А що зробили нелюди із старим немічним Заяцем Сильвестром. Він носив довге волосся і бороду, білі як молоко. По старості був глухий. В час пожару не міг нічого полякам сказати. Щоб розв’язати йому язика, прив’язали до паркана, зі стріхи рвали сніпки і палили під ним. У тому вогні так і помер небога, не сказавши їм нічого. Цілий день “гуляли” басаївці по селу, впиваючись кров’ю вбитих і грабуючи. Була це середа. В четвер і п’ятницю ватага вбивць і грабіжників довершує свою чорну роботу. Згарищем чорніє село, по якому лежать трупи вбитих і обвуглених людей.
В суботу ранком село оточує своя самооборона, селяни звозять загиблих, копають яму і кладуть в неї, як снопи на запіллі, мерців. Мені довелося складати списки. Але прізвищ виявилось не так вже і багато, бо впізнати було годі. Писав номер по черзі і “чоловік”, “жінка”, “дитина”. Першого дня їх назбиралось біля сотні. Яму не закривали 3 дні, бо на згарищах і по сховищах ще знаходили тіла замордованих. Всього вбито до 120 осіб. В ту нещасну середу із 170 господарств осталось 10 будинків, серед них церква, читальня, плебанія, і чворак.
На могилі поставили березовий хрест. Вже після вивезення українців з села, стараннями двічі вдовиці Лисейко-Козак Марії було споруджено пам’ятник, який почав руйнуватись і в 1999 році знову вона, Марія, свої заощадження дає на пам’ятник, який закінчать тиждень перед її смертю.
Дані про Марію. Квятковська Марія по національності українка ( її мати вийшла заміж за поляка) виходить заміж за Лисейка Степана, якого 1939 на війні ранили в голову, і як полоненого німці передали його москалям. Його вели через село Ліски, і як я згадував, син Бог над Лисейко виплакав тата. Від ран до півроку він помер. Марія виходить вдруге заміж за Козака Григорія (Дарчиного). У них народжується дочка. Батька і дочку басаївці вбивають, а матір з сином, від першого чоловіка, брат Адамко врятував. Акція “Вісла” вивозить її з сином на німецькі землі, але все життя її тягне в своє село, де спочиває мама, чоловік, дочка.
В 90-ті роки переїжджають в село. Первий брат Богдана – Казік Квятковський виділяє йому кусок свого города на будову хати. Зараз Лисейко Богдан живе в Лісках.
Полякам вдалося спалити два галицьких села – Костяшин і Ліски, а більше наша самооборона та сотні УПА, які прийшли з Волині, не дали їм здійснити чорні задуми.
До кінця весни 1944 всі жителі села вернулися на свої пожарища і починають зводити житла, веснувати. Мирно працю охороняють сотні УПА, які готують відплату аківцям. Перша відплата була на польський Великдень на колонії Марисіня, Посадові, Жарки. Другий великий наступ відбувся на український Великдень на Лащів. Після цього поляки боялися наступати на наші села.
До осені 1944 р. знищують опорні польські пункти Острів і Кристинополь (Червоноград). На особливу увагу заслуговує намагання партизан спіймати живим керівника польських аківців, що діяв на Холмщині та палив Костяшин і Ліски, Басая. Операція була проведена вдало. Як розповіли Венгляж Андрій та Козань Василь, його і ще кількох командирів привезли в Ліски, нагадали їхню криваву роботу і знищили.
Село поволі відбудовувалося, готувалось до жнив. Замість солтиса владу взяв станичний Шелемей Іван (дяк). Німці більше в село не заходили, а битими шляхами тікали на захід. Як такого, фронту у нас не було. Оставивши один підбитий танк між Лісками і Переводовом, без боїв німці відступили на Холмщину. Москалі, прочесавши піхотою посіви та ліси, теж подалися на захід. Хлопці-пастухи почали розбирати гарматні снаряди. Одна боєголовка розірвалася і від неї три хлопці зразу загинули (Мазурок Володимир, Синюта Володимир, Фога Мирослав (Мальчинський), Синиця Степан від рани помер, а чотири хлопці остались на все життя каліками.
На початку серпня юнаків наших сіл мобілізують і утворюють сотню Гайворона. З нашого села пішло 8 хлопців, але комісія оставляє лише трьох: Фогу Степана (“Омелько”), Синицю Павла (“Соловей”) та Кондрацького Володимира (“Високий). Більше тижня ми перебували в Безуєві, а потім нічними походами, під охороною сотні “Лиса”, добралися аж до бродівських лісів. В ніч на 19 серпня ми отаборилися недалеко села Спас. Після обіду нас почали обстрілювати з гармати танкетки. Але снаряди перелітали. Вночі ми покинули свій табір і почали вертатись у свої сторони. Додому в Ліски вернулися біля Покрови.
З осені 1944 р. по літо 1945 р. майже в кожному селі нашого терену стояли сотні.
В один із місяців УПА здійснило маже повну мобілізацію у свої ряди. Але після зради курінного Юрченка, багатьох відпущено додому. В ряди УПА вливається зрадник “Самостійний”, який після вистежених криївок та складів із зброєю і продуктами, переходить в КДБ і всі ці об’єкти і людей видає. Із своїм загоном він робить облаву в селі і особисто вбиває станичного Шелемея Івана (дяка). З кожним днем важче жити в селі через часті облави.
