Оскільки галицькі політики взялися реалізовувати ідею «українського П’ємонту» В. Антоновича, то політичні концепції М. Драгоманова тут не прижилися. Вже після його смерті у 1895 р. більшість діячів Русько-української радикальної партії відкинули космополітичну частину його спадщини, а її основні теоретики Є. Левицький, В. Охримович й І. Франко в союзі з народовцями формують Українську національно-демократичну партію (членом якої був і В. Антонович). Зате ідейна спадщина М. Драгоманова мала визначальний вплив на Наддніпрянщину: в той час як усі галицькі партії включали в свої програми постулат незалежної України, наддніпрянці, за невеликим винятком, не ставили перед собою такої мети, а властива їм проросійська орієнтація зумовлювала обмеження їхніх вимог драгоманівським гаслом культурно-національної автономії. Саме тому чимало українських діячів наступних епох звинувачували М. Драгоманова в програші національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.
Натомість всі основні різновиди українського націоналізму (за винятком монархічних) запозичили в нього постулат «селянськості» української нації. Негативний вплив цієї тези можна простежити й сьогодні у добре відомому співвідношенні «російськомовне місто – україномовне село».
Михайло Грушевський
На відміну від інших істориків–попередників М. Грушевського, світогляд останнього в основному формувався під впливом власне української культурної традиції, що само по собі є свідченням рівня тієї самодостатності, якої вона досягнула у 80-і роки. Це твори В. Антоновича, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, збірки «Киевской старины» та ін./59/. Визначальний вплив на М. Грушевського як на вченого справив В. Антонович – його опікун і наставник під час навчання у Київському університеті у 1886–1894 рр./60/.
В повному обсязі реалізувати свій інтелектуальний потенціал М. Грушевський зумів після того, як обняв посаду керівника кафедри історії України у Львівському університеті. М. Грушевський був живим втіленням ідеї «українського П’ємонту». Хронологічно першою його великою заслугою було довершення інтелектуального розгрому москвофільства. Вже його «Вступний виклад з давньої історії Руси», виголошений у Львівському університеті 30 вересня 1894 р., мав чималий резонанс. Український письменник і публіцист Михайло Мочульський пізніше згадував: «Галичани призвичаєні були бачити героями історії царів, князів, гетьманів, боярів, тим часом від молодого ученого, в якому хотіли мати «готовий авторитет», вони почули щось зовсім противне: єдиний герой історії – це народ, народна маса, а мета історії – зрозуміти «стан економічний, культурний, духовий» цієї маси, «її пригоди, її бажання й ідеали». Така демократизація історії певне не подобалася слухачам, особливо старшим, – вона й тепер не подобається деяким, але вони мовчали й оплескували молодого вченого»/61/.
Винятково важливу роль у знешкодженні москвофільства відіграла наукова термінологія М. Грушевського, передусім термін «Україна-Русь», котрий остаточно отримав право на життя завдяки високому академічному рівневі його праць. Причому заслуги М. Грушевського на цьому полі настільки значні, що й досі наукова опінія приписує йому винайдення цього терміна. Видатний польський історик ґенрик Верешицький зауважив, що защеплення
М. Грушевським історичній науці, а згодом – і побутовій свідомості поняття «український» відіграло важливу роль у процесі національного усвідомлення галицьких українців/62/.
Зрозуміло, що ця термінологічна новація мала не тільки вузько-галицьке спрямування, а й загальноукраїнське і навіть всеєвропейське. З цього приводу найтитулованіший дослідник творчості М. Грушевського Любомир Винар писав: «Очевидно, що в часи М. Грушевського, так само як і нині, історична термінологія була далека від узгодженості й об’єктивності. В такі терміни як «Русь», «Rosja», «Russіa», «Західна Росія» («West Russіa»), «південні росіяни» («South Russіans»), «русини» («Ruthenіans») і багато інших різноманітні історики вкладали різноманітний підтекст. Згідно з М. Грушевським, терміни «руський народ» і «руська держава» в застосуванні до Київської держави і інших народів української і східноєвропейської історії використовувалися багатьма російськими істориками з метою інтерпретувати історію російського чи великоруського народу. В такому контексті вони не відбивали правдивого історичного розвитку руських народностей. Внаслідок цього термінологічного хаосу процес формування трьох східнослов’янських націй було спотворено і більші частини української і білоруської історій інкорпоровано в російську національну історію. Грушевський довів, що в минулому український народ був відомий під різними іменами, такими як «руський», «русинський» і «малоруський», і що назви «Русь» і «руський» згодом монополізували московити... Його монументальна праця під назвою «Історія України-Руси» підкреслювала органічну єдність між стародавнім, середньовічним і сучасним періодами української історії. Замість сумнівної концепції «общеруської національності» Грушевський щодо національних історій українців, білорусів і росіян пропонував впровадити концепцію «історії східних слов’ян»/63/.
