У літературі пропонується визнавати суспільне небезпечним посяганням, щодо якого допускається необхідна оборона, і таке посягання, яке здійснюється бездіяльністю особи. Як приклади такого посягання, що проти нього допустима необхідна оборона, наводиться застосування насильства до матері, яка відмовляється годувати свою новонароджену дитину, чи застосування насильства до нетверезого водія, який створює аварійну обстановку. Типовим прикладом необхідної оборони щодо посягання, яке вчиняється шляхом бездіяльності, називалося застосування насильства до стрілочника, який відмовлявся перевести стрілки, чим створювалася реальна загроза аварії потягу. У подібних випадках, коли застосовується насильство з метою примусити іншу особу вчинити певні дії, які вона зобов'язана вчинити, очевидно, мова має йти не про необхідну оборону, а про здійснення свого права або про виконання професійних чи службових функцій особою, яка застосовує насильство. Право на необхідну оборону надає лише суспільне небезпечне посягання, що виявляється в активних діях особи.
Необхідна оборона не допускається проти правомірних дій інших осіб, навіть якщо ними заподіюється шкода інтересам, що охороняються законом. Один із різновидів таких правомірних дій наводився раніше — знищення чи пошкодження майна його власником. Правомірність дій, якими об'єктивнодопускається і проти об'єктивно суспільне небезпечних дій, що вчиняються душевно хворими особами (неосудними), особами, які не досягли віку кримінальної відповідальності, чи іншим особами, які з підстав, передбачених законом, не будуть нести відповідальності за вчинені ними об'єктивно суспільне небезпечні дії. Захист від подібних суспільне небезпечних дій допускається на загальних підставах. Проте очевидно, якщо особа, яка здійснює захист, усвідомлює, що суспільне небезпечне посягання здійснюється неосудною особою або особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності чи діє необережно або невинно, то до захисних дій мають висуватися підвищені вимоги щодо їх відповідності ступеню суспільної небезпечності посягання.
У літературі пропонується визнавати суспільне небезпечним посяганням, щодо якого допускається необхідна оборона, і таке посягання, яке здійснюється бездіяльністю особи. Як приклади такого посягання, що проти нього допустима необхідна оборона, наводиться застосування насильства до матері, яка відмовляється годувати свою новонароджену дитину, чи застосування насильства до нетверезого водія, який створює аварійну обстановку. Типовим прикладом необхідної оборони щодо посягання, яке вчиняється шляхом бездіяльності, називалося застосування насильства до стрілочника, який відмовлявся перевести стрілки, чим створювалася реальна загроза аварії потягу. У подібних випадках, коли застосовується насильство з метою примусити іншу особу вчинити певні дії, які вона зобов'язана вчинити, очевидно, мова має йти не про необхідну оборону, а про здійснення свого права або про виконання професійних чи службових функцій особою, яка застосовує насильство. Право на необхідну оборону надає лише суспільне небезпечне посягання, що виявляється в активних діях особи.
Необхідна оборона не допускається проти правомірних дій інших осіб, навіть якщо ними заподіюється шкода інтересам, що охороняються законом. Один із різновидів таких правомірних дій наводився раніше — знищення чи пошкодження майна його власником. Правомірність дій, якими об'єктивнозаподіюється шкода, проти яких не допускається необхідна оборона, може зумовлюватися; 1) реалізацією особою прав, які належать їй чи надані законом, у тому числі, і вчинення дій за наявності обставин, що виключають їх суспільну небезпечність чи протиправність. Зокрема, не допускається необхідна оборона проти дій особи, які вчиняються нею в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочинця; 2) виконанням особою професійних чи службових функцій із дотриманням умов їх правомірності. Наприклад, не допускається необхідна оборона проти дій працівників міліції, якими проводиться обшук, вилучаються знаряддя вчинення злочину, вчиняються певні дії по охороні громадського порядку і громадської безпеки, по припиненню правопорушень, затриманню порушників тощо. Якщо особою у процесі виконання професійних чи службових функцій вчиняються явно незаконні дії, то проти таких дій необхідна оборона допускається на загальних підставах.