В грудні 1945 року від зрадника гине заступник районового СБ Шелемей Ярослав, житель села. Тільки закінчився похорон, як група червонопагонників окружає село – роблять облаву. Це був вже вечір і практично облавники нікого не знаходять. Спокійно люди відсвяткували Різдво. Без жертв минув січень і майже лютий 1945 року. Боївки, які квартирували у нас та й в сусідніх селах, роблять рейди на Холмщину і Володавщину. Під кінець лютого вертаються і заквартировують ближче ліса. Згідно розповідей, в село вертається із своєю групою командир “Крапка”. Двоє хлопців відпросилося і пішли додому в Переводів. Ранком другого дня село обступили загони КДБ та польські війська. Загін “Крапки” ледве пробрався до лісу Чепич, де їх окружили з усіх сторін. Бій тривав більше 6 годин. Але сили були нерівні і 39 воїнів, хто не впав від ворожої кулі, у трьох кільцях покінчили життя. Поховали їх другого дня на Білостоці. Про цей бій написано багато. (Окремо подаю прізвища і псевдо героїв, а також статті у газетах і фото могили).
Сумні були Великодні свята 1946 р. Почастішали облави, все більше нахабніють польські каральні загони. За найменший опір чи непокору, поляки палять будинки, вбивають людей. Молодь, яка ховалася у сховищах (схронах, бункерах), все більше від одушливих газів і диму знаходить там свою смерть. Селяни все таки провели весняні роботи (позасівали поля, посадили городи, картоплю). Виселена в 1945 році Холмщина, маже до Замосця і Томашева осталась безлюдною, бо поляки і мазури боялися повертати на свої маєтки: там ще проводили рейди загони УПА.
В час виселення поляки разом з загонами НКВД використовували транспорт сусідніх сіл і тих, які вже були на вокзалі. Щоб уникнути виселення жителі часто ховалися по селах Холмщини і в селах, які вже виселили.
Село наше, до сходу сонця, в середу зеленого тижня, окружили військові загони НКВД та військо польське. Окремі виконавці акції по два-три заходили на подвір’я і силою грузили мізерне майно на підводи. Біля обіду зігнали всі підводи на Суховолю і в супроводі війська відвезли нас до Белза. Вже у п’ятницю подали вагони і приказали грузитись. Тварин (коні, ВРХ та вівці) грузили в окремі вагони. В суботу перед вечером ми покинули Белз, а в неділю, на Зелені свята, вигрузили нас в Калуші. На Україну виселено 71 родину і розселено по селах.
1. с.Бережниця – 2 родини
2. с.Підмихайле – 6 родин
3. м.Калуш – 6 родин
4. с.Копанки – 3 родини
5. с.Негівці (колонії Пняки) – 12 родин
6. с.Довге Войнилівська – 26 родин
7. Томашівці
а) Циглі – 5 родин
б) Дубина – 6 родин.
8. Шевченкове біля Галича – 5 родин
Житла, крім тих, які осталися в Калуші, не дали, а підселили до родин названих сіл. Перший рік односельці, одержавши компенсацію за залишені посіви та житло, прожили нормально, а в наступні дуже бідували. Шукати кращого життя і до 1960 р. більшість покинули Калущину.
Родини, які осталися, ще рік жили в селі. В 1947 р. акцію “Вісла-47” їх виселили в Північні та Західні терени Польщі, розселивши їх по дві-три родини в селі. Майже всі вихідці із с.Ліски, особливо їхні діти, змішавшись з поляками, асимілювались.
Мені доводилось тричі бути в селі після виселення. Воно настільки змінилося, що пізнати його можна лише по церкві, цвинтарю та урочищі Білостік. Правда, через Суховолю із Потуржина до Переводова пролягає асфальтова дорога і житла по обі сторони виглядають пристойно. Селом його тпере не назвеш, а хіба хутором, бо всього біля 14 господарств. Решта території заросло 2-3 метровими кущами бузини та кропивою. До останків плебанії довелось добиратися із сокирою в руках.
На схід від урочища Білостік, за Кругликом, було засновано ПГР, а біля нього держава збудувала біля 20 домів і названо Бялисток. Отже, на терені бувшого українського села Ліски, зараз існує два Ліски Варенжскі та Б’ялисток. Слід відмітити, що посіви зернових та інших культур знаходяться в належному стані і поляки збирають високі врожаї.
Акцію “Вісла” оцінюю, як акцію, що забрала не лише українські землі, а головніше – забрала в народу його націю і все минуле, хоч дала непогане життя нащадкам.
По іншому склалася доля тих, які переїхали в Україну і їх нащадків. Злиденне життя колгоспників заставило їх подумати про своїх дітей, внуків. Вони одержують середню і вищу освіту. Маже немає жодної сім’ї, вихідців із Лісок, щоб хтось із них не мав вищої освіти. Серед нащадків є лікарі, вчителі, інженери, агрономи, інші фахівці. Головне – всі вони українці, патріоти вільної незалежної України.
Синиця Павло
Ліски – Воскресінці, 2000 р.