Смекни!
smekni.com

Етичні проблеми евтаназії (стр. 2 из 2)

Втім, суперечки є гострими: показово, що ще 1976 р. суди 9 штатів США прийняли рішення про право на смерть і навіть розробили текст заяви, де, зокрема, вказується: "Якщо станеться так, що життя моє, внаслідок травми чи хвороби, буде зведено до штучного відволікання моєї смерті, я дам вказівку такі процедури не здійснювати й дозволити мені померти природною смертю, застосовуючи лише ті ліки, які необхідні для зменшення страждань.

Якщо я буду не в змозі дати таку вказівку, ця заява може буде зроблена моєю родиною або лікарями як моя остання воля".

Ця пропозиція викликала дискусію. Характерно, що релігійні угрупування (76 % протестантів і 70 % католиків) підтримують правомірність такого рішення.

Але наведемо й заяву АМА — Американської медичної асоціації — з приводу вказаних законодавчих актів та намагань. Навмисне скорочення життя, вважає АМА, суперечить суспільним інститутам та медичним традиціям. Героїчні зусилля лікарів не потрібні лише тоді, коли "біологічна смерть" є дійсно невідворотною. Проте й у цьому разі потрібна згода хворого або його родини чи юридичних осіб, що репрезентують інтереси хворого. Ні лікар, ні інші особи ні потаємно, ні явно не повинні давати хворій людині порад з приводу вирішення цього питання. Рішення повинно суворо охоронятися від будь-якого впливу.

Слід зауважити, що евтаназія може бути активною, коли для полегшення смерті застосовуються певні медикаментозні засоби чи дії, й пасивною, коли припиняється боротьба за життя людини. Та зазначимо, що в деяких країнах, зокрема, у Німеччині та Польщі, обидва види евтаназії можуть бути кримінальне покарані. Єдина країна, де евтаназія застосовується легальне, — Голландія. За приблизними підрахунками, 5—10 тис. хворих на рак тут уже закінчили життя у такий спосіб. Методика полягає в ін'єкції смертельної дози кураре на тлі глибокого "барбітуратного" сну. Процедура виконується лише в таких випадках: наполеглива вимога хворого; тяжкі страждання без перспективи їхнього полегшення; послідовність у прийнятті рішення; відсутність ефективних методів лікування; наявність незалежної, але тотожної думки інших лікарів (а бажано також і медичних сестер та священика).

Підсумовуючи викладене в цьому невеликому розділі, варто сказати, що проблема евтаназії має багато складових, насамперед, етичних. З іншого боку, йдеться про надзвичайно складну галузь ургентної медицини. Лікар не може обминути антитез життя й смерті. Й знаменно, що в Україні змінюється ставлення до невиліковно хворих саме в людському вимірі. Про це свідчить створення хоспісів — осередків полегшення моральних і фізичних страждань наших братів у немочі й біді.

Та життя складне й драматичне. Ясна річ, тут викладено певні наукові й деонтологічні позиції стосовно евтаназії, й якщо навіть припустити застосування цього принципу й у вітчизняних клініках, все повинно регулюватися, насамперед, законом. Адже ж ми торкнулися реалій життя, й тому вважаємо доречним і цей розділ у посібнику з питань та проблем медичної етики.