Спроби обмеження стверджених договором 1654 р. прав і віль-ностей Війська Запорізького з боку Москви помічаються зараз же після смерті Богдана Хмельницького й поновлюються при всіх його наступниках, а на початку XVIII ст. призводять до двократного скасування гетьманського уряду (з 1722 по 1728 і з 1734 по 1749 р.). Поруч з обмеженням автономних прав України посилюється вплив московського права й московських порядків у державних Установах, судах й приватних відносинах. Особливо вороже ставлен-ня до Української держави виявив Петро І, при якому було введено в систему управління України чисто московські органи, заведено исемний порядок у суді на зразок московського тощо. З огляду на те, що московські урядники не знали української мови й права, в 1728 р. з царського наказу була утворена комісія з українських правників, яка, крім перекладу Литовського статуту й Магдебурзького права на московську мову, склала також кодекс українського права під назвою: “Права, по котрим судиться Малоросійський народ”; кодекс цей є найвидатнішою пам'яткою діючого українського права XVIII ст. Поданий на затвердження в 1748 р., він був замовчаний у московських канцеляріях аж до 1756 р.; потім його повернули для переробок й не затвердили остаточно. За гетьманування останнього гетьмана України, графа Кирила Розумовського, в 1763 р. було проведено дуже важливу реформу судів на Україні й замість козацьких судів заведено систему судів за Литовським статутом 1588 р. Того ж 1763 р. Рада старшини, схваливши цю реформу, відкинула вимогу російського уряду про зміну й доповнення Литовського статуту як кодексу республіканського, пославшись на те, що Україна має таке право, яке тільки може мати “найвільніший і найшляхетніший народ у світі”, й тому такого права міняти й доповнювати не треба.
1764 року гетьмана Розумовського було усунуто з уряду, замість нього призначено Малоросійську колегію, а в 1781 р. на Україну було розповсюджено загальноросійську адміністрацію. Цим розповсюдженням московсько-російська влада скасувала автономію України, визнану по договору 1654 р., та незаконно інкорпорувала українські землі, приєднавши їх як звичайні провінції до складу Російської держави. 1793 року внаслідок розділу Польщі Росія інкорпорувала й ті українські землі на правому березі Дніпра, які по договору з Польщею 1686 р. лишилися під владою Польщі. Ще раніше, в 1772—74 рр., західноукраїнські землі (Галичина й Буковина) були інкорпоровані Австрією.
Не дивлячись на повну інкорпорацію України, українське право продовжувало ще деякий час бути чинним на її території: чинність Магдебурзького права було припинено в 1831 р., а в 1840—42 рр. було припинено й чинність Литовського статуту та замінено його російськими кодексами. З того часу аж до революції 1917 р. на Великій Україні було чинним чуже московське право, й лише в нижчих судах по справах селянства було дозволено користуватися нормами народного звичаєвого права та в російський цивільний кодекс було включено кілька норм цивільного права для Чернігівської й Полтавської губерній.
ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО
Основним і найважливішим джерелом українського права є неписане звичаєве право, що утворилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних звичаїв та підпорядкування звичаєвим правилам правного життя й побуту. З боку зовнішньої форми норми звичаєвого права відрізняються від норм писаного права-закону тим, що закон після його ухвали й оголошення належними законодатними органами існує й зберігається У формі готових, незмінних, точно формульованих і на письмі зафіксованих приписів, правна сила яких не залежить від того, як і коли вони виконуються. Тим часом норми неписаного, звичаєвого права зберігаються в народній пам'яті у формі певних психологічних переживань, почуття правди й свідомості обов'язку чинити так, як указують звичаї, й назовні ці норми виявляються тільки в принагідні моменти у формі чину відповідно до внутрішнього змісту звичаєвої норми. Чин як зовнішня форма вияву звичаєвого права має настільки ж важливе значення, як і писана форма закону, тому зовнішній вияв звичаєвого права супроводиться іноді особливими обрядами, завдання яких полягає в тому, щоб шляхом різноманітних зовнішніх актів зафіксувати в народній пам'яті правний чин, а разом із ним і правну норму, яку цей чин здійснював. З часом правні обряди шляхом постійного повторення в однаковій зовнішній формі набирають такого ж правного значення, як і звичаєві норми, що їх вони супроводжують і засвідчують, та перетворюються в правні символи; порушення або невиконання звичаєвих обрядів вважається за порушення норм звичаєвого права.
Характерною особливістю українського звичаєвого права є його різноманітна яскрава обрядовість, надто багата в царині процесуального права, що вимагає найбільшої активної чинності. Майже не існує процесуального акту чи інституту, які б не мали свого питомого обряду-символу. Здавна встановлені, ці обряди незмінно й точно у всіх деталях виконуються протягом віків.