Лише протягом 1885–1928 рр. друком з’явилося 1779 праць М. Грушевського64. Без сумніву, основна праця
М. Грушевського – десятитомна «Історія України-Руси». Один її обсяг, помножений на науковість, дав українському народові, словами Василя Герасимчука, «найсильнішу зброю, яку тільки можна було подати»/65/. «Бистрою аналізою і консеквентним розслідом проф. Грушевський роз’яснив наше національне «я», вивів наш народ з сумерку сумнівів і непевности щодо походження і своєю історією України дав нашій нації удовіднене право на самостійне горожанство в світі. Він не тільки найсильніше за всіх дотеперішніх істориків пов’язав невиразну, слабим пульсом б’ючу теперішність з перерваними й забутими, та великими традиціями минувшини, але також нові змагання Наддніпрянської і Галицької України звів в одне русло. Він великим історичним словом і своїм авторитетом все ослаблював витворений чужими владами партикуляризм, а противно, скріплюючи патріотизм, єднав перетяті кордоном частини в один живий організм. Як конечний вислід сеї ідейної єдності мусіло прийти також з’єднання всієї нації в одно державне тіло»/66/.
Творча спадщина М. Грушевського – вершина народницької історіографії. М. Грушевський вперше подав цілісну картину історії українського народу, розпочавши її від антів і Київської Русі (більшість його попередників акцентували увагу на козацькій епосі, таким чином, складалося враження, що історія України розпочинається із Запорозької Січі). Він же створив її першу схему, яка рішуче відмежувала Україну від Росії («Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», 1904)/67/.
Провідні ідеї творчості М. Грушевського – народництво й федералізм – характерні й для всього українського руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Після поразки української революції 1917–1921 рр. М. Грушевський був близький до переходу на позиції державницької концепції/68/, проте державником так і не став. Цікаво зауважити, що більшість його учнів були істориками-державниками.
Народництво М. Грушевського й досі залишається найвагомішим докором на його адресу. Так, Омелян Пріцак, порівнюючи свій світогляд із світоглядом М. Грушевського, говорить: «...На відміну від Грушевського та його народницьких предків, що знали лише тоталітарну матримоніальну російську монархію, я був вихований на польськім та західноєвропейськім розумінні держави та її інституції як основного суб’єкта й об’єкта історії, як найвищого суспільного добра історичної нації, як найбільшого культурного осягу даної національної спільноти, щоб, коли раз заіснувала, її треба було берегти, як око, бо вона, держава, мусила передаватися з покоління до покоління на вічні віки, від мертвих до живих, а там і ще до ненароджених. Це, власне, і є основне завдання національних еліт – носіїв політичної культури – берегти національні традиції та бути на сторожі державної естафети.
Тому я дуже боляче переживав, коли читав слова мого улюбленого автора, що зневажав еліти, вивищував так звані «народні маси», хоч вони не могли розуміти, що таке держава і яка їй ціна. А Грушевський декретував, що власне оті сліпці повинні бути альфою і омегою історичної розвідки, і коли тій масі недобре живеться в державі, навіть у своїй, то вона, маса, має право порахуватися з тією державою»/69/.
Дійсно, М. Грушевський своїми працями на науковому рівні обґрунтував драгоманівську ідеологічну настанову «українці – селянська нація»/70/. Проте цитовані вище гіркі слова О. Пріцака – це все ж погляд з історичної перспективи, погляд сучасний. В епоху ж, коли розпочинав діяльність М. Грушевський, перед національним рухом стояли інші завдання, передусім обґрунтування постулату національної окремішності українців. А в тих умовах цього можна було досягнути лише за допомогою народницької концепції. Це чудово передав Дмитро Багалій: «Соціальний і культурний процес, – писав він, – являються, значить, тією провідною ниткою, що веде нас незмінно через усі стадії піднесення й упадку. А в звичайній схемі «русскої історії» робиться навпаки, і, поклавши в основу політичне життя, прив’язували його то до державної історії польського, то великоруського народу, і вона розпадалася на ряд епізодів. А коли в основу покладається соціальний і культурний момент, то історична нитка не переривається». «В основу він
(М. Грушевський. – І. Ч.) кладе історію народу, нації, в соціальних і культурних його виразах; з трьох чинників історії – територія, населення, держава – постійними і важнішими він визнає перший і другий. І коли так, то можливий є висновок про історію українського народу і його територію з найдавніших і до наших часів, яко непереривної еволюції на національній основі з соціяльними і культурними елементами і державною ідеєю»/71/.