і вказати мотиви, з яких він відкидає інші докази.
Список використаної літератури
1. Кримінально-процесуальний кодекс України.
2. Теория доказательств в советском уголовном процессе. Отв. Редактор Н.В. Жогин, М., Юрид. Лит., 1973.
3. Кримінальний процес України: Підручник / М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко. – К.: Либідь, 1992.