Здавна головна, ініціативна роль в українському процесі належала скривдженому, ушкодженому позовникові. За доби “Руської правди”, в Литовсько-Руській державі чи й за доби Гетьманщини скривджена, ушкоджена особа сама розпочинала процес, проводила слідство й ставала перед судом із готовим обвинуваченням, із позваним-винним, якого приводила на суд, з доказами, свідками й т. д. Роль суду обмежувалася тільки проголошенням санкції та накладанням кари. Розпочати процес і довести його до кінця чи припинити, покарати шкодника чи пробачити провину, позбавити життя, майна, свободи чи помилувати його та задовольнитись певним відшкодуванням — це залежало від волі позовника (в тих випадках, ясна річ, коли суд визнавав домагання позовника слушними). Роль судових органів в українському процесі була зведена до мінімуму, до певного контролю над виконанням сторонами процесуальних правил та обрядів й до одержання гривни на користь князя судових поплатків на користь суду. Судові органи лише “допомагають” сторонам і за це одержують винагороду “от всьх тяж, кому Допоможуть” (арт. 99 “Руської правди”); документ 1510 р. зазначає, що судовий поплаток “дъцькому” належить тільки тоді, коли він стороні “право зводил й свел” і “суд конец тому вчинил” (Литовська метрика, ч. 44). Такому характеру давнього процесу відповідали процесуальні акти й інститути, утворені звичаєвим правом: гонення слідом, свод, сочення, заклик на торгу, рота-присяга, лице й т. ін.
Всі ці акти супроводились різноманітними обрядами-символами. Наведемо приклади. У випадках вбивства, покражі чи іншого злочину або шкоди на майні скривджений в першу чергу розшукував сліди, що залишив злочинець чи шкодник. Потім він запрошував свідків, звичайно близьких сусідів і сторонніх людей — “чужих добрих (віригідних) людей”, і з цією, іноді численною, “купою”, що в XVI ст. звалася “гарячою копою”, поспішав туди, куди вів “слід”. Цей обряд звався “гоненням сліду”. Коли слід приводив до якоїсь хати чи отари, тоді “купа” закликала власника дому “слід одвести” від себе, тобто одвести підозріння, вказавши винного або його “слід”. Хто відмовлявся одвести слід, на того падала презумпція вини й ушкоджений мав право запідозреного “потрусити”, а коли при трусі знаходив “лице” — покрадені речі чи якісь інші матеріальні докази вини,— тоді “купа” брала “лице” й винного і йшла до суду: на княжий двір — за доби “Руської правди”, а пізніше — на “копний двір” або до городського судді Коли підозрілий одводив від себе слід, ушкоджений із “купою” йшли далі слідом, аж доки не знаходили винного. Коли слід приводив до чужого села, тоді “купа” й ушкоджений викликали представників села й вимагали видати винного або одвести слід. Якщо село відмовлялося, то мусило платити “татьбу” (винагороду) ушкодженому й “продажу” (гривну) князеві чи судові. Гонення сліду не давало наслідків тільки тоді, коли сліду не було або коли він виводив на битий шлях (гостинець) і там втрачався. В таких випадках ушкоджений мусив вживати інших способів: закликав на торгу, себто прилюдно оповідав про свою кривду, розпитував людей, наймав “сока” — особу, що могла подати корисні відомості й допомогти, збирав “копу” (копний суд) і звертався до копи з таким, наприклад, закликом: “Як би ся кому трапило кого спіткати тої ночі або чути від кого, повідайте, лиха не таїте, бо кожному шкода не мила”. Якщо сліду не було знайдено, “сок” не зголосився й люди на копі не дали від омостей, то ушкоджений довгий час не міг знайти свого шкодника. Іноді на цьому й кінчалася справа, іноді ж траплялося, що ушкоджений пізнавав свій скот, коней, зброю або інші вкрадені речі в посіданні якоїсь особи.
Норми звичаєвого права, записані до “Руської правди”, вже забороняли самосуд, відбирання крадених речей силою і встановлювали для цього певний процесуальний обряд, що звався с в о д о м. Скривджений при свідках звертався до посідача крадених речей і вимагав доказу правного набуття їх (“где еси взял?”); за такий доказ уважалося визначення особи, від якої посідач здобував речі. Тоді йшли всі разом — ушкоджений, свідки й посідач — до попереднього посідача — “своду”, “заводці” — й вимагали від нього такого ж доказу. Обряд “своду”, як бачимо, подібний до гонення сліду, з тією різницею, що при своді йдуть не по сліду, а по “сводах”, “заводцях”, до яких перейшли крадеш речі. Ведення своду припинялося на “третьому своді”: третій посідач мусив крадену річ віддати ушкодженому без заперечень і відшкодування, але цим актом набував право шукати “свого шкодника” по дальших сводах. Обряди “гонення сліду” й “своду” були включені пізніше до Литовського статуту й незмінно виконувалися в копних і козацьких судах.