У територіальній організації народного господарства за допомогою системного підходу і системного аналізу пізнаються реально функціонуючі галузеві виробничо-територіальні системи, системи розселення і більш складні їх утворення — ТВК і соціально-економічні комплекси (СЕК).
На основі системного підходу визначаються шляхи удосконалення розміщення виробництва, розселення і територіальної організації невиробничої сфери. Так, наприклад, пізнання галузевих виробничих систем довело необхідність і економічну доцільність формування єдиної енергосистеми країни, єдиної транспортної системи, системи АПК; дозволило більш глибоко проаналізувати їх сучасний стан і науково обгрунтувати перспективи.
Системний підхід до вивчення проблем раціонального розміщення продуктивних сил дає змогу широко застосовувати економіко-математичні методи. Серед них найбільшого поширення набули такі:
• математико-статистичні (одержання кількісної інформації і обробка даних);
• математичне моделювання як формалізований опис явищ і процесів у сфері територіального розміщення виробництва, побудова відповідних моделей (систем математичного рівняння);
• методи математичного програмування, які застосовуються для вирішення завдань щодо оптимізації розміщення виробничих і соціально-побутових об'єктів тощо.
3. ЗАРУБІЖНІ ТЕОРІЇ РОЗМІЩЕННЯ ВИРОБНИЦТВА
Значна частина зарубіжних вчених не визнає вирішального впливу способу виробництва і суспільного ладу на розміщення продуктивних сил і віддає перевагу природним факторам, географічному середовищу.
Початок розробки теорії розміщення виробництва відноситься до кінця XVIII — початку XIX ст. і був покладений» послідовниками Д. Рікардо. Вони вважали, що розміщення промисловості є наслідком просторового розподілу надлишків сільськогосподарської продукції, яка використовувалась як продовольство для робітників і як сировина для виробництва.
У цей період найбільш відомими в Німеччині та за її межами були теорії І. Тюнена і А. Вебера. Модель І. Тюнена, яка була опублікована в 1826 р. у його праці «Ізольована держава», вважалась для свого часу класичною моделлю розміщення сільського господарства. Вона була до певної міри умовною і практично могла бути використана тільки в окремих районах деяких країн Західної Європи і в деяких штатах США. Основними передумовами для використання цієї моделі автор вважав такі: 1) існує «ізольована держава»; 2) її центральне місто — єдиний ринок збуту; 3) це місто оточене однорідною рівниною; 4) «ізольована держава» обслуговується тільки одним видом транспорту — гужовим; 5) рівнина заселена фермерами, які забезпечують постачання продукції центральному місту; 6) фермери намагаються максимально збільшити прибутки і автоматично пристосовуються до попиту на центральному ринку.
Територія сільськогосподарських земель навколо центрального міста держави розбивалась концентричними кільцями. Для удосконалення першого варіанта своєї моделі Тюнен запропонував і другий, в якому покращив транспортні умови. Передбачив і другий ринковий центр менших розмірів та ін.
Основними факторами, які впливали на розміщення фермерських господарств, на думку автора, були: віддаль від ферми до ринку, ціна, за якою фермер реалізовував свою продукцію, і земельна рента.
Вказана праця Тюнена за характером її викладу була описовою, але економісти пізнішого періоду (Гувер 1935, Льош 1954) і інші, які тієї чи іншою мірою удосконалювали модель Тюнена, використовували її як основу для нормативних моделей.
Схема розміщення виробництва, що її розробив Тюнен 173 роки тому, на даний час докорінно змінилася із-за розвитку транспорту, виникнення нової техніки тощо. І все ж таки, як вважають деякі зарубіжні вчені, цю модель в окремих випадках можна використовувати ще і в наші дні.
Модель А. Вебера (1909) була визнана на цей час найбільш вдалою для розміщення промисловості. У її основі, так само як і в Тюнена, лежить ізольована держава, а природні ресурси, необхідні для забезпечення виробництва, знаходяться в концентричних зонах, які розташовані навколо визначених ринкових центрів.
Природні ресурси поділяються Вебером на «локалізовані матеріали» (мінеральне паливо, руди і т. ін.) та «повсюдні» (вода, пісок, глина і т. ін.). Виходячи із вказаних передумов, автор вважав, що економічна вигідність окремих варіантів розміщення буде варіювати залежно від постачання і попиту.
Враховуючи неоднорідність умов, підприємець буде розміщувати завод у місцях з мінімальними витратами, які визначаються трьома головними факторами розміщення: транспортом, робочою силою і агломерацією чи дегломерацією (розосередженням) об'єктів. При цьому враховувалась передумова, що транспортні витрати залежать від ваги перевезених матеріалів і дальності перевезень. Виходячи з цих міркувань, точка мінімальних транспортних витрат повинна знаходитись там, де сума зважених перевезень сировини, яка доставляється на завод, і готової продукції, яка збувається на ринках, буде мінімальною.
З метою удосконалення свої моделі Вебер запропонував «матеріальний індекс», який являє собою відношення ваги локалізованих матеріалів, що поступають на завод, до ваги готової продукції.
Цей індекс дозволяє на основі знаходження пункту мінімальних транспортних витрат визначити — чи знаходиться він ближче до джерел матеріалів (індекс > 1), чи до ринку збуту (індекс < 1). Важливим є також введення Вебером «робочого коефіцієнта», що характеризує відношення витрат на робочу силу до сумарної ваги матеріалів, які витрачаються, і готової продукції. Він вважав, що в тих виробництвах, де вартість робочої сили висока, цей фактор може вплинути на переміщення промислового підприємства з місця мінімальних транспортних витрат в іншу точку (за умови, що економія питомих витрат на робочу силу компенсує більш високі транспортні витрати).
Значну увагу Вебер приділив агломераційній економії. Він вважав, що вигоди, які забезпечує агломерація, пов'язані з можливістю здобути в цих точках економію від укрупнення виробництва. В той же час він звертав увагу на те, що на певному рівні концентрації виробництва значно збільшуються ціни на земельні ділянки в швидко зростаючих містах, а це стимулює розосередженість виробництва.
Слабкі місця в моделі Вебера піддавалися критиці з боку таких вчених, як Хаміл, Мозес, Ізард, Александер, Дін, Гувер. В кінцевих заключеннях критиків робився загальний висновок про те, що веберівська модель розміщення, в якій взято за основу прагнення до мінімальних витрат, має багато вад із-за її відриву від реальних умов. Але при всьому цьому ряд вчених весь час працював над удосконаленням, перебудуванням моделі Вебера, наближенням її до дійсності, до можливості її застосування в різних умовах. І в цьому плані пропонувались різні варіанти.
На першому етапі робіт зарубіжних вчених по розміщенню виробництва більша їх частина була присвячена окремим проблемам. Мета таких досліджень полягала в тому, щоб визначити найбільш вигідне місце розташування одного підприємства.
Менша частина вчених займалась розробкою загальної теорії розміщення господарської діяльності. Початок цьому напряму поклав В. Крісталлер (1933), який розробив теорію центральних місць і обгрунтував її емпіричними даними.
Економічні центри, що забезпечують продукцією свою округу, яка може бути як сільською місцевістю, так і розосередженими поселеннями міського типу, він назвав центральними місцями. Ці місця він розподілив за рангами: чим вище ранг, тим більша територія, якій він постачає свою продукцію.
Крісталлер побудував свою систему центральних місць на основі того, що віддаль між сусідніми центрами повинна бути однаковою, а самі центри розташовані в вершинах рівносторонніх трикутників і відповідно зона збуту має форму правильного шестикутника. В подальшому система центральних місць будувалась на принципі того, що в центрі тяжіння трикутника, утвореного трьома рівновіддаленими центрами, має бути розташований центр нижчого рангу. Подальша побудова мережі продовжується доти, доки не будуть визначені мінімальні зони збуту і центральні місця нижчого рангу.
Крісталлер підтвердив свою теорію фактичними даними про число, розміри і розміщення центрів тільки на прикладі південної Німеччини.
У 1944 р. і пізніше з'явилися роботи німецького економіста А. Льоша. На відміну від А. Вебера, який намагався знайти місце для підприємства, що забезпечувало б підприємцю мінімальні витрати, А. Льош за основу брав максимальний прибуток.
На відміну від своїх попередників він розглядав не окрему галузь чи підприємство, а всю економіку в цілому. Але разом з цим він вважав головним районоутворюючим фактором не спеціалізацію економічного району, а ринковий збут товарів.
Спираючись на ті ж самі принципи, що і Крісталлер, Льош розробив свою систему центрів з більш ретельним економічним обгрунтуванням і кращим використанням різних геометричних побудов (схем розміщення). Оптимальні розміри ринкових зон він визначає мережею, яка складається з правильних шестикутників. Він показав, що можливе існування трьох типів ринкових зон шестикутної форми. Визначення системи центрів Льош зробив за допомогою накладання однієї на іншу типових мереж ринкових зон для різних продуктів, які мають хоча б один загальний центр.
Основні зауваження щодо моделі Льоша зводились до того, що він виключив ієрархічну рангову класифікацію центрів, яка присутня у Крісталлера, виходив з передумов рівномірного розподілу попиту в просторі, тоді як визначене ним кінцеве розміщення центрів і галузей не відповідає цій умові, що він ігнорував вплив транспортних витрат.