Дійсність (реальність) суспільне небезпечного посягання означає, що воно має існувати об'єктивно, реально, а не в уяві особи, яка здійснює захист. Для визнання посягання дійсним необхідно, по-перше, щоб ним або реально заподіювалася шкода інтересам, які охороняються законом, або ж створювалася загроза негайного заподіяння такої шкоди, і по-друге, посягання вже почалось і ще не закінчилось. Об'єктивна реальність посягання і його оцінка особою, яка захищається, можуть не співпадати. Найчастіше це має місце тоді, коли посягання уже закінчене, а особа, яка захищається, не усвідомлює цього факту.
Об'єктивно посягання повинне вважатись як таке, що вже розпочалося, коли особою виконуються дії, що входять до об'єктивної сторони відповідного складу злочину: з метою вчинення крадіжки особа розбиває вітрину магазину, зламує замок, проникає у приміщення, квартиру, намагається вдарити потерпілого тощо. Проте необхідна оборона допускається не тільки проти дій, якими заподіюється шкода, а й проти дій, котрі свідчать про те, що існує реальна загроза негайного початку посягання. У постановіПленуму Верховного Суду від 28 червня 1991 р. № 4 дається роз'яснення, що "стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільне небезпечного посягання, але і за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється". Про реальність загрози заподіяння шкоди, тобто про дійсність посягання, можуть свідчити, наприклад, наявність у руках особи зброї чи інших предметів, які можуть використовуватися для нанесення тілесних ушкоджень, загрозливі висловлювання, рухи, поведінка тощо, котрі дають підстави особі, яка захищається, вважати, що посягання може негайно розпочатися чи вже розпочалося.
Закінченим посягання має вважатися: 1) при припиненні дій винним із власної ініціативи; 2) при вимушеному припиненні дій винного захисними діями особи, яка здійснює захист, або внаслідок дії інших факторів із причин, що не залежать від волі винного. Наприклад, вчинення замаху на злочин із непридатними знаряддями (пістолет виявився непридатним для стрільби чи скінчилися набої тощо), поява на місці вчинення злочину сторонніх осіб, які можуть втрутитись у розвиток подій, тощо. Не можна обумовлювати (пов'язувати) момент закінчення посягання з наявністю в-діях особи, яка посягає, ознак складу закінченого злочину. Посягання може бути закінченим і при недосягненні винним злочинного результату, тобто на стадії замаху чи готування до вчинення злочину.
На практиці може мати місце вчинення захисних дій за наявності помилки особи щодо наявності, дійсності і реальності самого суспільне небезпечного посягання: 1) особою правомірна поведінка іншої особи у певних конкретних умовах розцінюється як суспільне небезпечне посягання; 2) при фактичному припиненні суспільне небезпечного посягання особа вважає, що посягання триває. У першому випадку має місце так звана типова уявна оборона, а в другому — запізніла.
Вчинення захисних дій щодо посягання, яке існує лише в уяві особи, а в дійсності взагалі відсутнє або вже скінчилося, в судовій практиці і науці кримінального права отримало назву мнимої (уявної) оборони. ПленумВерховного Суду в своїй постанові від 28 червня 1991 р. № 4 "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільне небезпечних посягань" роз'яснив, що дії, вчинені в стані мнимої оборони, тобто коли особа, яка захищається, щиро помиляється щодо реальності посягання, повинні розглядатися як вчинені в стані необхідної оборони, а якщо при цьому були перевищені межі захисту, допустимого в умовах відповідного реального посягання, особа має нести відповідальність за перевищення меж необхідної оборони або, залежно від обставин справи, — за необережний злочин.
Отже, якщо в умовах конкретної обстановки особа помилково вважала, що має місце реальне суспільне небезпечне посягання чи воно може негайно розпочатись, або ж вважала, що вчинене суспільне небезпечне посягання ще триває, і за обставинами справи не усвідомлювала і не могла усвідомити помилковості свого припущення, тобто обстановка, яка склалася, давала особі достатні підстави вважати, що реально має місце суспільне небезпечне посягання, її дії не тягнуть будь-якої відповідальності і прирівнюються до необхідної оборони, оскільки має місце помилка особи в суспільній небезпечності (фактична помилка), яка не тягне кримінальної відповідальності, якщо захисні дії не перевищували меж, допустимих в умовах відповідного реального посягання. Перевищення при цьому меж захисту, допустимих в умовах відповідного реального посягання, має розглядатися як перевищення меж необхідної оборони. Якщо ж особа повинна була і могла правильно оцінити обстановку, що склалася, вона підлягає відповідальності за необережне заподіяння шкоди.