Використання Козацькою державою свого географічного положення.
“Тримаючи в руках транзитні шляхи і переправи на Дніпрі та на прикордонних польових річках, особливо через Буг, Тясмин і Синюху, січові власті в своїх фіскальних інтересах контролювали експортно-імпотрні опереції іноземних купців.”[4-185с.] “На річнах Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соленого мита з кожного возу.”[4-182с.]
Бюджет.
“Довгий час фіскальна система Запоріжжя об”єктивно могла опиратися лише на зовнішні джерела – військову здобич, царське “жалованье”… Доходи скарбу доповнювали торові податки зтоварів у момент їх вивезення на ринок, мито за перевезення й транзитну торгівлю, тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стана Січі залежав від надходження високоліквідних активів: золота …” [4-186с.].
Але всеж таки Запоріжжя постeпово переходило від “насильницького здобичництва до мирного господарювання” і причини для того були не скільки воєнно-полічні скільки культурно-економічні.
При “…ліквідації Запорозької Січі в 1775 р. від неї залишилася “військова сума” в 120 тис. Крб. В термінах сучасного бюджетного разівництва ці сума є залишком січового кошторису на друге півріччя 1775 р. та вільна касова готівка, яка повинна залишатись на початок 1776 р. Отже, у річному вирахуванні обсяг бюджету Запорозької Січі в останній рік її існування можна врийняти в 200 тис. Крб. У валюті початку 90х років ХХ ст. січовий бюджет оцінюється в 10-12 млн американських доларів.”[4-186с.]. На відміну від України сучасної, хоча на Січі імпорт і перевущував експорт, про дефіцит бюджету й не згадується.
Монетарна політика
Недоліком було те що Січ не мала власних грошей. Для неї це було ризикованим у випадках грошових емісій в країнах чиї гроші були в обігу на Січі, наприклад, російські мідні гроші або аблігації. Не кажучи вже про недостатність грошової маси для обслуговування ВВП: “Запорозька Січ не мала власної банківської та грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн. Так, при арешті оснаннього кошового отамана Запорозької Січі П.Кальнишевського в нього, крім російських паперових асигнацій, була знайдена велика сума металевих монет: російські золоті червонці і срібна монета, турецькі леви, австрійські й галландські талери, єфимки та ін. Через відсутність власньї валюти Січ іноді, переживала грошовий “голод” – нестачу готівки, що, звичайно, супроводжувалось великим попитом на гроші як платіжний засіб і погонею за грошима як скарбом.”[4-186с.].
Податки.
“Податки на Запорожжі стягували через ціни на товари (непрямі або прямі податки), а також з доходів від промислів. Козаки не сплачували податків на споживчі товари на відміну від некозаків. Кіш тимчасово або постійно звільняв від податків заслужених або збідниілих козаків.” [4-185с.]
Станом на 01.01.1999 мінімальний неоподатковуваний мінімум громадян складає 17 гривень, мінімальна заробітна плата 74 грн., мінімальний прожиттєвий рівень 90.7 грн. Тобто навіть ті громадяни котрі заробляють меше прожиткового рівня підпадають під оподаткування.
“Анонімний представник польської еліти у тарктаті “Думка певної особи” (бл. 1669-1670 рр.) …писав, цо в козацьких містах “жодної панщини ніколи не буде, бо її тепер там немає”. Як він підкреслював: “поборів підимних і такого роду податків незгадуй! А якщо й випаде податок який за універсалом гетьманським чи полковницьким раз на рік, щонайбільше – два (податки) на тих котрі не ходять на війну … і то не перевищують цей податок десятка з лишнім злотих на рік, хочби з найбагатшої особи. А жодного іншого тягару на люд посполитий ніколи не буває, а особливо козаків бо кожен є вільним вояком”[1-108с.]
Експерти МВФ вважають що Україна знаходиться в критичній ситуації “серед країн позичальників МВФ Україна є другою після Туркменістану, в котрій на протязі двох останніх років не спостерігаються симптоми економічного зросту … правління країни обкладає податками населення за самими високими ставками в країнах бувшого СРСР … українське керівництво зробило всі можливі запозичення, починаючи з ринку облігації внутрішнього державного займу усіх міжнародних ринків капіталу і закінчуючи запозиченнями у всіх міжнародних фінансових організацій, включаючи й МВФ. При цьому всі запозичені керівництвом України кошти були використані тільки на потреби і не були направлені на проведення економічних реформ в країні…”[“Посредник”-25.01.1999]
Казна та її обслуговування.
“Скарб на Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей … Крім того, січовий скарб функціонував як державна скарбниця.
Посада й коло службових обов”язків скарбрника січового скарбу (шафара) походить з магдербурзького права. Під такою назвою з 1536 р. у Вільні (Вільнюс) виборні урядовці контролювали майно, доходи й витрати міста. І на Січі налічувалось більше двадцяти різних посад з загальною чисельністю адміністративного персоналу 130 осіб.” [4-185с.]
Кредит.
“На Запоріжжі існував і державний кредит. Наприклад, у 1770 р. Кіш позичив “із військової суми” різним купцям більше 1000 крб.”[4-185с.]
Частково про власність та власніть на землю вже йшлася розмова в попередніх розділах. В даній главі буде проведено аналіз приватної власності на землю за теперішніх умов.
Коли земля є приватною власністю її можна закласти, продати … тобто використовувати її як товар. Ала якщо згадати уроки історії то видно, що “відбуваючи службу козаки залазили у борги. В результиті багато з них продавали свої наділи кредиторам із середовища старшити, … продовжували за низьку ціну працювати на своїх наділах … царська влада заборонила продаж козацьких земель, але ці заходи виявилися неефективними, бо торкалися симптомів хвороби а не її справжніх причин”[3-348с.]. Бажано доки на Україні не сформується середній клас, котрий би міг купити таку ділянку землі, щоб на ній було рентабельно вирощувати ті чи інші культури, не робити землю приватною власністю, а віддавати її за арендну плату тощо. Цим держава застрахує себе від можливості стати сировинним додатком. До того ж маємо практику “загальнонародної” власності на землю (про “загальнонародну” власність розмова піде далі) за період існування Запорозької Січі. Так, звичайно у приватній власності є багато корисного зокрема “господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад Катеринослав, Нікополь, Кривий Ріг …”[4-184с.] але за умов нестабільної економіки бажано покищо не поспішати з приватизацією земель сільськогосподарського призначення.
“Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений до Коша. По відношенню до землі, до січового й курінного мійна ніхно з запорожців не був особою, відокремленою від громади. Проте й саме Військо Запорозьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відовідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок “загальнонародної” колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями.
Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального зкмлекористування членів війська, які належали до січового і планкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволялось звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалось лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першиим і скільки її брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт рідкісність населення на безліччі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорозькі хуторські господарства – зимівники. Право займанщини мало на Запорожжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польськиї королів, рішення Коша та гетьманські універсали з Б.Хмельрниського.”[4-184c]
“Згідно Андрюсівської угоди 1667 р. між урядами Росії та Польші, за якою повністю ігнорувалися інтерес власне України, територія на правому березі Дніпра опинилася під владою польської корони. Тільки Київ з навколишньою місцевістю (декілька верст навкруги) передавалися на два роки під московський скіпетр. Польща повертала також сіверську землю та офіційно визнавала входження лівобережжя до складу Російської держави”[1-114с.] Таким чином Гетьманщина опинилась під владою Росії.
“Проте на розвитку торгівлі негативно позначилася дискримінаційна політика … Російської монархії. Українська козацька держава поступово втратила самостійність у зовнішнтьоекономічниї відносинах. Український імпорт та експорт були зведені на нівець, Україна перестала бути самостійним членом міжнародної торогіві. Українське купецтво втратило свою силу. Воно було витіснено з міжнародної торгівлі, займалося дрібнрою тогівлею в межах України, посередницькою діяльністю.”[4-174с.]
“На початку XVІІІ ст. в. Українській гетьманській державі розпочалися зміни в торгівлі, які були пов”язані з зовнішньоекономічною політикою роійського уряду, що мала протекціоністський характер. Торговою грамотою 1649 р. і новоторговим статутом 1667 р. в Московській державі були знищені англійські та галандські привілеї, обмежені права в торгівлі для всіх іноземних купців. Російський торговий капітал став повним господарем на внутрішньому ринку. За Петра І посилилися позиції російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлено високе мито на іноземні товари, ввіз окремих товарів був заборонений, на деякі з них встановлена державна монополія, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва.